Без граніту, радянщини і несмаку: як створити гідний меморіал пам’яті героїв війни
“Коли міська рада оголосила, що наш проєкт переміг, приблизно 70% коментарів були скептичними чи несхвальними, — згадує співавтор меморіалу пам’яті Героїв Небесної сотні у Львові Андрій Лесюк. — Це був один із перших таких меморіалів у Львові: пам’ятник, але без пам’ятника. І багато хто цього не розумів. А потім я бачив, як до цього меморіалу регулярно приходили люди, які його критикували”.
Поки в містах і селах України множаться меморіали, які на вигляд схожі на могильні плити чи повторюють радянську естетику пам’ятників Другої світової війни, митці, дослідники національної пам’яті й активісти пропонують міській владі сучасніші та змістовніші підходи до створення місць пам’яті. Традиційні гранітні чи бронзові монументи, біля яких раз на рік збираються школярі та чиновники, щоб покласти квіти, не спонукають до глибокого осмислення історії чи вшанування героїв, які віддали своє життя за майбутнє України.
Але встановити меморіал, що не повторює традиції СРСР, ще той челендж. У голови українців намертво в’їлися радянські традиції меморіалізації. Місцеві політики не готові просувати зміни, чиновники не хочуть брати зайву відповідальність, а звичайні люди не готові ці зміни сприймати.
Порівняємо приклади вдалих сучасних меморіалів, проаналізуємо, чим вони відрізняються від звичних нам пам’ятників і чому Україні треба переосмислити підходи до меморіалізації пам’яті.
Молода архітектура
Справді цікавих, гідних меморіалів в Україні набагато менше, ніж гранітних плит і стел. Вдалим і новаторським можна назвати уже згаданий меморіал пам’яті Героїв Небесної сотні у Львові, спроєктований бюро Guess Line Architects. Його відкрили у 2019 році.
До створення цього меморіалу міська рада Львова залучила професійних архітекторів, які були відібрані на відкритому конкурсі. На конкурс подали 25 проєктів архітектори з усієї України, але найкращим виявився проєкт молодих фахівців саме зі Львова.
Меморіал пам’яті Героїв Небесної сотні — публічний простір у центрі міста неподалік площі Ринок. Він розташований на підвищенні, з якого відкривається краєвид на центр Львова. У центрі меморіального простору геометрична стела з кортенової сталі, яка змінює свій колір залежно від погоди. Вздовж стели, яка символізує палаючу барикаду Майдану, розміщено 107 табличок із вигравіруваними портретами загиблих під час Революції гідності, їхніми іменами, датами народження і смерті.
Також на табличках містяться цитати кожного загиблого, які архітектори підбирали з їхніми родинами і близькими друзями. Біля кожного портрета є місце, де відвідувачі можуть пов’язати стрічку чи поставити квітку.
На відміну від радянських меморіалів цей меморіал не відвідують лише раз на рік для покладання квітів. Він живе: відвідувачі розглядають портрети загиблих, тут прогулюються родини з дітьми, студенти “забивають” зустрічі, а туристи приходять подивитися на скульптуру і панораму міста.
“На сучасних меморіалах немає якихось помпезних скульптур чи пам’ятників. Часто це ненав’язливий простір, який транслює певні ідеї і приваблює відвідувача якимось художнім рішенням. Людині самій має бути цікаво підійти і роздивитися меморіал. Такий простір стає місцем життя, де постійно є люди. Відвідувачам подобається тут бути, простір стимулює їх розмірковувати про важливі історичні події і згадувати людей, які в них брали участь, а не просто залишити квіти і якнайшвидше піти. Завдяки цьому люди не забувають про важливі події нашої історії”, — пояснює архітектор львівського бюро Guess Line Architects Єгор Перепелюк.
Меморіал зробили інклюзивним, тому тут можуть комфортно переміщатись усі люди, зокрема й військові, які дістали інвалідність на війні. Також його інтегрували в міський простір — створили біля нього додаткові пішохідні переходи, передбачили велодоріжки, зробили реконструкцію сусідніх вулиць.
Єднання з нацією
Ще один меморіал, який дістав багато схвальних відгуків, — імерсивний (занурюючий) меморіал Хрест Героїв у Вишгороді. Це дзеркальна скульптура з висіченим у гранях хрестом, яку доповнюють тисячі маленьких світлових елементів. Ці світлові вогники символізують душі українців, які борються за свою державу і несуть світло. Зайшовши в центр інсталяції, людина може також почути аудіосупровід — звуки природи, що асоціюються з різними куточками України.
Меморіал встановили у Вишгороді, адже тут українські військові збили перші ворожі гвинтокрили й зупинили наступ росіян на Київ.
Автор меморіалу Микола Каблука каже, що намагався зробити меморіал таким, щоб відвідувачі не просто споглядали скульптуру, а “занурювалися” в неї і переживали сильні емоції. Меморіал мав постати як місце розради від війни, глибокої рефлексії, позитивного проживання власних відчуттів і водночас сакральне місце пам’яті загиблих.
“Мені хотілося створити місце осмислення [історичної пам’яті] з принципово новим підходом, до якого ти не просто йдеш постояти із сумом, об’єкт, центральною частиною якого стає його відвідувач. Цей меморіал має кілька рівнів занурення, і він спонукає до роздумів та емоційних переживань”, — пояснює Микола Каблука.
“Перебуваючи всередині інсталяції серед тисяч вогників, людина переживає символічний досвід єднання з нацією, невід’ємною частиною якої є вона сама”, — додає Каблука.
Відгуки громади
Попри те що такі меморіали експерти вважають вдалими прикладами меморіалізації, а проєкти цих просторів отримують нагороди на українських і міжнародних архітектурних конкурсах, не всі українці готові до таких прогресивних рішень у своїх містах.
Співавтор меморіалу пам’яті Героїв Небесної сотні у Львові Андрій Лесюк каже, що багато львів’ян відреагувало на їхній проєкт негативно. Коли міська рада вперше презентувала візуалізації майбутнього простору, більшість коментарів були несхвальними, мовляв, як це так — пам’ятник побудований без пам’ятника. Однак згодом Лесюк бачив цих людей регулярними відвідувачами на готовому меморіалі.
Втім, і після його відкриття в людей виникали претензії.
“Людям не сподобався і кортен. Дехто казав, що це ржавий метал, який треба пофарбувати. Не подобалися навіть рослини, які ми використали (на меморіалі висадили переважно багаторічні й злакові рослини, за якими легко і недорого доглядати. — Ред.). Комусь не подобалося, що ми не встановили в певному місці перила, хоча там абсолютно безпечно і без них”, — каже Лесюк.
В інших містах бувають й агресивніші відповіді на прогресивні рішення. Наприклад, на “Пантеоні Героїв” на кладовищі в Тернополі спалахнув конфлікт між родинами загиблих військових. Для цієї ділянки кладовища затвердили один стиль надгробків — зі світлого пісковику у формі хрестів. Але одна сім’я хоче встановити свій пам’ятник із граніту, тому вже кілька місяців судиться з місцевою радою та комунальним підприємством через це.
Микола Каблука каже, що з його пам’ятником проблем майже не виникало, хоча він усвідомлював, що тема чутлива і могла викликати незадоволення в громади.
“Звичайно, експериментувати з такими болісними, але, на жаль, актуальними темами — це великий ризик. Але мені не хотілося просто лоб у лоб робити якісь чергові дошки пошани чи скульптури бійця. Традиційні гранітні меморіали хоч і є символами пам’яті, проте для нас занадто перегукуються з радянськими однотипними монументами: важкі, статичні, відсторонені, посилюють стан туги, трагедії, втрати, болю. Я не хотів повторювати цей підхід, який часто обмежувався фізичною присутністю і мало апелював до високих думок”, — пояснює Каблука.
Радянська спадщина
Однак у більшості великих і маленьких українських міст і сіл один за одним відкриваються меморіали, що нагадують могильні плити з чорного чи сірого граніту, пам’ятники-алюзії на радянські пам’ятники (зокрема, у 2022 році в Івано-Франківській області відкрили меморіал, який є перефарбованим радянським пам’ятником) і безліч відверто дешево зроблених меморіалів, які не мають жодної мистецької цінності й радше нагадують виставку фотографій загиблих героїв.
Ми зібрали фотографії меморіалів, приурочених сучасній російсько-українській війні, які відкрилися після 2022 року (проаналізували новини про відкриття меморіалів на низці регіональних сайтів і телеграм-каналів, тому в колаж не включені всі меморіали, які відкрилися в цей період). Ось який вигляд вони мають (хоча тут є меморіали, які обіграють козацьку спадщину, і деякі нестандартні пам’ятники, все ж таки вони мало впливають на загальний напрям).
Експерименти у Львові й Вишгороді довели, що меморіали, зроблені якісно і продумано, приваблюють до себе відвідувачів і допомагають берегти національну пам’ять. То чому ж таких меморіалів в Україні так небагато?
Почнімо з того, що українці за довгий радянський період звикли до певних форм меморіалів. За часів СРСР їхні творчі можливості дуже обмежувалися: процес проєктування і будівництва меморіалів регулювався на державному рівні. Наприклад, у сталінський період проєкти і локації пам’ятників регіонального значення затверджував спеціальний Комітет у справах архітектури при Раді народних комісарів.
“Після 1991 року в Україні не сталося радикальної і повсюдної трансформації просторів пам’яті. У радянський період в українців сформувалися певні «смаки» щодо того, який вигляд повинні мати меморіали і місця поховань чи трагедій. А через обмеження виїзду за межі СРСР люди ще й не бачили інших прикладів меморіалізації”, — каже соціологиня Алла Петренко-Лисак.
Ось так радянський період сформував і певний алгоритм установлення меморіалів, який досі практикують в Україні. Як це відбувається, пояснює український архітектор і політик Юліан Чаплінський в інтерв’ю для ютуб-каналу “Обличчя Незалежності”:
“Зазвичай політична воля біжить швидше за вдумливий культурний процес. Активісти вимагають у місцевих чиновників встановлювати меморіали, а якщо мери чи голови ОТГ не реагують, то їх неодмінно звинувачують у непатріотизмі чи зволіканні. І мери хочуть перегорнути цю сторінку й просто поставити галочку, мовляв, меморіал вони встановили. Щоб пришвидшити процес, вони зазвичай не йдуть до архітекторів, а доручають це питання заступникові з господарських питань, той дзвонить якомусь голові райдержадміністрації, цей голова — знайомому будівельнику, знайомий будівельник — у бюро поховальних послуг. Це умовний приклад, я не можу сказати, що скрізь так, але приблизно так і відбувається”.
І хоча радянські меморіали раніше виконували свою функцію, нині така традиція в сучасних місцях пам’яті відлякує від них відвідувачів. Ніхто, крім родичів, не відвідує ці простори, щоб обдумати важливі історичні події і вшанувати пам’ять загиблих.
Ми намагалися поспілкуватися з кількома чиновниками, відповідальними за встановлення гранітних меморіалів, щоб з’ясувати, чому вирішили встановити саме такі пам’ятники та чи проводили місцеві адміністрації архітектурні конкурси. Однак більшість нас проігнорувала. Нам відповіла лише Дарницька районна адміністрація в Києві про пам’ятник “Небесний дозор”. Там зазначили, що місто не долучилося до створення проєкту цього пам’ятника, адже ініціатором його встановлення був 10-й мобільний прикордонний загін “Дозор”.
Довго і дорого
Нинішній демократичний процес ухвалення рішень про встановлення меморіалів складніший і довший. На проведення архітектурного конкурсу потрібні гроші (адже переможці трьох перших місць отримують фінансову винагороду), багато часу і знання.
“Ми дуже багатьом громадам надсилали наші програми й умови архітектурних конкурсів, бо навіть прописати їхні умови не так вже й просто”, — пояснює керівник департаменту архітектури та просторового розвитку Львівської міської ради Антон Коломєйцев.
Із цього випливає інша проблема: у маленьких містечках і селах бракує фахівців, які могли б організувати й проводити такі конкурси.
“Ми бачимо це навіть у Львові: іноді не так вже й просто знайти фахівців, щоб запросити їх працювати в муніципалітеті. Свою роль відіграє й брак освіти в цій галузі. Багато людей не знає хороших світових прикладів меморіалізації, та й навіть українських прикладів. Зараз, під час проєктування меморіалу на Марсовому полі, ми звертаємося до поховань Січових стрільців міжвоєнного періоду, і я усвідомив, що ці приклади широкому колу архітекторів маловідомі. І це прикро”, — каже Коломєйцев.
І навіть після проведення архітектурного конкурсу робота над проєктом меморіалу не закінчується. Зараз Львів, як уже зазначив Коломєйцев, працює над проєктом меморіалу на місці поховання українських військових на Марсовому полі. Створення цього простору — дуже болюче питання, і місто залучає до обговорення родини загиблих військових, щоб взяти до уваги їхню думку.
“Ми вже мали близько 20 зустрічей із сім’ями. Щоразу в них беруть участь 30–40 родин. Ми спілкуємося, пояснюємо, який прогрес у створенні меморіалу, які можливі наступні кроки. І багато-багато дискутуємо. Інколи такі зустрічі можуть тривати дві години”, — пригадує Антон Коломєйцев.
Але, як зазначає Коломєйцев, ці зустрічі дають змогу родинам поспілкуватися з фахівцями-архітекторами, які пояснюють свої рішення та просвіщають людей.
Політика пам’яті
Вдалий досвід створення меморіалу пам’яті Героїв Небесної сотні у Львові та Хреста Героїв у Вишгороді показує, що меморіали можуть стати живими, інтерактивними просторами, які вшановують пам’ять загиблих, залучають людей до осмислення історії, формують емоційний зв’язок з історичними подіями та їхніми героями. Такі меморіали спонукають до діалогу з минулим, не пригнічуючи, а надихаючи відвідувачів.
Але ці успішні приклади хоч і не єдині в Україні, та все ж таки одні з небагатьох зразків гідних і сучасних меморіалів. Радянська спадщина сформувала звичку до одноманітних ідей, а брак належної освіти, ресурсів і часу обмежує можливості маленьких громад для створення якісних меморіалів.
Щоб розірвати це зачароване коло, Україні потрібно:
- Підтримувати проведення відкритих архітектурних конкурсів, які завдяки здоровій конкуренції допоможуть громадам відібрати найкращі проєкти меморіалів.
- Розвивати архітектурну освіту і залучати фахівців до процесу меморіалізації.
- Залучати громади до обговорення концепцій меморіалів, хай там яким важким і довгим був цей процес.
- Поширювати приклади гідних меморіалів в Україні та за кордоном.
Перехід від застарілих традицій до осмислених, сучасних меморіалів — це складний, але необхідний крок для України. Гідні меморіали не тільки увічнюють пам’ять, а й створюють осередки життя, взаємодії та рефлексії, сприяють осмисленню минулого і розбудові гідного майбутнього.
