ДЕТАЛІ Чернігівщини: Міст дурнів та мистецьке еко-поселення. Нарешті з ФОТО

Раптово за Сосницею (описаною в "Зачарованій Десні" О.Довженка) дорогу нам перегородила ця сама зачарована Десна.

Навколо зібралося зо два десятки людей - і місцеві, і приїжджі з Харкова та навіть із Росії.

Річка залила дорогу. Цікаво так: міст височіє над річкою - але проїхати до нього неможливо: під"їзд укрито десь півметровим шаром води.

Проїжджають лише КамАЗи та високі маршрутки - всі інші розвертаються.

Історія - типова для України та й Радянського Союзу. Міст поспішали здати до якогось ювілею Кучми. І встигли - а під"їзди до нього не насипали.

Результат - міст є, високий та красивий - але з усіх боків оточений водою навесні. І толку з нього тоді мало.

В народі його називають "міст дурнів".

- Едьте до Коропа - лучше объехать сотню километров, но доехать, - переконує нас хлопець із Харкова, який приїхав сюди до родичів.

Ми довго ходимо навколо. З іншого боку під"їжджає ЗІЛ - і ми просимо дядька за двадцятку перевезти нас до моста.

- Та я спішу, - відмовляється він.

І справді: він приїхав із ДАІшником і якимись клерками: "Ось місце". Ті записують дані: тут сталося ДТП.

Нарешті міліціонер підказує нам: "Поїдьте он туди - вздовж берега грунтовкою. Там сидять двоє чоловіків із шестиметровим баркасом".

Спочатку я подивився на цей човен скептично: потоне разом із мотоциклом. Але потім наважився.

Боявся, що чоловіки відмовляться - але вони з готовністю погодилися. Лише поки їхали, я зрозумів, чому.

- Сільрада нас направила сюди. Роботи мало - робиш лише час від часу те, що тобі загадають. Кажуть: вода прибуває, беріть човен і йдіть.

Наш перевізник був дуже веселим і весь час сміявся - зараз йому, схоже, подобається те, що він робить.

***

Сучасніть не менш цікава за історію

В Батурині ми чисто для галочки заїхали на цитадель: я не любитель історичних пам"яток - цікавить більше теперішнє.

Ось вам галочка - правда, фотки живих людей цікавіші, ніж фотки мертвих дощок?

Запитали у чоловіка, що торгує сувенірами для туристів, як доїхати до Матіївки.

- Ви ж на Коціри? - саркастично питає він.

- Ну, на Прохори. А звідки ви знаєте?

- Та це одне й те саме. Коли не включиш телевізор, вічно їх показують. Оці художники, з табуретками. Та куди ж іще ви можете туди їхати? Про них уже розказують більше, ніж про сам Батурин.

Схоже, він був не дуже задоволеним такою конкуренцією.

У Прохорах нас зустріла Діана. Її чоловік Льоня Кантер - організатор тих самих походів із табуретками. Мабуть, і ви про них уже багато чули.

А поки він сидить у КПЗ в Канаді, його дружина з донечкою Магдою готуються їхати - це були їхні останні дні на острові Обирок.

- Чому ж він Обирок - тут же Прохори? - питаю.

- Ці хутори так називали. Тут обирали прочан, які йшли до монастиря. Грабували.

- А чому острів?

- Сеймом і Десною заливало все навколо - хутори були наче на острові.

Я познайомився також із легендарним дідом Степаном, коли ходив по молоко.

Він представляється завжди отак: "Степан. Дід Степан" - як "Бонд. Джеймс Бонд". Він майже двометрового зросту, з широченними плечима і такою рукою, що твоя здається порівняно з нею просто-таки ручкою дитини.

***

Я думав запитати у Діани, чи їй тут не самотньо - але коли приїхав, то побачив, що нітрохи.

В той день, крім нас, було ще четверо людей - друзів, друзів друзів.

Крім того, у сусідньому хуторі живуть іще кілька таких же - а тут же, в Прохорах, купили хати інші вільні художники.

Дивлячись на дворічну Магду, я можу зрозуміти, наскільки їй тут краще, ніж у місті. Скрізь можна, ніяких заборон - сосни, молоко, комашки, трава, жодних автомобілів, яких треба боятися, жодних поганих людей.

"Хуторський діснейленд", - як сказав Ігор, один з сусідів, який теж вирішив тут оселитися.
А Магде знай вимагає: "сце, сце!"

Сама Магда - просто чудо. Здається, вона нічого не боїться. Ніколи ще не бачив я такої розкутої дитини. Тут, у селі - ба в хуторі - вона спілкується зі значно більшою кількістю людей, ніж спілкувалася б у місті.

Не знаю, сам би я там жити, мабуть, не зумів - але ці люди, що створили "мистецьке еко-поселення", не можуть не викликати захвату.

- У нас тут навіть є вже конкуренти, - розповідає зі сміхом Діана. - Наша, так би мовити, течія. Потім з"явилися ще якісь козаки з Батурина. І ще мисливці-таксидермісти - ну, опудала виготовляють. Не знаю, як ми будемо уживатися: грінпісівці та мисливці....

Мисливці ще й підняли ціни. Коли Льонка з Діаною перші купували хату в забутому богом хуторі - це було лише кілька тисяч гривень. Тепер хутір, здається, став популярним: ціни ростуть.

***

Мені слушно закинули колись, що записи виходять надто поверховими, без деталей - тому я радше перейду до ось таких коротких шматків, щоб не тулити на одну сторінку чотири дні, насичених враженнями й інформацією - та щоб можна було розповісти про цікаве хоч трохи детальніше :)

Далі буде, пізніше. Щоб писати не надто поверхово, треба писати без поспіху - а нам сьогодні далі у дорогу.

***

Зі Світловодська Кіровоградської області вирушаємо на Чигирин-Суботів-Холодний Яр і далі на Ржищівщину.