Австрія в деталях. Що формує європейський спосіб життя і що варто з цього запозичити українцям

Школа

Я не знаю, як їм це вдається, але вчителі спілкуються з дітьми на рівних. Я мав змогу спостерігати за молодшою школою, бо в середню діти ходять самі, тому було важче побачити, що там відбувається. Це важко пояснити, але дитина не лише не боїться вчителя, вона сприймає його за рівного. Наші сусіди з півдня України поділилися своїм враженням: “Внучку найбільше вразило те, що тут вчителі усміхаються!”. Тобто позиції я – вчитель-начальник, а ти – учень-підлеглий чудом вдається уникнути. Вчителі й директор – привітні та відкриті до спілкування з батьками й дітьми. Водночас діти не дуріють і не зносять голову вчителю та дах школі. Натомість вони вчаться. І ніхто навіть не думає ігнорувати слова вчителя. Мій син-першокласник за ці місяці навчився читати німецькою.

Батькам не заведено втручатися у шкільні справи, вхід до школи вільний, але всі чекають на дітей на шкільному подвір'ї.

Найбільше я бачив, як працює вчителька групи продовженого дня. Це окрема вчителька, яка приходить після уроків. Її послуга платна: 300 євро на місяць за 5 днів у тиждень. Записуватися потрібно за пів року й можна вибрати меншу кількість днів. Для українців діє знижка, до того ж нам дозволили записатися відразу. Ми платили 50 євро за два дні в тиждень. Перший раз оформити заявку слід у муніципалітеті, звідки приходять поштою платіжки.

Вчителька гралася з дітьми у сніжки, не лінувалася взяти лопату й розчистити ігрову зону, коли випав сніг, робила зачіски та розмальовувала обличчя, під її керівництвом діти малювали картини й робили різні творчі штуки. Тобто вона активно займалася дітьми. Уроки учні робили самі, вчителька лише перевіряла. Якщо щось було неправильно, просила переробити. Мій син був у захваті від “продовженки”. Німецької він не знав, але це не завадило знайти в школі друзів. Однокласники всі привітні й комунікабельні.

Але при такій рівності й демократичності австрійські вчителі не розуміють, як таке може бути, що вони кажуть дитині не шуміти на уроках, а вона шумить. Їх це шокує. На таку поведінку частини українських дітей (підкреслюю, частини) скаржатися австрійські вчителі українським колегам, яких у деякі школи взяли на роботу вести уроки німецької для українських дітей.

Не розуміють також, коли дитина не виконує домашнє завдання. Домашка є, її щоразу перевіряють і щоразу ставлять оцінку. Ми одного разу не зробили, то вчителька написала нам з дружиною записку.

Але домашку робити легко, бо завдання зрозумілі й цікаві. Верстку підручника, що дуже важливо, продумано й не переобтяжено безліччю зайвих деталей. Ми з сином паралельно робили завдання в українській школі, то відмінність дуже впадала у вічі. По-перше, наш підручник зверстано наляписто, все збито докупи. Деякі завдання написано так, що доросла людина, яка не знає шкільного, вчительського сленгу, не здогадається, що потрібно зробити.

Австрійська школа також пропонує додаткові активності – наприклад, чотири заняття із катання на гірських лижах. Оплата – 80 євро, навчання за бажанням (можна купити послуги сертифікованого тренера й безпосередньо на гірськолижному спуску, година – 65 євро). Або місячний курс у басейні – тут оплатити потрібно лише проїзд – 12 євро. На лижні курси ми сина не записали, а жаль – але тоді ще тільки приїхали й не зрозуміли одразу, що це насправді унікальна можливість. А в басейн записалися – і малий, який панічно боявся води, навчився плавати. Басейн муніципальний, за відносно дешевий сімейний абонемент туди можна ходити щодня, але плавати навчили саме шкільні курси.

Також відразу попросили купити набір для творчості.

Уся комунікація – у формі роздрукованої інформації, яку дають дитині або надсилають на емейл батькам. Жодних вайбер-груп і п’ятсот нагадувань у стилі "хто провтикав – той не встиг". Жодних батьківських дискусій про те, здавати гроші чи ні.

Якщо йдеться про додаткову оплату, то лист написано дуже ввічливо, з повагою і поясненням, чому це стільки кожтує та на що саме буде витрачено гроші.

Наприклад, ось так:

Дорогі батьки!

Ми вже в середині підготовки до цьогорічного шкільного мюзиклу. Подія відбудеться 23 червня 2023 року. Учні виконують дві вистави. Ранкова вистава, де до нас приходять навколишні школи та дитсадки, і вечірня вистава. Продаж квитків розпочнемо після Великодніх свят. Ціна дорослого квитка – €13, школярі (6-14 років) – €7.

Захід є загальношкільним, до якого залучено всіх дітей. Точну процедуру й час репетицій ви отримаєте згодом.

Оскільки такий проєкт пов’язаний з дуже великими витратами, ми звертаємося за підтримкою до комерційних компаній. Якщо ви самі або ваші знайомі маєте відповідні контакти, будемо дуже вдячними за допомогу.

Ми з нетерпінням чекаємо на цей спільний досвід!

З повагою

В Україні останнім часом точиться боротьба з додатковими платними активностями в школі, як-от екскурсіями чи майстер-класами – мовляв, діти, у чиїх батьків бракує грошей заплати за те, що дитину навчать писанкарства, почуваються ображеними. Мені більше подобається австрійський підхід. Школа пропонує додаткові заняття за додаткові гроші, але дешевше, ніж на ринку. Хто хвилюється за почуття дитини – може працювати й заробляти більше. Роботи вистачає, але про це нижче.

В Австрії всюди ідеально чисто, проте у школі не бояться бруду. Дощ чи сніг – діти йдуть гратися на вулицю, у двір, де витоптана трава. Коли я вперше прийшов забирати малого, від був по вуха в грязюці. Наша сусідка, діти якої ходили в ту саму школу вже пів року, відразу кинулася заспокоювати: “Не сваріть його, тут усі так виходять після школи!”. І кілька метрів від дверей до шкільної роздягальні – це доріжка землі. Наша прибиральниця з київської школи – хороша, але буркітлива бабця – отримала б інфаркт, якби таке побачила. “Ходять туди-сюди, натоптують мені тут”, – це ж замість привітання.

Після прогулянки діти перевзуваються, знімають свої непромокальні штани й ідуть на урок. А на прогулянці вони ховалися в кущах, копалися в пісочниці, ганяли м'яча, ходили в сусіднє кафе купити булочку. Жодної охорони на вході, як стало модно в Києві ще задовго до війни.

Школа маленька, тому на фізкультуру діти їздять у спортзал громадським транспортом. Це теж корисно. Коли старші вимагали, щоб їх за київським прикладом скрізь возили машиною, найменший гордо декларував, що він знає, як їздити австрійським автобусом.

Діти, крім знань, навчаються самостійності й основ самообсуговування. І коли дитині, яка вчиться в такій атмосфері, дорослі намагаються в українському дусі "задля годиться" "почитати моралі", вона знатиме, що сказати, щоб відстояти справедливість. І це буде аргумент, а не крик.

До речі, жодного харчування в школі немає – хто хоче, той бере снек. На "продовженці гарячі" обіди є, але продовженка платна, як я вже писав.

За словами австрійських учителів, іноземні діти, які прийшли в початкову школу, починають розуміти німецьку й трохи говорити через рік перебування. Але оскільки завдання ще прості, вони перебувають у загальному класі й більш-менш ідуть за загальною програмою, плюс для іноземців є додаткові уроки німецької. Ми приїхали посеред навчального року й на початку двти мали простіші завдання.

Щодо середньої школи, то наші діти не розмовляли німецькою й повноцінно не вписалися в навчання. Для українців у середній школі запровадили щоденні уроки німецької, інший час вони ходили в австрійські класи. Ті, хто приїхав раніше й вивчав німецьку, змогли інтегруватися.

– На фізиці було щось цікаве, показували досліди із світлом, але я нічого не зрозумів, – якось розповів мій загалом мовчазний син. Ще діти говорили, що на фізкультурі є різні цікаві змагання й вона загалом цікавіша, ніж у нашій школі. Учитель фізкультури, який також веде гурток скалелазіння, – підтягнутий молодий хлопець хіпстерського вигляду.

Син паралельно відвідує українську школу онлайн і там треба робити домашні завдання з фізкультури – наприклад... відповісти на запитання, у якому році який спортсмен став чемпіоном України. Як на мене — більш маразматичної фізкультури онлайн, ніж сидіти у Вікіпедії та виколупувати дані про якихось спортсменів, придумати важко, але українська школа вміє.

Медицина

Наші сусіди-українці ходили на різні медичні прийоми й лікування, як на роботу. Воно й не дивно, бо роботи немає, а медицина – є, можна підлікувати запущені болячки й зайняти час.

Ми довго не зважувалися, начитавшись відгуків про медицину в ЄС. Проте все-таки пішли до сімейного лікаря. Тут загальна черга, у якій може пощастити – і вас приймуть одразу, може не пощастити – й ви просидите кілька годин. Ми потрапляли й так, і так. Лікарка приємна, уважна, знає англійську. Першого разу за 10-15 хв здійснила огляд і виписала направлення на обстеження. Приймальня – це її кабінет, місце для очікування, стійка, за якою працює медсестра, і місця для медичних маніпуляцій.

Згадую свій останній візит до сімейної лікарки в Києві. По-перше, вона запізнилася на пів години. Мені потрібна була довідка про вакцину від ковіду. В кабінеті я провів хвилин 40. Я слухав, як вона розмовляла з комп'ютером, погрожувала його викинути у вікно, як дзвонила в техпідтримку й матюкала когось на іншому кінці дроту, вислухав всю історію корупції в їхній поліклініці та Дніпровському районі Києва. Почув, куди треба сходити іноземцям, щоб отримати ковід-вакцину, – поки я сидів у кабінеті, кілька необачних іноземців не витримали й зазирнули з запитанням. Паперову довідку мені тоді таки зробити, але в Дію вона не підтягнулася. Це так, до слова.

Але повернімося в Австрію. Поки частина людей чекає на прийом до лікаря, іншим медсестра робить різні процедури – тобто всі зайняті. Часу на балачки немає. Крапельницю, наприклад, ставить сама лікарка, а кров на аналіз бере медсестра – і все в тому самому приміщенні. Результати всіх обстежень лікарка бачить у своєму компі. Вам на час здачі повідомляють, коли в лікаря буде результат, щоб ви могли спланувати наступний візит.

Більшість послуг оплачує державне страхування. Якщо ви критично хворі, вас вилікують, якщо у вас щось поболює й потрібні додаткові обстеження – запропонують оплатити частину послуг самостійно.

Знаю два випадки лікування онкозахворювань в Австрії. Нашу сусідку забрали в стаціонар відразу з пункту реєстрації українських біженців і фактично врятували життя. У неї досі неймовірно дороге лікування, за яке платить Австрія. В її історії напартачили українські лікарі. Після чергової операції в Австрії їй прийшов лист з проханням вказати, хто винен у її травмі, яка спричинила лікування, щоб страхова стягнула з цієї людини плату за лікування. Сусідка написала, що було невдале лікування, а ми всі потім жартували, що потрібно було вписати прізвище українського хірурга.

Інша історія з онкозахворюванням – менш драматична, хоча вона потребувала багатьох обстежень. Людину, яка з цим допомагала, вразив рівень електронних послуг і обміну даних. Хоча на обстеження потрібно було їздити в різні клініки Відня, кожен фахівець, відкриваючи комп'ютер, чітко знав, що слід зробити пацієнту, який прибув на призначений час, і всі результати вносив у систему. Перед цим ця людина місяцями бігала з паперами по українських лікарнях і всі електроні системи обміну інформації тільки ускладнювали життя: то висіли, то вже закрилися, бо завершувався робочий день тощо.

Моя порада: якщо у вас чи в родичів онкозахворювання, то швидко беріть квиток до Перемишля, звідки є прямий поїзд на Відень і на Грац. В обох містах – потужні центри з лікування раку, Австрія оплачує українцям лікування.

Наші знайомі живуть у багатоповерховому будинку. Кілька їхніх сусідів – люди дуже літнього віку. До них регулярно приходить спеціальна працівниця та змушує їх виходити на прогулянку. І ці бабці й дідусі човгикають туди-сюди, опираючись на палочки. Їх заставляють рухатися. Бо профілактика — це основа здоров'я.

Загалом австрійці дуже багато ходять. У горах безліч пішохідних маршрутів різної складності. Це один з головних видів відпочинку місцевих — піти в гори на цілий день. Або проїхатися велосипедом 30-40 км в одну сторону і скільки само назад. Біля початку популярних маршрутів завжди стоять машини, люди приїжджають з інших міст походити. Навіть у селах працюють готелі — приймають туристів, які приїхали походити горами. І серед них дуже й дуже багато пенсіонерів.

Дороги

– Тут такі жахливі розв'язки, чого вони можуть навчити, – поскаржився українець, який приїхав до нас за передачею. А ми жили в кампусі університету, який серед іншого навчає проєктувати транспортне сполучення.

Перше враження справді таке – як вони тут узагалі їздять! Але якщо знати теорію і трохи придивитися, то доходиш іншого висновку.

По-перше, дороги вужчі, ніж в Україні, і це не дає водіям змоги розганятися в місті.

Відповідно, без досвіду їзди в Австрії важче повертати на перехрестях, але австрійці їздять вправніше та без проблем вписуються у повороти, які тебе в перші тижні лякають.

По-друге, з точки А до точки Б завжди можна дістатися кількома дорогами. Система доріг у нашому містечку справді в перші місяці здавалася складнуватою, але її спроєктовано так, що, попри велику кількість автомобілів, заторів немає. Принаймні я в них не потрапляв. У Києві я живу у приватному масиві на Осокорках. Весь довжелезний масив виїздить до центральної магістралі однією дорогою. В години пік там кілометрові черги. Це біда не тільки нашого району, в Києві багато таких криво спланованих чи спонтанно утворених районів.

По-третє, в місті їздять дійсно повільно: 30-50 км/год. Я читав, що така їзда дає змогу загалом швидше пересуватися містом, ніж гасання, як по Києву. Тут я побачив на практиці, як це працює. Коли машина їде до 50 км (на знаках написано 30), то ти легко перед нею можеш вискочити з повороту і їй не доведеться пригальмовувати – відповідно, виникає менше ситуацій, коли тобі потрібно пропускати “болід”.

Праця

– Після дня роботи в мене трусилися руки, – розповідав українець який пішов на лісові роботи до місцевого фермера. До речі, фермер працював разом з робітниками, яких найняв. Коли я чув цю розповідь, то згадував спогади про дитинство моєї бабусі, яка розповідала, як у довоєнній Польщі на Волині її родина підприємців наймала робітників і працювала разом з ними. Приводом для спогадів став якийсь радянський начальник, який особливо зверхньо ставився до підлеглих. В Австрії у фермерів завжди багато роботи, вони часто беруть працівників неофіційно й платять 8-12 євро за годину.

Розкажу, як нам міняли кран, – це показова історія про те, як у Австрії ставляться до роботи. Можливо Австрія – це виняток навіть у Європі та світі, бо тут візуально, здається, нічого не буває зламаним. Про Францію чи Італію розповідають зовсім інше.

Одне слово, в душі майже перестала текти вода. Якраз перед цим на якомусь офіційному сайті для українців я проглянув довгий посібник про життя в Австрії. Там ішлося й про те, що коли у вас в орендованому будинку щось зламалося, не варто братися самому ремонтувати, краще звернутися в компанію, яка обслуговує будинок. У нас хостел, але така компанія теж є – щоправда, звертається до неї дирекція. Я їм написав мейл (хоча треба було дзвонити, там знають англійську, й так пришвидшується процес) і через декілька днів прийшов сантехнік. Подивився, замінив змішувач на новий. Усе зайняло хвилин 5-10. І тут я згадав, як у мене почав протікати кран у Києві. З "Кабанчика" того дня ніхто не хотів до мене їхати, тому я пішов до Івана, майстра, який будує і ремонтує будинки поруч. Він прийшов і сказав купити якусь вкладку. Я поїхав і купив. Вкладка не підійшла й так далі. Разом я витратив години чотири на дзвінки, пошуки вкладки й розмови. Іван – близько години.

Так у нас усе й працює: вкладка коштує копійки, але з'їдає купу часу, готовий змішувач дуже дорогий, але економить час мій і майстра. Якщо перевести на макрорівень і прикинути на око наш вклад у ВВП при заміні крану, то в Києві ми за 5 годин спродукували ВВП на 215 гривень (200 грн за роботу по дружбі, бо Іван – сусід і грошей брати не хотів взагалі, і +15 грн за прокладку), а в Австрії – 60-100 євро ВВП за 5 хвилин. А від розміру ВВП залежить, скільки податків піде в бюджет, а отже, скільки держава вкладе в якість інфраструктури, обробку тощо. При австрійському підході все коштує дорого, але й люди заробляють багато, бо за одиницю часу продукують більше товарів і послуг.

Для довідки: ВВП на душу населення в України у довоєнному році складав $ 4 835, у Австрії $53 637. Продуктивніст праці і відповідно ВВП залежить від багатьох факторів, таких, як доступність інвестицій, можливість поставити обладння тощо, але згаданий вище приклад ілюструє принцип підходу до роботи.

Ще одне спостереження – каса в супермаркеті. Зарплати в усіх високі, тому людей скрізь працює мало. В Лідлі (аналог АТБ) так само: одні й ті самі працівники і розкладають товар, і сидять на касі. Але черги утворюються рідко, лише в певні дні, коли йде наплив клієнтів. У нашому АТБ черги стоять постійно. А в Лідлі касир так швидко пробиває товар, що я не встигаю його скласти в сумку. Таке враження, що потік покупців через касу проходить удвічі швидше, ніж в Україні.

Дефіцит рук

Статистика свідчить, що в Австрії 220 тис. вакансій і їх кількість зростає щороку. Проблему можна було б розвʼязати, якби частина австрійців перейшла з пів ставки на повний робочий день. Працювати пів дня стає дедалі популярніше серед жінок, хоча така тенденція наявна й серед чоловіків. Жінки це пояснюють тим, що хочуть більше часу приділяти дітям, а чоловіки нічим не пояснюють, просто їм так хочеться – прочитав я в австрійській газеті. На даний час в Австрії 55 тис. українців, серед них багато пенсіонерів і дітей, тобто на ринок праці наші біженці майже не впливають.

Життя – це свято

Інтенсивно відпрацювавши свою зміну, люди все закривають рано. Бо всім треба відпочити та зробити домашні справи.

Ми приїхали за місяць до Різдва – і в усіх містечках вже тривали святкові ярмарки — це багаття вечорами, спеціальні різдвяні глінтвейни та страви на центральних площах біля мерії. В п'ятницю та суботу там само – виступи місцевих груп, які грають у різних стилях.

Потім невелика перерва, в наприкінці зими – тиждень карнавалу й канікули у школах. На карнавал люди переодягаються в дуже класні костюми, які, як видно, вдосконалюють і передають поколіннями. Потім Великдень. На Страсний тиждень не веселяться, але, наприклад, адміністрація нашого гуртожитку не працювала, як і університет. Християни ходять до церков на служби, але якщо ви не християнин, то все одно маєте поважати традиції.

Далі 1 травня й наступний цикл свят: на площах ставлять обтесані ялинки з гілками вгорі. Починається період різних міських і сільських фестивалів за народними танцями.

До того ж немає жодної комерціалізації і маркетингу свят. До Великодня всі прикрашають свої будинки, а також кафе та магазини, але без надмірної крикливості – так, наче прикрасили свою оселю.

Мене здивувало, що всі народні традиції тут дуже органічно вплетено в сучасне модерне життя і їх дотримуються, тобто традиції тут живі, їх не потрібно відроджувати.

На Різдво по площах бігають чорти, або Крампуси, ганяються з різками за дітьми, чіпляються до жінок, можуть боляче вдарити по сідничках. Ходить Миколай і роздає цукерки. І Миколай, і Крампуси – це місцеві, яких усі знають, їхні костюми дуже детальні й давні. Вперше бачу, щоб традиція жила своїм життям так звично й органічно. В інших давніх народних і християнських святах усе так само. Але якщо ви цим не цікавитеся, то можете й не помітити.

А на Великдень у церкву люди несуть освячувати такі самі кошики, як в Україні: накриті схожими рушниками й зі схожим набором продуктів.

Усі ці свята відзначають на площах, люди збираються, п'ють різний алкоголь, залежно від свята і сезону, спілкуються. Навіть ти, біженець, відчуваєш, що не сам на світі, що ти – частина цієї громади. Така вкоріненість дарує відчуття комфорту. Якщо вдивлятися в неї далі, то бачиш, що дядько-Крампус – це місцевий пожежник, який веде заняття для дітей, що хочуть стати пожежниками, а це виїзди на справжніх машинах і відпрацювання справжніх вправ у справжньому пожежному одязі.

Навіть якщо свят немає, австрійці знаходять привід посвяткувати — і роблять це разом з багатьма людьми, а не смажать шашлик за закритим парканом. Наприклад, виїзд дитячої команди на лижні змагання закінчується невеличкою вечіркою батьків на лижному спуску. Кілька глінтвейнів, приємна розмова – й роз'їхалися. Шаховий турнір — і знову невеличка вечірка.

Суботник теж закінчується спільним пивом. “Я вже не можу прибирати, але привіз вам пива!”, – каже древній дід і відчиняє багажник. Але ніхто не напивається – випили дві пляшки по 0,3 мл, поспілкувалися і роз'їхалися. Знайомі українці жили в господарів, в їх господині-пенсіонерки графік був розписаний на тиждень уперед: то збори в церкві, то похід у гори з подружками, то вечірка в якомусь клубі за інтересами.

І жодного 8 березня – про такий день у Штирії, так називається земля в Австрії, в якій нас прийняли, не чули, як і про День Валентина. Тільки свої давні свята.

Церква – поважна інституція, мій знайомий полічив, що в їхньому селі половина мешканців ходила на недільну службу. Але це не заважає розклеїти величезні плакати з рекламою “Еротичної ярмарки” в сусідньому великому місті чи написати на оголошенні про студентську вечірку “Fucking Jesus Christ”. Така ось стара, добра консервативна й ліберальна водночас Європа

Їжа

Оминемо особливості австрійської кухні й рушимо відразу в супермаркет. Крім традиційного набору, є дуже інноваційні продукти, як-от рідина, з якої можна приготувати веганський омлет, чи веганська ковбаса. Імпорту мало, в газетах пишуть, що варто їсти локальні продукти, адже їх доставка не залишає великого вуглецевого сліду. З локальних продуктів роблять сучасну їжу. Наприклад, наш звичний хрін продають як корінь (на Паску) потертим або додають у сирні намазки. В локальних газетах (так, вони є, паперові) є регулярна рубрика про місцеві продукти. Ось священик написав про лікувальні властивості якоїсь місцевої трави, а в наступному номері фермер розповідає про свою пасіку чи про те, як важко вирощувати той самий хрін.

І ще в продуктах немає цукру. Хто не знає — надмірне споживання цукру спричиняє багато сучасних хвороб, тому його вживання потрібно обмежити, але це важко зробити, бо харчопром усюди його додає. Проте в Австрії такий розвинений культ здоров'я, що цукру в продуктах мінімум – йогурт несолодкий, газовані фруктові напої теж. Діти навіть не захотіли їх пити через зовсім незвичний смак, дивишся склад — цукру немає.

Людяність

Також вражає людяне ставлення більшості чиновників. Ти не знаєш мови та місцевих правил, але тобі потрібно зʼясовувати якісь бюрократичні питання. Тому ти приходиш у міськраду і там жіночка з ламаною англійською та з усмішкою щиро тобі допомагає зробити все і витратити мінімум часу. Моя старша донька приїхала пізніше, й коли ми пішли реєструватися, то виявили, що забули взяти довідку від власника житла. Я вже впадав у розпач, але чиновниця сказала: “Не проблема, ви ж реєстрували у цьому приміщенні інших дітей, ми з їхніх папок візьмемо потрібний документ і зробимо копію”.

Але я чув і іншу історію про фрау Маркс з Джобцентру, яка поводилася надміру противно, самі стикалися із чиновниками Інтеграціного фонду, які демонстрували еталонну байдужість. Тому варто зазначити, що українські ЦНАПи – це теж величезний прогрес в олюдненні державних послуг.

Попри всі ці класні моменти, ми не плануємо залишатися в Австрії. Це чуже щастя й чуже життя. Але дуже хочеться запозичити найкраще й налагодити не менш щасливе життя в Україні.

Європа австрія біженці