Рита з Авдіївки виросла у війні й тепер допомагає дітям, постраждалим від війни
Коли Росія розпочала війну в Україні, Рита закінчувала четвертий клас. Їй було десять, коли вона вперше почула звуки обстрілів, коли дізналася, що град — це не тільки опади, а фронт — буквально сусідня вулиця.
У прифронтовій Авдіївці Маргарита ходила до школи, виконувала домашні завдання при свічках і ховалася з бабусею в маленькому погребі, поки снаряди прилітали біля подвір’я.
Тут, за 15 кілометрів від Донецька, вона дорослішала без звичної для дітей безтурботності: лягала спати в одязі на випадок обстрілу й щоразу сподівалася, що війна от-от закінчиться.
Сьогодні Риті двадцять. Її рідна Авдіївка під російською окупацією, а війна все ще триває. Маргарита Селегей працює в благодійному фонді “Голоси дітей”, проводить арттерапію та майстер-класи. Тепер вона допомагає маленьким хлопчикам і дівчаткам, яких війна, як і її, змусила подорослішати значно раніше. І сама готується стати мамою.
“Сила-силенна енергії”
“У центрі Авдіївки розриваються міни одна за одною з таким гуркотом, ніби землю кроками міряють гігантські динозаври” — так Олена Розвадовська напише про прифронтове місто у 2016-му.
Тоді вона як волонтерка приїжджає туди з одним завданням — шукати сім’ї з дітьми і допомагати їм усім, чим зможе. Вона сприяє з евакуацією, привозить цукерки, канцтовари, іграшки і навіть морозиво. А ще просто проводить із дітьми час: грає в настільні ігри і спілкується.
Рита одна з перших, із ким знайомиться Олена. Починає навідуватися до неї в гості. Дівчинка живе з бабусею і дідусем у старій частині Авдіївки, на крайній вулиці перед лінією фронту — на “промці”. Тут обстріл починається непередбачувано, а поняття “повітряна тривога” просто не існує.
12-річна Рита пригощає городиною і солодкими сливами, які ростуть у дворі. Показує волонтерці пухнастих кроликів і чекає, щоб разом грати в карткову гру “Уно”.
“Я їй цукерки — і вона біжить мені по цукерки, я їй дарую маленький блокнотик — вона біжить на грядку мені по помідори, — згадує Олена. — У підлітковому тілі сила-силенна енергії, подіти яку немає куди. День у день рухи обмежені, всюди небезпечно, кілька соток землі — ось і весь простір життя”.
І простір цей постійно під загрозою. Тож регулярно стискається до кількох квадратних метрів — підвалу. Тут Рита з бабусею сховалися й тоді, коли на грядку прилетіли “Гради”, а хата лишилася без вікон. Зате ціла.
“Ми виходимо, а в нас у дворі цегла із сусіднього двору, розсада, арматура… У сусіда туалет полетів невідомо куди”, — розповідає Маргарита. Каже, найгірше було сидіти в підвалі й думати: прилетить десь поруч чи просто до тебе в будинок.
З того ранку бабуся Олена згадує звук підмітання скла — його було чути на всю вулицю Леваневського. Каже, у такі моменти всі якось “вмикалися”, об’єднувалися. Бо розуміли, що життя триває, попри все. І простору для відчаю немає.
Коли стара частина Авдіївки виявилася знеструмленою, сусіди стали разом готувати їжу на вогні. Ділилися продуктами, приносили городину, а замість холодильника використовували криницю.
“Я там була помічниця номер один”, — усміхається Рита. І згадує, як на подвір’ї їхнього будинку оживала велика спільна кухня: готували супи, борщі, котлети, відрами варили молоду кукурудзу і навіть примудрялися смажити пиріжки.
“Десь щось летить — під стінку будинку стали, перечекали, — додає бабуся, — так і жили”.
Рита відволікала себе малюванням, каже, це було її улюблене заняття. А ще настільні ігри, коли в гості приїжджала Олена. Вона допомагала родині найбільше і стала для маленької Рити як хрещена фея. “Це нас дуже підтримувало”, — згадує дівчина.
“Знала, що дістану їх”
На околиці міста ставало все небезпечніше. На поле перед будинком прилітали один за одним “Гради”. Зелений паркан навколо ряснів слідами від куль, як решето.
“Такі снаряди прилітали, що земля піднімалася і картопля з городу в людей літала”, — пригадує Маргарита.
“Більше за все хотілося тиші, — додає її бабуся. — Ми ж навіть не спали в піжамах. Завжди були напоготові. Документи, ліки завжди під боком”.
Зрештою сім’я задумалася про евакуацію. Через військових зв’язувалися з адміністрацією, шукали можливості потрапити в нову частину міста, подалі від лінії фронту. Але дорогу постійно прострілювали.
Тоді знову на допомогу прийшла Розвадовська. Олена згадує, що в якийсь момент не знала, що робити, де дістати броньовану машину, щоб подолати одну з найнебезпечніших ділянок міста. Втім, наполегливість її рідко підводила.
“Не знаю як, але точно знаю, що дістану” — так Розвадовська думала за кілька годин до того, як броньований лендкрузер із двома автоматниками на борту мчав по Риту та її бабусю.
Волонтерка знайшла житло в Авдіївці в районі Хімік і гроші, щоб оплачувати оренду. Так від обстрілів вона врятувала не одну сім’ю. У 2019 році Олена створить фонд “Голоси дітей”. Вона об’єднає навколо себе тих, хто також готовий допомагати. Тоді до збору коштів на оренду житла для Рити і бабусі долучаться вже десятки людей.
Тимчасове затишшя
Коли сім’я переїхала у квартиру, Рита змогла частіше ходити до школи. Хоча згадує: були часи, коли учні ходили тільки раз на тиждень, щоб принести зошити і взяти домашнє завдання.
“Тоді уроки робили всією вулицею”, — каже Маргарита. Згадує, що вчителі давали багато поблажок, розуміли, у яких умовах доводиться навчатися. У школі не було навіть підвалу — від обстрілів ховатися можна було хіба що в коридорах.
У старших класах Рита вирішила, що хоче стати лікаркою, і після випуску вступила до Донецького медуніверситету. На той час він працював у Краматорську. Та через пандемію коронавірусу навчання здебільшого відбувалося дистанційно, тож на початку зими 2022-го Маргарита була в Авдіївці. Тоді вже тривалий час було більш-менш спокійно: місто почало оживати.
Рита згадує, що влаштувалася працювати в кав’ярню паралельно з навчанням. Та одного ранку прийшла на роботу і застала зачинені двері. Стала телефонувати власникам, питати, у чому річ, і почула: “Ти що, прийшла на роботу?”.
Це було 24 лютого 2022 року. Але для Маргарити то не був момент початку війни. Вона згадує, як відчула його за вісім років до цього, коли з Авдіївки вперше стали масово виїжджати люди.
“Тоді, у 2014-му, залишилося мало дітей. Було дуже самотньо, — пригадує дівчина. — Залишилися переважно старші люди, тому мене всі бабусі й дідусі по сусідству виховували. А до війни в Авдіївці дітей було багато”.
Та цього разу з міста довелося їхати і їй. Через кілька днів після початку повномасштабного вторгнення в Авдіївку знову стало прилітати.
“Останньою краплею було влучання в центрі міста в людей, які знімали в банкоматі готівку, — згадує бабуся Олена. — На ринку також загинуло близько дванадцяти”.
“Ми ніколи не повернемося”
У березні 2022-го Розвадовська знову вивезла сім’ю — цього разу на Львівщину. А влітку дівчина з бабусею переїхала на Київщину. Вивчати лікарську справу далі через війну вона не змогла, тож після евакуації з Авдіївки почалася нова сторінка життя.
“Попередні сторінки наче вирвали”, — сумно усміхається бабуся. Каже, досі важко повірити, що не може повернутися туди, де народилася і виросла: “Я розумію, що ми туди вже ніколи не повернемося, але я не можу це прийняти”.
Навіть фотоальбоми зі спогадами — все залишилося в Авдіївці. А все життя помістилося в кілька сумок: “Виявилося, людині насправді треба дуже мало, і найменше якраз матеріального”.
Нова сторінка Маргарити почалася з волонтерства. Щойно їй виповнилося 18, вона пішла допомагати в місцевий осередок благодійного фонду “Голоси дітей”, який не раз допоміг їй.
“Я стала фактично аніматором і займалася з маленькими дітьми. Я люблю дітей, легко знаходжу контакт із найменшими”, — каже Маргарита і тепло усміхається добрими зеленими очима. Сьогодні вона вже працює у фонді: проводить арттерапію, майстер-класи, організовує дозвілля. Відчуває, що це їй добре вдається.
Рита знає, що таке воєнне дитинство. Каже, що досвід кожної дитини унікальний. Та всі вони потребують простих дитячих розваг, веселощів і компанії, щоб не почуватися самотньо.
“Просто розумію, що навіть якщо я роблю маленьку частинку для підтримки дітей, то це важливо. Вони діляться своїми історіями, багато хто також переїхав через війну, а я як ніхто можу цих дітей зрозуміти. І якщо їм хоч трохи легше стає після моїх занять, я буду це робити”, — каже Маргарита.
Кажуть, до всього звикаєш
Хоча тепер Маргарита опинилася за сотні кілометрів від лінії фронту, війна не стала для неї віддаленішою. Навпаки, навіть ближчою.
В Ірпені вона познайомилася з Богданом, який із перших днів став на захист Київщини. І закохалася. Хлопець швидко освідчився, і за кілька місяців пара запланувала просто розписатися. Святкувати особливо не планували.
“Коли я отримала запрошення на весілля, це були одночасно велика радість і здивування”, — згадує Олена Розвадовська. Каже, це особливе відчуття — усвідомити, що маленька дівчинка, яку вона колись зустріла в Авдіївці, вже доросла наречена.
Тож у фонді вирішили скоригувати плани молодят і взялися організовувати їм справжнє весілля: з білою сукнею, квітами, виїзною церемонією і бенкетом. Але й тут втрутилася війна: за кілька тижнів до свята Богдан дістав поранення.
“Його поклали в госпіталь. На щастя, ушкодження руки було не сильним. Осколок пройшов крізь кістку”, — ділиться Маргарита. Але все ж таки заяву в РАЦС написали вдруге: одруження довелося на два тижні перенести.
“Ми переживали, що ми самі, нікого немає з близьких. І вкотре фонд нас виручив: із боку нареченої була запальна компанія. Весілля було чудове”, — згадує бабуся.
Богдана відпустили ненадовго, і через тиждень після весілля він уже повертався на позиції, на Луганський напрямок.
“Він піхотинець і командир взводу”, — розповідає Рита. І додає, що хоча чоловік зовсім не суворий для такої посади, але в частині його поважають.
Цією чуйністю та добротою Богдан і сподобався Маргариті. Друзі кажуть, що це в них спільне. Як і деякі риси зовнішності: світлі погляди і такі самі усмішки. Схоже, такою буде і їхня дитина, яку пара вже чекає.
“Дитинства нормального, перших дзвоників, випускних у цих дітей не було, — із сумом говорить бабуся Олена, — а тепер сімейне життя на відстані, у телефонах”. І додає: “Кажуть, до всього звикаєш. Ні, до війни звикнути не можна”.
Маргарита розповідає, що війна майже повністю змінила її оточення і розірвала зв’язок із друзями, знайомими з Авдіївки.
Сьогодні у відносно спокійному Гостомелі їй найбільше бракує спілкування: “Я почуваюся менш впевненою, ніж раніше. Тут усе нове, інше. Багато чого не знаєш. Тому мене по-справжньому рятує колектив фонду. Я з ними працюю, а водночас і відпочиваю. Вони як друга сім’я”.
