Іван Мазепа і Полтавська битва. Українська історія, спотворена Росією

Полтавська битва (відбулася 8 липня 1709 року (за новим стилем) – один із перших і найвідоміших міфів, створених Російською імперією для утвердження своєї влади в українських землях. Як і сьогодні, під час сучасної російсько-української війни, пропаганда та брехня поширювалися водночас із бойовими діями та ще довго після їх завершення.

Як тільки Росії був потрібен символ великої мілітарної перемоги протягом трьох минулих століть, битва обростала новими історіями про «перемогу російської зброї», «зраду гетьмана Івана Мазепи», «анафему», «народну» війну українців проти шведських військ.

До «петлюрівців» і «бандерівців» були «мазепинці»

Мета створення комплексного міфу про велику перемогу Петра І у битві під Полтавою: назавжди очорнити український національний рух і прагнення до незалежності.

Першим презирливим прізвиськом для українського патріота стало «мазепинець».

Задовго до появи петлюрівців і бандерівців росіяни називали мазепинцями всіх, хто виступав на захист української мови, культури чи бодай автономії української держави.

Внесок Мазепи у розвиток освіти, мистецтв, релігії та культури був стертий з історії через його прагнення об’єднати українські землі та відстояти незалежність козацтва від імперії.

Роками російська пропаганда подавала участь гетьмана Івана Мазепи та його прихильників у Великій Північній війні як зраду і внутрішню боротьбу в Російській імперії. Будь-які спроби інакше трактувати Полтавську битву вважалися зрадою.

Проте, з погляду української історії, Велика Північна війна та Полтавська битва – це остання спроба української еліти захистити права й державність Гетьманщини. Відтоді гетьмани та козацтво стали ще одними маріонетками імперії.

На підставі історичних джерел і досліджень спростовуємо 10 найпоширеніших міфів про Полтавську битву та Івана Мазепу.

Факт 1: Опір, а не зрада. Чому гетьман Іван Мазепа обрав Карла ХІІ, а не Петра І

1 листопада 1708 року.
Указ всьому Війську Запорозькому» про Мазепу.

Петро І:

«Изменил нам, великому государю, без всякой данной ему к тому причины и переехав к королю Шведскому».

У зверненні до козацтва ще до союзу з Карлом ХІІ.

Іван Мазепа:

«…Не для приватної користі, ані для вищих гонорів, ані для великого збагачення, але для вас усіх, які під владою і регіментом моїм залишаються, для жінок і дітей ваших, для спільного добра матки моєї Вітчизни бідної України, всього війська Запорозького і народу українського, і для зростання і розширення прав і вольностей військових».

30 жовтня 1708 року,
у листі до стародубського полковника Івана Скоропадського.

Іван Мазепа:

«…Ворожа нам здавна московська сила <…> без жодного з нами погодження, почала забирати малоросійські городи в своє посідання, людей наших, пограбованих і до кінця знищених, із них повиганявши, а своїми військами осадивши <…> гетьмана, генеральну старшину, полковників хочуть за притаманними їм звабами до рук прибрати і запровадити у тиранську неволю, ім’я Запорозького Війська згладити, а козаків у драгунію та солдат перевернути, народ же малоросійський навіки віддати в рабство».

Документ

«Правительство московське задумало козаків перетворити в регулярне військо, українські міста приневолити у своє підданство, права і вольності скасувати, а Військо Запорозьке, що перебуває в низових околицях Дніпра, до решти викорінити і саме ім’я його навіки стерти з пам’яті».

«Правовий уклад та Конституції стосовно прав і вольностей Війська Запорoзького» (Конституція Пилипа Орлика, 16 (5) квітня 1710 року), преамбула.

Чого Москва хотіла від України

Основною причиною воєнно-політичного виступу гетьмана Івана Мазепи та укладання союзу зі шведським королем Карлом XII стала централізаторська політика московського царя Петра I:

• наступ на козацькі права й вольності,
• обмеження гетьманської влади та прав української адміністрації,
• податковий і економічний тиск на Гетьманщину,
• введення в українські міста московських військових залог та гарнізонів,
• намір ліквідувати полковий устрій в Україні та реорганізувати козацьке військо в регулярне.

Представник французького уряду в Царгороді про українсько-шведський союз.

Шарль де Феріоль:

«Козаки не є природними підданими царя, вони тільки піддалися ніби під його протекцію, й ніхто не може обвинувачувати їх за те, що бачачи, як нищать їхні вольності, вони підняли повстання».

Генералісімус, фаворит царя, лист до Петра І ( 26 жовтня 1708 року),

Олександр Меншиков:

«…Понеже когда он сие учинил, то не для одной своей особы, но и всей ради Украины». [19, с. 765].

Йдеться про збройний виступ українських козаків на чолі з Іваном Мазепою проти московського панування.

Факт 2: Українсько-польської угоди не було. Мазепа не віддавав Україну Польщі

28 жовтня 1708 року.
«Указ до всіх жителів Малої Росії» про нібито підписання Мазепою угоди в польським королем Станіславом Лещинським (прибічником шведського короля Карла ХІІ).

Петро І:

«… Малоросийскую землю поработить попрежнему под владение Полское и церкви Божии и святыя монастыри отдать во унию».

Цей наклеп постійно повторювався і в наступних указах та маніфестах московського царя.

Докторка історичних наук, знавець російських архівів, зокрема «Батуринського архіву» Івана Мазепи,

Тетяна Таїрова-Яковлева:

«Жодної письмової угоди з ними у Мазепи не було».
«Лещинський завжди викликав у Мазепи негативну реакцію. Мазепа мав намір за допомогою шведів створити незалежне князівство. Про жодне підпорядкування полякам не йшлося».

Польський історик

Владислав Серчик:

«Достовірнішим є договір зі шведами, ніж із Лещинським, про що свідчить подальший розвиток подій».

Український історик у шведській еміграції, монографія «Мазепа», 1962 (на основі архівних документів Стокгольма й Упсали)

Богдан Кентржинський:

«…Так званий таємний союз Станіслава Лещинського й Івана Мазепи можна зарахувати до царини легенд. То був найчистішої проби міф, який у 1705–1708 роках із тактичною метою використовувала польська пропаганда, а згодом його перейняла до вжитку й російська». Богдан Кентржинський також посилається на відозву Карла ХІІ до українського народу, в якій король «докладно пояснив, що ніхто нічого не робитиме на шкоду вірі та свободі українців, а тим більше не віддасть їх під владу польської корони, хай навіть із ворожого боку недавно стверджували протилежне, поширюючи різні брехливі листівки».

Якби така угода існувала, Вольтер би про це написав

У працях Вольтера («Історія Карла ХІІ, короля Швеції» (1731) та «Історія Російської імперії за Петра Великого» (1759) українсько-польський договір жодного разу не згаданий.

Хоча другу з них просвітник написав за чималу винагороду на особисте замовлення російської імператриці Єлизавети Петрівни.
У прижиттєвих виданнях «Історії Карла ХІІ…» Вольтер повідомив, що головними його інформаторами про Івана Мазепу й Україну були Станіслав Лещинський і Станіслав Понятовський.

Польський граф і шведський генерал Станіслав Понятовський, особистий приятель Карла ХІІ, брав участь у Полтавській битві, перебував із Іваном Мазепою (до його смерті) й Карлом ХІІ у Бендерах, виконував дипломатичні доручення шведського короля і був посвячений у деталі відносин очільників трьох країн.
Філософ деякий час мешкав при дворі Станіслава Лещинського й мав необмежені можливості у спілкуванні як із польським королем, так і з Станіславом Понятовським. Французький просвітник, отримуючи нову інформацію, постійно вносив корективи до своїх прижиттєвих перевиданих праць, але жодного разу не згадав про українсько-польський договір.

Таїрова-Яковлева – виняток у російській історіографії

У російській історіографії дослідження Тетяни Таїрової-Яковлевої – виняток із правил. Російські історики, всупереч достовірним історичним джерелам, продовжують використовувати тезу Петра I про передачу Іваном Мазепою України Польщі.

Про що мовчать російські історики

26 червня 1709 року,
звернення до дивізії Людвіга Миколи фон Алларта (згадка про справжні наміри українського гетьмана і його домовленості) про нібито підписання Мазепою угоди в польським королем Станіславом Лещинським (прибічником шведського короля Карла ХІІ).

Петро І:

«Отторгнуть от России народы малороссийские и учинить княжество особое под властью <…> Мазепы, в котором ему быть великим князем и иметь у себя во владении казаков донских и запорожских, и Волынь, и все роды казацкие, которые по сей стороне Волги».

Сучасні українські історики Сергій Павленко й Олександр Дубина на підставі значної бази джерел (дослідження архівів Стокгольма, Упсали, Лунда) довели, що Іван Мазепа не укладав договір зі Станіславом Лещинським.

Факт 3: Українсько-шведська угода була підписана. Права України в ній – застережені.

Союз України зі Швецією спирався на давню традицію з часів Київської держави – Русі. Особливо плідною була українсько-шведська співпраця між гетьманом Богданом Хмельницьким, з одного боку, та королевою Христиною (1644–1654) й королем Карлом Х Густавом, із другого. Воєнно-політичний союз між Швецією та Україною 6 жовтня 1657 року в Корсуні після смерті Богдана Хмельницького уклали гетьман Іван Виговський та король Карл Х Густав.

Гетьман Іван Мазепа і король Карл XII продовжили справу попередників, підписавши 29–30 жовтня 1708 року в Гірках воєнно-політичний договір.

Оригінал згаданого документа не зберігся. Після Полтавської битви шведи знищили папери польової канцелярії, щоб важливі документи не потрапили в руки до ворога. Проте зміст союзної угоди можна реконструювати як за українськими, так і шведськими джерелами.

30 жовтня 1708 року,
лист до стародубського полковника Івана Скоропадського.

Іван Мазепа:

«…Ми за спільною згодою з панами генеральними особами, полковниками та старшиною всього Запорозького Війська [звернулися до короля шведського, який] забрані наші права та вольності поверне, розширить, оборонить від того московського тиранського іга Вітчизну нашу Малоросійську і Запорозьке Військо <…> у чому нас упевнив й утвердив своїм ніколи не змінним королівським словом і даною на письмі асекурацією».

Документ

10 листопада 1708 року.

Бюлетень шведської польової канцелярії (офіційне повідомлення для Стокгольма про перехід Івана Мазепи на бік шведського короля):

«…Його Королівська Величність упровадив своє військо в цю країну не для того, щоб учинити її жителям якусь шкоду, а для того, щоб вони змогли помститися віроломним ворогам <…> Його Королівська Величність хоче не тільки взяти правителя і всіх жителів цієї країни під покровительство, але й звільнити від ярма».

Офіційний історіограф Карла ХІІ

Георг А. Нордберг:

«…Мазепа пішов під шведську протекцію з умовою, що Україна має бути окремим князівством».

Документ

«Вивід прав України» – звернення Пилипа Орлика до західноєвропейських урядів щодо оборони національних прав України (1712 рік). Основні положення українсько-шведського договору:

«1. Його Королівська Величність зобов’язується обороняти Україну і прилучені до країни козаків землі й негайно вислати туди задля цього помічні війська.

2. Все, що завоюється з колишньої території Московщини, належатиме на підставі воєнного права тому, хто цим заволодіє, але все те, що – як виявиться, належало колись народові українському, передасться й задержиться при українськім князівстві.

3. Князь і Стани України, згідно з правом, яким досі користувалися, будуть заховані і вдержані на всім просторі князівства і частин, прилучених до нього.

4. Іван Мазепа, законний князь України, жодним способом не може бути нарушений у володінні цим князівством; до його смерті, яка – треба сподіватися – не наступить ще довго. Стани України заховають всі вольності згідно зі своїми правами та стародавніми законами.

5. Нічого не зміниться в тому, що досі зазначено щодо герба й титулу князя України. Його Королівська Величність не могтиме ніколи присвоїти цей титул і герб.

6. Для більшого забезпечення як цього договору, так і самої України князь і Стани передадуть Його Королівській Величності на весь час, поки тягтиметься ця війна, а з нею й небезпека, деякі з своїх городів, а саме: Стародуб, Мглин, Батурин, Полтаву, Гадяч».

Оригінал французькою мовою знайшов український історик Ілько Борщак у архіві замку Дентевіль, документ вперше опубліковано у львівському журналі «Стара Україна» (1925 рік).

Запорізька Січ підтримала Мазепу

27–28 березня 1709 року до українсько-шведського союзу долучилися запорожці. У Великих Будищах укладено другу українсько-шведську угоду між гетьманом Іваном Мазепою та кошовим отаманом Запорозької Січі Костем Гордієнком, з одного боку, й королем Карлом XII, з другого. Цей договір повторював пункти, підписані 1708 року, проте до нього додали й нові, зокрема, шведський король зобов’язувався не укладати мирової угоди з московським царем, доки не визволить з-під московської влади Україну й Запорожжя.

Договір визначив і державно-політичний статус України: «Україна з двох сторін Дніпра з Військом Запорозьким й народом малоросійським має бути вічними часами вільною від всякого чужоземного володіння. Союзні держави ні під претекстом визволення її, чи опіки над нею, не мають претендувати на абсолютну владу над Україною й Військом Запорозьким, ні на ленну залежність чи якусь підвласність <…> Цільність границь її, непорушність вольностей, законів, прав і привілеїв її свято мають заховувати, аби Україна вічними часами тішилася своїми правами і вольностями без всякого ущербу». Отже, ця угода мала двосторонній міжнародний характер, відповідала типу союзного договору двох суверенних держав.

Гетьман Пилип Орлик і нова угода зі Швецією

Після смерті Івана Мазепи 5 квітня 1710 року на козацькій раді у Бендерах гетьманом України обрали колишнього генерального писаря Пилипа Орлика. Було укладено новий договір між Україною та Швецією, в якому підтверджувалися гарантії незалежності й самостійності України. У виданому із цієї нагоди дипломі до Війська Запорозького (зберігається в Національному архіві Швеції) Карл ХІІ обіцяв: «…доки український народ не здобуде давнішньої волі, не складати зброї проти московського царя, боронити цілості границь України й боротися зі спільними ворогами».

На ці домовленості опиралися союзники під час бендерського періоду еміграції та згодом, коли Пилип Орлик із козаками перебував у Швеції.

Факт 4: Анафема Мазепі – несправжня. Це «оборудка» Петра І і Російської православної церкви.

31 жовтня 1708 року,
лист до митрополита Рязанського Стефана Яворського.

Петро І:

«Мазепу <…> публично в саборной церкви проклятию предать»

2018 рік,
ієрарх Вселенського патріархату.
Офіційна заява Вселенського патріарха та синоду Константинопольської церкви на Всесвітній раді церков у Женеві.

Архієпископ Тельміський Іов:

«Вселенський патріархат не визнавав канонічною анафему, яка була накладена на українського гетьмана Івана Мазепу Російською православною церквою. Анафема не мала жодних віросповідних, богословських чи канонічних причин»

Мазепу відспівали й поховали як вірянина

Анафема у християнстві – церковне прокляття, відлучення від церкви, що вважалося найвищим покаранням. Підставою для анафеми могли стати порушення «науки віри чи моралі», яких припустилася людина, наприклад, кровозмішання, єретицтво тощо. Але меценатські заходи гетьмана щодо церкви визнавав навіть сам московський цар, стверджуючи, що Іван Мазепа «великой строитель оных был святым церквам».

У заяві Вселенського патріархату йдеться про те, що «на еміграції в м. Бендери Іван Мазепа вільно сповідався у православних священників Вселенського патріархату. Саме вони напутствували його на смертному одрі і відпустили від гріхів, а потім і відспівували.

Його тіло було покладене в православній церкві містечка Варниці, яка перебувала у юрисдикції Вселенського патріархату, а згодом його перепоховали у місті Галац на Дунаї, де в центральному соборі Свято-Георгієвського монастиря місцевий митрополит відслужив заупокійну службу за спочилим гетьманом. Цей митрополит був ієрархом Вселенського патріархату. Отже, можемо говорити, що Іван Мазепа помер як вірний Матері-Церкві Вселенського патріархату».

Також варто зауважити, що після першого зруйнування московськими військами Запорозької Січі в 1709 році українське козацтво повернулось під юрисдикцію Константинопольського патріархату, і Мазепа разом із Пилипом Орликом були одними з перших, хто це зробив.

Російська церква досі наполягає на безпідставній і неканонічній анафемі

Російська православна церква досі активно використовує накладення анафеми на Івана Мазепу, щоюб очорнити гетьмана. Це робиться зі сподіванням, що в очах українців-християн прокляття Церквою правитиме за незаперечний доказ того, що гетьман – зрадник найвищої проби, а його діяння противні Богові. Власне, такий сенс і вкладав свого часу Петро I у проголошення анафеми, хоча жодної справи, за яку Іван Мазепа міг бути підданий анафемі, віднайти не вдалося.

Анафема відбулася на початку листопада 1708 року одночасно в Глухівському соборі Св. Трійці у присутності Петра I та в Успенському соборі Московського кремля у присутності царевича Олексія Петровича. Її проголосили Іванові Мазепі не за злочини, скоєні проти церкви, а за політичне рішення – спробу вийти з-під протекторату Московського царства. Процедура була неканонічною: анафему проголосили без соборного рішення Православної церкви. Інші патріархати ніколи її не визнавали.

Митрополит Рязанський Стефан Яворський скомпонував текст анафеми таким чином, що прикінцеве прокляття зовсім не узгоджене з мотивувальною частиною. Ця остання – суцільний перелік заслуг Івана Мазепи. Крім того, вже наступного дня після проголошення церковного прокляття гетьманові Стефан Яворський у страшних сумнівах написав проповідь, де йшлося про те, що на Московію впаде Божий гнів за гріхи її правителя.

Факт 5: Більшість українців і козацтва підтримала Івана Мазепу, а не Петра І.

25 березня 1709 року,
у листі до Олександра Меншикова.

Генерал Карл Ренне:

«Оные запорожцы, так же и тамошние мужики все отложились и уже давно нам неприятели <…> Здесь большой огонь разгарается, который надо заранее гасить».

Український історик про підтримку Запорізької Січі.

Олександр Оглоблин:

«<Це> було справжнім тріумфом політики Івана Мазепи. Під зверхньою владою гетьмана Мазепи з’єднувалася знову велика частина української території – Лівобережжя, Правобережжя й Запоріжжя <…> Гетьманові нарешті вдалося подолати вічну запорозьку опозицію й дістати підтримку цього азилю української вольности».

Чолобитні цареві – під страхом розправи

У маніфестах Петра I, а пізніше в російських і радянських монографіях про Велику Північну війну насаджувалася теза про те, що український народ і більшість козацького війська не підтримали гетьмана Івана Мазепу.

Насправді з метою нейтралізації мазепинців та роз’єднання українців за наказом Петра I був запущений механізм так званих «клятвенных обещаний» – вірнопідданих чолобитних цареві, які мусили підписувати представники міського самоврядування, церковні ієрархи, пересічні священники.

Ці «вірнопіддані» звернення писали в містах і містечках на підконтрольній московитам території. Настрахані знищенням Батурина та кривавими розправами у Глухові й Лебедині, жителі Прилук, Лубен, Лохвиці, Миргорода, Варви, Срібного, Ічні, Новгород-Сіверського запопадливо клялися у вірності цареві.

Московська пропаганда й тоді, й нині трактує ці події як масове волевиявлення українців, свідчення їхньої вірності Петрові I, «віковічної дружби з російським народом».

Слід зазначити, що на території Гетьманщини налічувалося 11 великих міст, 126 містечок і майже 1800 сіл. Загальний відсоток населених пунктів, де мешканці «клялися у вірності» цареві, становить менш як 1%; серед міст і містечок – 10%.

Отже, про масову підтримку політики Петра I навіть не йдеться.

Режисером «чолобитних» був Петро I та його оточення. Аналіз текстів цих документів засвідчує їхній однаковий зміст, за винятком назви населеного пункту та прізвищ підписантів. Та й термінами на кшталт «достовернейшие подданные», «слуги и подножки», «рабы», «скридла» користувалися в листуванні московські урядовці.

Оперативність Петра I та його оточення складно заперечити. Мобільні московські підрозділи зібрали «вірнопіддані» звернення протягом 2–5 листопада і доставили їх цареві у Глухів у переддень до призначених на 6 листопада 1708 року «виборів» нового гетьмана. Всі ці «клятвенные обещания» мали переконати козацьку старшину, яка прибула до Глухова, що простий народ не підтримав Івана Мазепу й залишився вірним Москві. Тож виборцям слід відкинути будь-які сумніви щодо того, чи визнавати владу їхнього гетьмана-відступника.

Повстання мазепинців: 40 тисяч козаків

Із документів часів правління Петра I відомо, що разом з Іваном Мазепою до шведів приєдналися генеральна й полкова старшини, полкові та компанійські козаки, частина запорожців – всього 1500 осіб.

Гетьманську столицю Батурин залишилися захищати чотири сердюцькі полки, козаки городових полків: Миргородського, Прилуцького, Лубенського – близько 6,5–7 тисяч військовиків.

У березні 1709 року до гетьмана приєдналися 8 тисяч запорожців на чолі з кошовим отаманом Костем Гордієнком.

У квітні-травні 1709 року під булавою Івана Мазепи обʼєдналися пʼять городових і охотницьких полків.

Упродовж осені 1708-го – зими 1709 року Петро I надсилав на Запорізьку Січ листи зі звинуваченням Івана Мазепи та виділяв значні кошти для заохочення січовиків. Але безрезультатно: запорожці були невдоволені політикою Москви.

27 березня 1709 року в сотенному містечку Великі Будища січовики на чолі з Костем Гордієнком приєдналися до українсько-шведського союзу.

Приєднання запорожців збільшило кількість союзної армії та спричинило повстання у південних сотнях Полтавського полку проти московського війська.

Підтримка Івана Левенця і Полтавського полку

Лист до Олександра Меншикова.

Генерал Карл Ренне:

«<полтавський полк> заплутовал и пристал к запорожцам».

Листопад 1708 року, охтирський полковник, лист канцлеру Григорію Головкіну.

Федір Осипов:

«Полтава здавна нестатечная и теперъ з неи добра не сподѣватися <…> бо там знайдуться Мазепины и Орликовы прыятели, а Чуйкевичев рожоный братъ, полковый писарь всему голова».

Як свідчать ці листи, гетьмана підтримав очільник Полтавського полку Іван Левенець. Він брав участь у нараді у Батурині в жовтні 1708 року, тож був посвячений у плани гетьмана. Іван Левенець проігнорував накази Петра I: не поїхав до Глухова на «вибори» підконтрольного Москві нового гетьмана й не заарештував мазепинців та полкову старшину, яка безперешкодно покинула Полтаву. Гетьманські листи у полтавських церквах зачитували з великою пошаною.

У березні 1709 року південні сотні Полтавського полку забезпечили безперешкодний перехід запорожців на з’єднання з Іваном Мазепою та Карлом ХІІ.

Факт 6: «Партизанську війну» проти шведів вела Москва, а не українці.

У радянському міфі про події Великої Північної війни в Україні йшлося про «народну війну» та «партизанську війну проти шведських загарбників». Ці поняття поєднувалися з «класовою боротьбою народу проти експлуататорів-мазепинців». Акцентувалося на вірності українців союзу з Росією.

Дві тисячі рублів за шведського генерала

В «Указі до всього малоросійського народу» від 6 листопада 1708 року Петро I дав вказівки застосовувати тактику «випаленої землі»: перед приходом супротивника до невеликих містечок і сіл покинути населені пункти, спаливши їх і знищивши весь провіант. Під страхом смертної кари населенню заборонялося читати універсали Карла ХІІ й Івана Мазепи та продавати шведській армії продовольство.

Закликаючи до боротьби зі шведами, московський цар заохочував українців, пропонуючи винагороди за полонених: за спійманого генерала – 2 тисячі рублів, за полковника – тисячу рублів, за інших офіцерів – залежно від звання, за рядових рейтарів і драгунів – по 5 рублів, за кожного вбитого – по 3 рублі.

«Партизанські загони» московської армії

Не отримавши сподіваної підтримки населення, Петро I вдався до провокативних дій. Царську вказівку «непрестанно партиями неприятелю докучать» виконували основні й додаткові підрозділи московської армії. Їх розподіляли так, щоб охопити ланцюгом райони розквартирування шведської армії. Летючі загони калмицьких кіннотників, підрозділи донських, уральських та слобідських козаків вчиняли несподівані напади, завдаючи шведам значних втрат.

Російський дослідник Сергій Іванюк зазначає, що на початку лютого 1709 року на Полтавщині московське командування прийняло рішення про масштабні розвідувально-диверсійні рейди, щоб війська могли зайти в тил основних сил супротивника та знищити його найвіддаленіші загони.

Дії згаданих загонів мали яскраво виражений партизанський характер. Радянський історик Веніамін Шутой трактував їх як народну війну проти шведських загарбників. Але документальні свідчення про це відсутні. Тактика московитів із випалення землі перед приходом шведів змушувала місцеве населення втікати в ліси й переховуватися там зі своїм майном.

Факт 7. Оборони Полтави не було. Була облога.

Представники сучасної російської історичної науки й нині стверджують, що оборона Полтави 1709 року є прикладом мужності й героїзму воїнів гарнізону та місцевих жителів, які пліч-о-пліч протягом трьох місяців боронили від ворога фортецю стратегічного значення.

Справді, Полтава була важливим форпостом Гетьманщини, через неї пролягав шлях із України до Криму, до переправи на Дніпрі – Переволочної, до Запорозької Січі, Правобережної України, Польщі.

Після переходу гетьмана Івана Мазепи на бік шведського короля московське командування намагалося зайняти за допомогою своїх гарнізонів найважливіші у воєнно-стратегічному плані населені пункти Гетьманщини.

Значення Полтави підсилювалося ще й політичними мотивами. Полтавський полковник Іван Левенець підтримував Мазепу і знав про його плани. Під час згаданих подій основна частина Полтавського полку за наказом Петра І перебувала на Дону. Інгерманландський полк московської армії безперешкодно зайняв місто 3 грудня 1708 року. Іван Левенець був змушений підкоритися силі – захищати Полтаву не було кому.

У січні на зміну інгерманландцям до фортеці увійшли Тверський, Устюзький та батальйон Бєлгородського гарнізонного полку (понад 4 тисячі вояків). Командування гарнізоном прийняв полковник Олексій Келін. На озброєнні артилеристів було 49 гармат.

У Петра I був план Б: знищити місто разом з мешканцями

У російській історіографії стверджувалося, що до московитів приєдналися 2600 полтавців (жителів і частково козаків), які взяли участь у «героїчній» обороні Полтави. Проте сучасні дослідники переконують, що в межах фортечних укріплень міста із загальною площею фортеці 40 гектарів мешкало близько 2,5 тисяч жителів, серед них – жінки, діти, люди похилого віку. Тому твердження про 2600 городян, активних оборонців Полтави, є безпідставним.

Водночас російські джерела не називають жодного імені полтавця-захисника. Є лист Петра I комендантові Олексію Келіну від 19 червня 1709 року, в якому чітко висловлене ставлення царя до містян: у разі ненадання допомоги гарнізону таємно вивести його з фортеці разом із полтавцями-чоловіками, а місто знищити. Тобто військові мали б підірвати фортецю разом із мешканцями, які там залишалися.

Фантазії «петербургского сочинителя»

Міф про героїчну оборону Полтави тривалістю 87 днів (із 1 квітня до 27 червня 1709 року) і відчайдушні штурми фортеці шведами походить із «Дневника военных действий Полтавской битвы», який часто називають «Дневником Алексея Келина».

Цей твір написав у середині XVIII століття доглядач робіт у Кронштадті Петро Крьокшин. Сучасний російський історик Павло Кротов детально проаналізував «Дневник Алексея Келина», розвінчав численні міфи про облогу фортеці та Полтавську битву, народжені цим твором, і назвав Петра Крьокшина «петербургским сочинителем», літератором-патріотом, який створив героїчну епопею про оборону Полтави.

Полтава мала стати оперативною базою для подальшого походу Карла ХІІ на Москву. Для шведського короля важливо було облогою фортеці затримати московські війська на лінії Ворскли, дочекатися приходу поляків, татар і спровокувати царя на вирішальний бій. Із середини квітня 1709 року почалася поступова передислокація союзного війська (шведів, козаків Івана Мазепи, запорожців) до Полтави.

Тільки в ніч з 30 квітня на 1 травня 600 шведів і 400 запорожців під прикриттям Далекарлійського і Гельсінського полків взялися за облогові роботи. Саме відтоді, а не місяцем раніше, розпочалася блокада міста, союзники вели інженерні роботи: риття траншей, підкопів, закладання мін, встановлення артилерійських батарей. Супротивник намагався завадити цьому, поруйнувати підкопи, забрати закладений для підриву порох, зняти за допомогою снайперів вояків, які працювали в облогових укріпленнях. Обидві сторони зазнавали значних втрат.

Карл ХІІ не штурмував фортецю колонами за підтримки артилерійського вогню, таких атак не засвідчують історичні джерела.

Отже, на противагу російській історіографії, яка використовує термін «оборона» Полтави, ми вживаємо термін «облога», наголошуючи, що її зумовила не цінність міста як фортеці у військово-інженерному розумінні, а виключно його стратегічне значення як для Петра І, так і для Карла ХІІ.

Повноправним господарем фортеці був комендант Олексій Келін із ввіреним йому гарнізоном, який і протидіяв облоговим роботам супротивника.

Достовірних фактів про «героїв-полтавців, учасників оборони Полтави» в історичних джерелах не виявлено.

Облога Полтави розпочалася 1 травня і тривала до завершення Полтавської битви 27 червня 1709 року. Масових відчайдушних штурмів міста не було.

Облога значною мірою мала демонстраційний характер: Карл ХІІ найменше був зацікавлений у знищенні полтавського гарнізону та фортеці, справедливо розраховуючи, що шляхом блокади викличе головні сили московської армії на генеральну битву.

Легенди ru.пропаганди про Полтавську битву

Міфотворчість навколо Полтавської битви почалася відразу після її закінчення. До створення численних легенд, неправд та оман з пропагандистською метою був причетний і сам Петро І. Деякі «штампи» в середині ХVIII століття створив літератор Петро Крьокшин. Його твір використав Іван Голіков під час написання багатотомного видання «Деяния Петра Великого», звідки легенди потрапили в наукову історичну літературу, включно із творами Євгена Тарле та сучасних істориків.

Ось деякі з них:

Факт 9. Петро І відредагував карту битви і запустив пропаганду.

Полтавська битва мала довготривалі наслідки для Європи. Відразу після неї Петро І запустив пропагандистську машину, щоб переконати Європу, що московити здобули перемогу завдяки його військовому генію.

У листах, відправлених із поля битви 27 червня 1709 року до найближчого оточення, насамперед до царевича Олексія, Петро І назвав перемогу «неслыханною новиною», «неслыханною викторией», «зело превеликой неначаемой викторией». Тобто сприймав її як неочікувану, неймовірну, фантастичну.

Згодом почали продукуватися листи, реляції, підправлені карти битви, гравюри, живописні полотна, медалі й медальйони, історичні праці – щоб переконати сучасників і нащадків у величі та грандіозності події.

Відредаговані карти поля бою

Цар особисто відредагував на свою користь перший план баталії «Боевые порядки», складений генерал-квартирмейстером московської армії Людвігом Миколою Аллартом.

Саме цей документ опублікували у «Книзі Марсовій» (1713) як один із найдетальніших і найточніших планів Полтавської битви. Проте вже сучасники зазначали, що вказана на петровській мапі кількість шведських сил, вишикуваних до бою, була більшою за реальну; шведські полки позначені не в тих місцях, де вони насправді розташовувалися.

У плані Петра І свідомо внесені помилки як щодо зазначеної кількості військових сил, так і щодо фортифікаційних споруд на полі битви.

Цар прагнув якнайшвидше повідомити європейським країнам про свою перемогу, тож московські дипломатичні місії отримали два варіанти планів баталії, згодом широко розтиражовані, – Людвіга Миколи Алларта та Петра І. І нині російські картографічні джерела поділяються на дві групи, а дискусії щодо достеменності відображених подій не припиняються.

Спецвипуск газетної пропаганди

Випуск газети «Ведомости о военных и иных делах» про Полтавську перемогу розповсюджували в містах зі спеціальною грамотою та вказівками щодо відзначення події: читати газету в церквах і монастирях, по три дні служити молебні зі дзвонами й гарматною стрільбою «и для ведома всему народу у градских ворот прибить листы».

Відредаговані книжки про битву

Московський цар особисто редагував книжки, присвячені Полтавській баталії:

• «Обстоятельная реляция… о Полтавской битве» (1709),
• «Книга Марсова» (1713),
• «Рассуждения, какие законные причиные Его царское величество Петр Первый… к начатию войны против короля Карла ХІІ шведского 1700 году имел…» (1717) Петра Шафірова,
• «Журнал или поденная записка… Петра Великого…» (рукопис створили за життя Петра І, книгу видали 1770 р.),
• Гистория Свейской войны» (рукопис створили за життя Петра І, книжку видали в 1770–1772 рр.).

У цих виданнях стверджувалося, що перемогу здобули «малым числом и малой кровью», применшено кількість московського війська та збільшено чисельність шведської армії, а відтак – і завданих втрат.

Саме ці відомості лягли в основу всіх подальших історичних досліджень про Полтавську битву.

Медалі, гравюри, картини на замовлення царя

«Преславную викторию» увічнили великою кількістю спеціально виготовлених медалей і медальйонів, гравюр, живописних полотен, написаних на замовлення Петра І найвідомішими майстрами Європи. Московський цар прагнув показати свій військовий тріумф та дискредитувати Карла ХІІ та його армію.

У стислий термін було замовлено серію медалей і медальйонів, пов’язаних із перемогою під Полтавою. Роботу виконували відомі іноземні майстри Франц Йозеф Мюллер, Соломон Гуен, Готфрід Гаупт, Христіан Вермут, Георг Гауч.

Одним із засобів донесення інформації стала і гравюра, з якої було можливо зробити велику кількість відбитків одного зображення. Тематичні сюжети замовляли найкращим іноземним граверам Пітеру Пікарту й Адріанові Шхонебеку, а також створили сприятливі умови для роботи власних майстрів – братів Івана та Олексія Зубових. Зображення медалей і гравюр мали алегоричний характер: Петро І порівнював себе із найвидатнішими полководцями стародавнього світу – Александром Македонським та Юлієм Цезарем. До нашого часу дійшла значна кількість прижиттєвих зображень московського царя та масштабних батальних картин.

Петро І особисто консультував відомого французького художника-баталіста П’єра Дені Мартена-молодшого під час його роботи над полотнами «Полтавська баталія».
Такі твори щедро оплачувалися. Німецькому медальєру Філіпу Генріху Мюллеру виплатили 1 401 талерів, а Пʼєру Дені Мартену-молодшому – 27 880 ліврів.

Перемогу над могутньою шведською армією Петро І пов’язав із милістю Божою. У грамоті до турецького султана Ахмеда ІІІ від 10 липня 1709 року зазначено: «Всевышний наше справедливое оружие <…> благословити благоволил».

Запопадлива алегорія Феофана Прокоповича

Феофан Прокопович, префект Києво-Могилянської академії, у «Слове похвальном», виголошеному 24 липня 1709 року в київському соборі Святої Софії у присутності царя, порівняв Петра І з біблійним героєм Самсоном, який розірвав левову пащу.

Алегорія виявилася вдалою, оскільки за церковним календарем Полтавська битва відбулася в День Святого Самсона, а традиційним символом Швеції був лев. Феофан Прокопович назвав Петра І «отцом отечества нашего», який врятував рідну землю від смертельної небезпеки, проігнорувавши той факт, що саме цар ініціював війну.

Факт 10. Перша політична еміграція і перша Конституція України.

Разом зі шведським королем Карлом ХІІ та гетьманом Іваном Мазепою у вигнанні у Бендерах опинилися генеральний писар Пилип Орлик, племінник Івана Мазепи Андрій Войнаровський, генеральний бунчужний Федір Мирович, військовий обозний Іван Ломиковський, прилуцький полковник Дмитро Горленко, генеральний осавул Григорій Герцик.

Українське військо налічувало 50 старшин, 500 козаків Гетьманщини, понад три тисячі запорожців на чолі з кошовим отаманом Костем Гордієнком.

Уже на марші з Очакова до Бендер гетьмана Івана Мазепу і Карла ХІІ наздоганяли окремі групи козаків.

21 серпня 1709 року,
австрійський посол у Стамбулі, повідомлення для уряду Австрії.

Йоган Міхаель фон Тальман:

«…На цей час король Карл ХІІ знаходиться ще в Бендерах при сераскирі (головнокомандуючому) Юсуф-паші і зібрав там із своєї розбитої армії поступово корпус із 5000 осіб».

Поповнення у Бендерах тривало й далі. Свен Агрелль занотував, що «у вересні прибув «гурт» запорожців, які йшли пішки за нами».

15 вересня 1709 року.

Запис в одному із шведських канцелярських журналів:

«<кількасот січовиків> пройшли пустелею, щоб розшукати Його Величність і сказати, що в дорозі ще йдуть чималі гурти, бо не можуть знайти безпечного місця, де б їх не переслідували жорстокі московити».

Московська влада також пильно стежила за складом українсько-турецько-шведського війська.

16 серпня 1710 року,
бригадир у повідомленні Петру І.

Гаврило Кропотов:

«Біля Бендер і у Волоській землі виявлено 4 тисячі запорожців».

Вересень 1711 року.

Ще одне повідомлення для московського царя:

«У Бендерах дві тисячі запорожців, а на річці Дністер стоїть вісім тисяч запорожців у всякій готовності».

Такий військовий контингент складно назвати «жалкими бандами казацких сторонников Мазепы», як писав російський історик Микола Молчанов.

План: вирвати Україну з рук Москви

На Військо Запорозьке опирався у своїх державницьких планах гетьман Пилип Орлик, врахувавши інтереси запорожців у «Правовому укладі та Конституції стосовно прав і вольностей Війська Запорозького» та використовуючи цю значну військову потугу впродовж 1711–1714 років із метою відвоювання Правобережної України.

Розраховував на запорожців і шведський король Карл ХІІ, поновивши шведсько-український договір, коли підписав його з новообраним гетьманом Пилипом Орликом.

Єдина їхня надія полягала в тому, щоб за підтримки Швеції та Туреччини вирвати Україну з московських рук. Так у еміграції зародився український визвольний рух, який вороги охрестили «мазепинством», а прихильників назвали «мазепинцями». Проте мазепинство стало символом нескореності й боротьби за визволення України від російського царизму. А історики назвали першу українську політичну еміграцію «мазепинська еміграція».

Родини козацької старшини теж емігрували

В еміграції були представники старшинських родин Полтавщини, зокрема родини Герциків, Мировичів, Горленків, отаман Кость Гордієнко.

Родина Герциків – Атанас, Григорій, Іван і Ганна, діти колишнього полтавського полковника Павла Герцика.

Ганна стала дружиною Пилипа Орлика, долала разом із ним усі складнощі життя в еміграції, була надійною помічницею у політичних справах. Її брати були членами уряду Пилипа Орлика, виконували дипломатичні доручення гетьмана.

Постійно з дипломатичною місією в Європі перебували брати Мировичі – Федір та Іван, Дмитро Горленко.

Костя Гордієнка до 1728 року обирали кошовим отаманом Олешківської Січі, він був найпослідовнішим у відстоюванні незалежності України. За свідченням Пилипа Орлика, всі згадані особи взяли участь у розробленні Конституції 1710 року. Сам гетьман був визнаний у Європі як лідер першої української політичної еміграції.

Український історик

Гнат Хоткевич:

«…Полковники-мазепинці – се не убогі егоїсти, а рицарі смерті, що віддали за свою ідею, за світлий ідеал національної незалежності – віддали і вигідне своє життя, і спокій, і душу всю».

Документ

5 квітня 1710 року.

Перша Конституція України.

Угода між гетьманом, старшиною і козаками називалась «Правовий уклад та Конституції стосовно прав і вольностей Війська Запорозького».

Її було проголошено в день обрання Пилипа Орлика гетьманом – після смерті Івана Мазепи.

Документ увійшов у історію як перша Конституція України, за якою задовго до класичної американської проголосили пріоритет демократичних принципів.

Росія досі «жене» пропаганду про Полтавську битву

Історична пропаганда і нині використовується Росією – це важлива складова сучасної інформаційної війни проти України. Пожвавлення на інформаційному фронті відбулося напередодні та у дні 300-річчя Полтавської битви.

У музеях та архівах Росії організовували тематичні виставки, масовими тиражами друкували наукові та науково-популярні видання, книги для дітей, періодичну пресу, знімали документальне кіно. Традиційно возвеличувався Петро І та принижувався Іван Мазепа.

Полтава у 2009 році опинилася в епіцентрі подій. Тоді в українському місті не святкували, а відзначали ювілейну дату, взявши за гасло шведське прислів’я «Час лікує рани», керуючись толерантним ставленням до історичних подій та вшановуючи пам’ять усіх полеглих на полі бою.

Офіційна делегація Росії проігнорувала покладання квітів до пам’ятників загиблим українським козакам та шведам від співвітчизників.

Український історик

Олександр Оглоблин:

«...Дальша історія України явно показала, що властиво ця величезна поразка української держави й української державницької ідеї, яка сталася 1708‒1709 років, разом з тим стала й початком дальшого розвитку українства, української національної ідеї».

Що почитати, щоб дізнатися більше про Полтавську битву і Мазепу

• «Гетьман» – двотомник про Івана Мазепу та його добу;
• «Полтавська битва 1709 року в історичній долі України, Росії, Швеції та інших держав»;
• «Полтава. Розповідь про загибель однієї армії» – переклади монографій шведських істориків щодо подій 1709 року;
• «Мазепа»;
• «Військово-стратегічні аспекти утворення українсько-шведського союзу 1708‒1709 рр.»;
• «Військо Карла ХІІ на півночі України»;
• «Доба гетьмана Івана Мазепи в документах»;
• «Військові кампанії доби гетьмана Івана Мазепи в документах»;
• «Український рубікон. Полтавська битва 27 червня 1709 р.»

Збройний виступ українських козаків на чолі з гетьманом Іваном Мазепою ще на пів століття затримав повну інкорпорацію України північним сусідом.

За матеріалами Державного історико-культурного заповідника «Поле Полтавської битви»

історія полтавська битва мазепа пропаганда міф