Параноя Путіна
ТЕКСТИ проаналізували 10 тис. стенограм з виступами Путіна за 22 роки його правління.
Параноя Путіна
ТЕКСТИ проаналізували 10 тис. стенограм з виступами Путіна за 22 роки його правління.
Путін симпатизував Джорджу Бушу й негативно ставився до Барака Обами. Це лише одне з цікавих відкриттів, яке ми зробили. На початку свого правління лідер Росії проголошував дружбу із Заходом. Переконував, що європейські цінності росіянам притаманні. Проте згодом його риторика змінилася на протилежну, це сталося в 2006-2007 роках.
У чому причина зміни риторики? Є кілька факторів. Ціни на нафту різко зросли, у 2006 році було вбито Шаміля Басаєва – символа чеченського спротиву, Росія розв'язала проблему Кавказу й завершила “контртерористичну операцію”. Як наслідок РФ повернулася до клубу світових гравців: держава вперше головувала на засіданні “Великої двадцятки”, зустріч якої відбулася в Санкт-Петербургу. Того року Путін, найімовірніше, й задумався, як стати довічним диктатором, а також почав готувати спадкоємця. Проте його лякали революції в Україні та Грузії, що відбулися саме через бажання народу змінити лідерів. Тож утворився ядучий коктейль: піднесення Росії, яка за короткий час свободи не намагалася позбутися зневажливого ставлення до колонізованих народів, поєдналося з особистими амбіціями Путіна. Авторитет США у світі після вторгнення в Ірак упав. І Путін вирішив, що це його шанс підлаштувати світ під себе. Далі ми покажемо, як це відбувалося.
У цьому тексті багато цитат Путіна, проте ми не хотіли змушувати вас їх читати, тому приховали більшу частину прямої мови в ось такі спливаючі підказки. Наведіть мишею, щоб побачити:
Згадки про країни в офіційних промовах Путіна
США: від партнерства до ненависті
У 2000 році, після приходу до влади, Володимир Путін заявляв про нову Росію. Президент РФ наполягав, що попри статус правонаступниці СРСР, Москва прагне іншими методами налагодити зовнішню політику.
Перші роки правління Путіна — це приязне ставлення до світових лідерів та організацій. Керівник Кремля оголосив початок демократії в Росії.
На словах Путін відстоює свободу слова. В реальності ж поступово встановлює повний контроль над вітчизняними ЗМІ.
США для Росії — один з головних партнерів.
У 2000–2003 роках головними проблемами Росії були сепаратизм у Чечні та інших частинах Північного Кавказу, а також загрози терористичних атак. Путін пропонував низку пояснень війни в Чечні. Схожі мотиви фігурували й у наступних війнах та конфліктах, які ініціювала РФ: “Разумеется, у нас не было другого выбора, как прекратить использование территории Чечни в качестве плацдарма для нападения на Россию. Россия себе больше такого эксперимента позволить не может” , “Мы там боремся не с чеченским народом. У нас никогда не было цели подавления или порабощения Чечни. Это просто невозможно и не соответствует нашим задачам, планам.”
У ті роки Путін не критикував створення нових військових баз США за кордоном.
РФ налагоджувала відносини з блоком НАТО. Путін розповідав, що Росія й сама не проти долучитися до НАТО.
Володимир Путін був одним з перших лідерів, який зателефонував президенту США Джорджу Бушу-молодшому після теракту 11 вересня 2001 року в Штатах і запропонував підтримку й допомогу. Відносини між президентами США та Росії переживали “медовий період”.
Після 11 вересня 2000 року Путін називав Росію союзником США у боротьбі з тероризмом.
Відносини між Росією та США були такими плідними, що Путін заспокоював навіть європейців. За його словами, новий союз не спричинить розподілу сфер впливу між державами.
Але поступово ситуація почала змінюватися. У 2003 році Путін публічно засудив вторгнення США в Ірак. Також він був незадоволеним зростанням проамериканських настроїв на пострадянському просторі. Хоча раніше публічно заявляв, що не проти конкуренції.
Від 2004 року стало більше нарікань на Захід. Путін відповідав на критику антидемократичних тенденцій у Росії критикою демократичних систем на Заході.
Відбувалося розширення НАТО та ЄС. Нові члени, а це країни Центрально-Східної Європи, прагнули приєднатися до блоку, щоб убезпечити себе від майбутніх посягань Росії. Водночас їм доводиться долати спротив “старих” членів клубу.
Президент Росії звинуватив США та європейські країни в організації кольорових революцій. Революція троянд у Грузії та Помаранчева революція в Україні змусили Путіна хвилюватися за впливи Росії на пострадянському просторі. Хоча ці події — природний шлях розвитку названих країн, які лише прагнули позбутися неефективних еліт і бідності.
Почали лунати звинувачення, що чеченські війни було спровоковано зовнішніми силами. Згодом це стало одним з елементів російської пропаганди.
У лютому 2007 році Путін виголосив відому “Мюнхенську промову”. Очільник Кремля виступив проти світу, у якому, на його думку, домінує єдина країна — США. Він розкритикував Захід за втручання у справи інших і заявив про право Росії на суверенітет.
Від травня 2008-го до травня 2012 року Володимир Путін тимчасово посадив президентом Дмитра Медведєва, а сам очолив Уряд РФ і став менше висловлюватися на міжнародні теми.
Коли Путін знову став президентом, то повернувся до “мюнхенської” риторики: критики Заходу та США. І хоча за час каденції Медведєва Росія та США намагалися перезапустити відносини, виступи Путіна засвідчили, що цього не відбулося.
2014–2015 роки кардинально змінили відносини між Росією та Заходом. Революція гідності в Україні для Путіна — це “антиконституционный переворот и вооружённый захват власти”, спричинений США та європейськими країнами: “Украинский кризис возник не по российской вине. Он стал следствием попыток США и их западных союзников — которые посчитали себя «победителями» в «холодной войне» — навязывать повсюду свою волю”.
Проблемні точки на карті світу — справа рук американців.
Захід на чолі зі США перетворився на головного антогоніста.
Діями США та НАТО Путін виправдовував 24 лютого, а від хороших відносин між Росією та Заходом залишилися лише згадки про пафосні заяви початку 2000-х.
Україна: від партнерства до війни
Україна завжди займала одне з головних місць путінської політики.
У час президентства Леоніда Кучми, у 2000–2004 роках, Путін заохочув Україну та Росію до економічної кооперації в різних галузях. Президенти Росії й України організовували спільні військові паради.
Обговорювали питання створення спільної, також з Німеччиною, структури, яка опікувалася б газотранспортною системою України. Путін намагався заманити Україну стати членом Євразійського економічного союзу. Однак Київ зупинився лише на статусі спостерігача. Стосунки між Путіним та Кучмою розвивалися у стилі партнерства, однак без особливих “зізнань у безмежній дружбі” один до одного.
У 2004 році в Україні відбулася Помаранчева революція, яка завадила проросійському кандидату Вікторові Януковичу незаконно стати президентом України. Коли російські посадові особи критикували обрання Віктора Ющенка та звинувачували Захід у поразці Януковича, Путін намагався публічно демонструвати прагнення співпрацювати.
У 2005 році почався “газовий конфлікт”. Президент Росії звинуватив Київ у крадіжці газу. Згодом цей наратив став одним з центральних у компанії дискредитація України як транзитної країни.
Путін був проти проєвропейського й північноатлантичного курсу України, хоча публічно говорив, що виступає лише проти розширення НАТО: “Я думаю, что НАТО уже имеет влияние на многих наших партнеров, в том числе и на Украину, и на Грузию. Это нас не раздражает. Россия сама развивает отношения с НАТО, и даже создан Совет «Россия — НАТО», в рамках которого мы работаем, и работаем достаточно успешно. Если речь идет о расширении НАТО за счет этих стран, о включении их в НАТО, то это, конечно, другой вопрос”.
Після приходу до влади Віктора Януковича відносини між Україною та Росією налагодилися. Певний час Віктор Янукович демонстрував цілковиту лояльність і реалізував проросійський курс у гуманітарній сфері та паралельно готувався підписати митну угоду з ЄС.
У 2013 році Україна була готовою підписати Угоду про асоціацію з ЄС. Путін став незадоволеним Януковичем. Він почав критикувати керівництво України та звинувачувати його у зраді національних інтересів. Почалася “митна війна”: Росія заблокувала український експорт.
На словах Путін нічого не мав проти європейського курсу України. На ділі - намагається максимально перешкодити цьому курсу.
Путін дедалі частіше розповідав про єдине походження українців і росіян. Президент РФ почав говорити, що Україна отримала російські території: “За время совместного единого сосуществования Украина превратилась в большое европейское государство, получив дополнительные территории, население, причём это и за счёт России, за счёт некоторых областей на западе. Советский Союз произвёл такие обмены и наградил Украину этими территориями”.
Події на Майдані 2013–2014 року дали Путіну привід окупувати Крим і почати вторгнення на Донбас. Проте є свідчення, що окупацію Криму готували задовго до втечі Януковича.
У промовах Путіна з'явилися наративи, які стали домінантними в антиукраїнській пропаганді. Майдан — це “антиконституционный переворот и вооружённый захват власти”, анексія Криму — “волеизъявление на законных основаниях”, конфлікт на Донбасі — громадянська війна: “государственный переворот спровоцировал гражданскую войну на Украине”, а винні у всьому американці.
Після анексії Криму Путін цинічно заявив, що хвилюється за долю України , і запевнив, що “Россия территориальную целостность Украины поддерживает”.
На початку президентської каденції Петра Порошенко Путін сподівався домовитися з Києвом — легалізувати анексію Криму та автономність своїх маріонеток на Донбасі.
Коли ці спроби було провалено, риторика стала ворожою.
Росії вдалося нав'язати Україні так звані Мінські домовленості, але в них завжди залишався простір для різночитання, проте спроби наполягати на російській інтерпретації зазнали краху.
Прихід до влади Володимира Зеленського у 2019 році дав Путіну змогу говорити про нові домовленості.
Початок коронавірусної пандемії змусив Путіна на певний час забути про Україну.
У 2021 році риторика знову набула формату ворожості й погроз. У липні Путін опублікував статтю “Про історичну єдність росіян та українців”. Відповідно до неї, президент РФ заперечує самостійність українського народу й називає українців молодшими братами росіян. Путін також відмовляється визнавати український суверенітет, якщо він розвивається поза межами “русского мира”.
Путін вимагав угоди, відповідно до якої Україну не допустили б до клубу НАТО. Хоча лідери НАТО й так постійно наголошували, що Україну найближчим часом в Альянсі не бачать.
Також лідер Росії повторював наративи про зовнішнє управління , розгул русофобії й націоналізму, та перетворення України на “анти-Росію” . Проте його шантаж країн НАТО й Києва не дав бажаних результатів.
24 лютого 2022 року Путін розпочав широкомасштабну війну проти України.
Китай: розворот після образи на Захід
Китай, Індія та Японія, які часто фігурують у публічних виступах Путіна, є країнами, з якими Росія прагне розвивати відносини та співпрацювати фінансово. У час перших двох президентських каденцій співпраця між Росією й Китаєм лише зароджувалася й не мала конкретного наповнення.
Ще у 2000 року Путін заявив: “Китай для нас — действительно стратегический партнер во всех смыслах этого слова: с точки зрения обеспечения международной безопасности, с точки зрения нормальных добрососедских отношений и развития наших контактов в области культуры, экономики, во всех сферах государственной деятельности”.
Схожі пафосні заяви звучали упродовж усього часу правління Путіна.
Спершу Путін виступив за територіальну цілісність Китаю, однак вказав, що повернення Тайваню під юрисдикцію Пекіна може відбуватися лише мирним шляхом.
Від 2016 року Китай постійно перебував у переліку країн, які Путін найчастіше згадував у промовах та інтерв’ю. Це пов’язано зі значним погіршенням відносин із Заходом. Путін прагнув перетворити Пекін на реального союзника.
У 2020–2022 роках Москва намагалася продемонструвати єдність Росії та Китаю в антизахідній боротьбі. Після початку війни проти України прокитайська риторика Путіна лише посилилась. Лідера Китаю Сі Цзіньпіна президент РФ узявся називати добрим другом, а Пекін — союзником Росії.
На початку свого правління Володимир Путін агітував західних інвесторів активно вкладати гроші в Росію та запрошував створювати спільні інвестиційні проєкти. Головними партнерами Росії в Європі були Німеччина та Франція.
Путін неодноразово наголошував, що Росія — європейська країна: “Мы исходим из того, что Россия — это европейская страна. Это территориально евроазиатское государство, но по культуре, по ментальности, Россия, конечно, — это европейская страна”.
Німеччина інвестувала в економіку Росії величезні кошти — від автомобільної галузі до засобів “домашньої хімії”.
Розпочалася історія “Північних потоків”.
Німеччина стала головним європейським торговим партнером Росії та лобістом економічної інтеграції з Москвою.
За схожою логікою відбувалося налагодження відносин з Францією. Однак також Росія вбачала в Парижі союзника у боротьбі з натовськими впливами. Амбіції президента Франції Еммануеля Макрона створити європейську автономію від США та слова про смерть мозку НАТО відповідали інтересам Путіна.
Путін прагнув розділити Європу. Він налагоджував відносини не з ЄС, а з окремими державами.
У своїх промовах Путін часто згадує країни пострадянського простору. Насамперед Україну, Білорусь і Казахстан.
Від 2000 року Володимир Путін мріяв про нову форму інтеграції на пострадянському просторі — Євразійську економічну співдружність. Ідея про нову інтеграцію не покидала Путіна впродовж усіх цих років перебування на посаді. Найбільше згадок про Євразійський союз і Митний союз було зафіксовано у 2012-2013 роках
Від 2000-го Путін намагався вибудувати єдине державне обʼєднання з Білоруссю, однак реальних успіхів спершу не досяг.
Ситуація змінилася лише в останні кілька років. Сьогодні в умовах, коли президент Білорусі Олександр Лукашенко повністю залежить від волі Путіна, Росія встановила контроль над Білоруссю.
Водночас Казахстан має змогу обирати між Росією та Китаєм. Проте Путін постійно говорить про дружні відносини з цією країною.
А у 2022 році він навіть заявив про відвертання “майданівської” технології у країні після того, як війська ОДКБ перебували на території Казахстану під час заворушень січні 2022 року.
Путін підтримав операцію США в Афганістані: “Движение «Талибан» — не должно быть представлено в будущем руководстве Афганистана”.
Очільник Кремля охарактеризував Росію як країну, яка приєдналася до міжнародної антиталібської коаліції.
Згодом він узявся критикувати США та звинувачувати Вашингтон у вторгненні в цю країну, а уряд РФ почав зустрічатися з делегаціями талібів на офіційному рівні.
Від 2015 року інтерес Путіна сфокусувався не лише на Україні, а й на Сирії. Президент Росії направив Збройні сили для допомоги президенту Сирії Башару Асаду в боротьбі з повстанцями. Збереження Асада на посаді стало успіхом Путіна.
Перемоги росіян у Сирії підвищили авторитет Путіна в регіоні. Водночас перед власним народом президент РФ обґрунтував військову інтервенцію захистом інтересів Росії.
Вторгнення США в Ірак у 2003 році стало випробуванням для російсько-американських відносин. Росія засудила дії американської адміністрації, хоча за рік до того Путін виправдовував лінію Буша щодо Хусейна.
Після вторгнення з вуст Путіна почало лунати більше критики на адресу американців.
Водночас Путін намагався не допустити конфронтації. Путін прагнув разом зі США відповідати за світовий порядок: “И у США и у России, конечно, есть совместный интерес — обеспечить безопасность всего человечества”.
Сьогодні вторгнення США в Ірак є одним з головних аргументів критики США, частково Путін так само виправдовує своє вторгнення в Україну. Пропаганда застосовує наратив: американцям можна, то чому нам ні?
Іран Росія завжди називала дружньою країною, хоча водночас публічно виступала проти її ядерної програми.
Хоча іноді в ООН Росія підтримувала антиіранські резолюції та рішення, відносини між державами розвивалися в конструктивному руслі.
Путін завжди захищав Іран від критики США та Європи й активно підтримував ядерну угоду з Іраном і Заходом.
Сьогодні разом з Іраном і Китаєм Путін намагається сформувати антиамериканський блок.
Туреччина — важлива країна для Путіна.
Туреччина не долучилася до санкційних обмежень Росії, що Путін, звісно, цінує.
Сьогодні Туреччина імпортує близько 50 % природного газу з Росії та не збирається від нього відмовлятися. Країна також не має наміру розривати відносини з Путіним і РФ, оскільки вважає їх "стратегічно важливими".
Російська пропаганда активно підхоплює слова Путіна й доносить їх російському суспільству. Проте ці штампи не сталі, вони змінюються в оруелівському стилі — наративи трансформуються відповідно до політики Володимира Путіна. Захід на чолі з США, який був партнером Путіна на початку 2000-х років, сьогодні перетворився на головного й давнього ворога російського народу. Європейські цінності, які, за словами Путіна, притаманні росіянам, раптом виявилися ворожими. Культ перемоги СРСР над нацистською Німеччиною став головним історичним здобутком російського народу.
Згадки різних тем в офіційних промовах Путіна
Велика вітчизняна війна
Культ перемоги СРСР над німецьким фашизмом і нацизмом став домінантним і тотальним у путінській Росії. Путін став головним провідником таких ідей. Історія займає важливе місце в зовнішньополітичній концепції РФ.
У перші роки свого правління, коли Москва намагалася налагодити відносини з Європою і США, Захід називали головним союзником СРСР. До того ж Путін ділив перемогу зі США. Відзначав роль ленд-лізу та другого фронту. Засуджував факт підписання пакту Молотова — Ріббентропа. Разом з терміном “Великая отечественная война” вживав “Вторая мировая война”.
З погіршенням відносин із Заходом змінювалося й трактування історії. СРСР став головним противником фашизму й нацизму в Європі.
Путін заявляє, що фашизм не вдалося повністю перемогти й він повертається на історичну арену.
Президент Росії на цій ідеологічній основі намагається об’єднати навколо себе росіян і країни з пропутінськими поглядами задля підтримки його у війні в Україні.
Ядерна зброя
Термін “ядерна зброя” Володимир Путін за час перебування при владі у своїх виступах вживав часто.
Після початку війни проти України й поразок російської армії від ЗСУ Путін активно погрожував ядерною зброєю. Ядерна зброя — стримувальний елемент, який допомагає утримувати інші країни від активної допомоги Україні або прямого вступу у війну.
На початку 2000-х наявністю великої кількості запасів радянської ядерної зброї він обгрунтував статус Росії як “сверхдержавы”.
Тоді президент РФ заперечував імовірність “ядерного конфлікту”, гарантом чого мали бути США й Росія.
Тому Росія активно виступала проти будь-якого розширення клубу ядерних країн. Зокрема тиснула на такі “дружні до РФ країни”, як Іран, Ірак, КНДР.
Путін навіть говорив про загрози екології Росії від виробництва ядерної зброї.
Поширення ядерної зброї Путін називав однією із загроз для Росії.
Активно виступав за мінімізацію випробувань ядерної зброї.
Наприкінці 2022 року Путін запевнив, що Росія нікому не передаватиме ядерну зброю. Мы никому наше ядерное оружие не передавали, не передаём, но, естественно, своих союзников будем защищать всеми имеющимися у нас средствами, если это потребуется, а вже у 2023-му пообіцяв розмістити її на території Білорусі. Нині білоруські військові навчаються експлуатувати носії ядерної зброї”
Православ’я
Російська православна церква в час Путіна стала невіддільною складовою політики та одним із стовпів режиму. Сьогодні керівник РПЦ патріарх Кирил активно підтримує війну й бере участь у мобілізації росіян.
Православ’я для Путіна — один з елементів “традиційних цінностей”. Наприклад, у лютому 2013 року на зустрічі Архієрейського собору Путін нагоолосив на важливості зміцнення морального стрижня суспільства. Через деякий час Держдума ухвалила закон про запровадження кримінальної відповідальності за дії, що ображають почуття вірян.
Російська влада жваво просуває наратив про те, що всі релігії працюють над швидкою перемогою Росії у війні, а РПЦ є локомотивом цього процесу.
Через православ'я Путін намагається прив’язати історичну Україну до Росії — він каже, що українські території поєднанні з Москвою спільним релігійним минулим.
У 2022 році Володимир Путін 20 разів сказав “традиционные ценности”. Хоча слово “ценность” досить часто і щільно наявне в його лексиконі, словосполучення “традиційні цінності” трапляється значно рідше. Особливо в час його перших двох президентських термінів (2000–2008).
У 2012-му Володимир Путін у відповіді на запитання про інформаційну загрозу для дітей заявив, що росіяни повинні спиратися на традиційні цінності.
У 2013 році президент РФ вжив термін “квазиценности”.
У цей час почалося активне риторичне протиставлення “традиційних цінностей” західним. Проте не зрозуміло, які саме цінності Путін має на увазі.
Путін пояснює, що є два Заходи: Захід традиційних цінностей, свободи, патріотизма та інший - агресивний, неколоніальний.
Говорячи про західні цінності, Путін навантажує їх такими тлумаченнями: “квазиценности”, “так называемые неолиберальные ценности”, “псевдоценности”.
Відповідно до промов Путіна, саме “західні цінності” винні у війнах в Афганстані, Іраку, Лівії. Захід агресивний, бо намагається їх нав’язати. У версії Путіна “традиционные ценности нельзя никому навязать — их необходимо просто уважать, бережно относиться к тому, что выбирал веками каждый народ. Таково наше понимание традиционных ценностей, и этот подход разделяет и принимает большинство человечества”.
У 2021–2022 роках Путін лякав росіян, що захід прагне відібрати міфічні російські “традиційні цінності”.
У 2022 році Володимир Путін неодноразово звинувачував Україну у здійсненні геноциду людей на Донбасі.
Про геноцид Донбасу Путін говорив кілька останніх років. Це риторика, яка допомагає виправдати війну Росії проти України та легалізує “СВО” в очах пересічного росіянина.
Також у 2022 році Путін неодноразово порушував теми геноциду народів СРСР нацистами. Такими паралелями президент Росії намагався довести, що Захід прагне фізично знищити росіян: у роки Другої світової це робили нацисти, а зараз — Захід на чолі з американцями.
Цікаво, що Путін поняття “геноцид” мобілізував ще на початку свого президентства. У роки чеченських воєн він бідкався, що геноцид російського населення відбувається в Чечні, тому Росія й воює проти чеченців.
Поняття “русофобія” в лексиці Путіна з'явилося у 2014 році. Раніше, у 2009-му, про русофобію в Україні заявив Дмитро Медведєв: “Я лично считаю, что Президент Украины занял весьма неконструктивную позицию по отношению к нашей стране. У него доминируют русофобские представления”.
Путін застосував це поняття, щоб охарактеризувати події на Майдані. Відтоді поняття “русофобія” стало важливою частиною пропагандиських наративів Путіна, коли він говорить про Україну.
Через кілька років, відповідно до виступів Путіна, з українцями в “русофобії” почали конкурувати американці.
З часом Путін почав іноді називати “русофобами” всіх незгодних з його політикою або тих, хто критикує Росію. Для нього саме “русофоби” виступають за збереження однополярного світу. Прежде всего, мне хотелось бы подумать и высказаться по поводу причин того, что происходит, по поводу причин этой русофобии. Она очевидна, из некоторых стран так и хлещет через край. С чем это связано? На мой взгляд, связано с тем, что утверждается многополярный мир, а это не нравится монополистам”">
Після початку війни, коли Захід запровадив обмеження щодо російської економіки та персональні санкції, президент Росії ототожнив расизм і русофобію.
Є небагато прецедентів, коли слова з української мови потрапили в риторичні прийоми Володимира Путіна. Одним із них стало слово “майдан”. Для Путіна це однозначно невіддільне слово, яке асоціює хаос, захоплення влади та втрату впливу Росії на Україну.
Для президента Росії “майдан” — це спецоперація, підкуп людей, заколот. Він не вірить, що протестувальники добровільно можуть виступати за зміну влади.
“Майданом” Путін страшить росіян. Оскільки російська пропаганда ототожнює “майдан” лише з дестабілізацією та хаосом, російські чиновники й Путін будь-які протести в країні асоціюють з внутрішнім “майданом”.
Можна простежити цікаву тенденцію: Путін намагається публічно не називати імен своїх головних противників чи ворогів. Це й раніше стосувалося всіх, хто конкурував, зіштовхувався з диктатором, і нині стосується таких осіб, як Джо Байден чи Володимир Зеленський.
Згадки про лідерів країн в офіційній мові Путіна
Друг Буш і ворог Обама
Путін та американські президенти
Джо Байден не здобув багато публічних оцінок і характеристик від Путіна. Зафіксовано лише кілька публічних описів Байдена від Путіна. “Президент Байден, конечно, кардинальным образом отличается от Трампа, потому что он профессионал, он почти что всю жизнь свою сознательную в политике”. Або ось наче позитивна, але з легким знущанням: “Вы знаете, я хочу сказать, что образ Президента Байдена, который рисует и наша, и даже американская пресса, ничего общего не имеет с действительностью. Он же находится в длительной поездке, прилетел из-за океана, джетлаг так называемый, смена часовых поясов. В принципе я даже когда летаю – выбивает это из колеи. Нет, он всё-таки выглядит бодрым”.
Дональда Трампа Путін характеризував як яскраву людину. Також із певним знущанням він захищав Трампа: “Трамп приехал и тут же побежал встречаться с московскими проститутками». Это человек, во-первых, взрослый уже, а во-вторых, человек, который не всю жизнь, но многие годы занимался организацией конкурсов красоты, общался с самыми красивыми женщинами мира. Знаете, я с трудом могу себе представить, что он побежал в отель встречаться с нашими девушками с пониженной социальной ответственностью. Хотя они самые лучшие в мире, безусловно. Но сомневаюсь, что Трамп клюнул на это”.
У 2008 році президентом США було обрано Барака Обаму, перший президентський термін якого припав на каденцію Дмитра Медведєва. Хоча Путін і заявляв, що в нього склалися партнерські відносини з Обамою, водночас президент Росії неодноразово критикував Обаму особисто.
За час правління Путіна в нього склалися досить теплі відносини з двома американськими Президентами: Білом Клінтоном і Джорджем Бушем-молодшим.
Джордж Буш став тим, кого Путін називав другом. . Президент РФ неодноразово зустрічався з Бушем у неофіційному стилі, гостював у його резиденції та виголошував тост за Техас — рідний штат Буша. Путін навіть піддігрував Бушу та підтримував його виборчі кампанії. Коли ж Путін критикував американську операцію в Іраку, то намагався уникати називати ім’я Буша й натомість в усьому звинувачував адміністрацію.
Відносини з Клінтоном Путін характеризував як дружні й теплі.
“Вакханалия просто”
Путін і президенти України
Україна завжди займала одне з головних місць путінської політики.
Про Зеленського Путін говорив здебільшого негативно.
Путін переконаний, що Зеленський потрапив під вплив націоналістів і тому не хотів виконувати Мінські угоди.
До Петра Порошенка Путін ставився не краще. І якщо на початку його каденції він хотів домовитися з Порошенком, то пізніше звинувачував його в розв’язанні війни на Донбасі.
Віктор Янукович розчарував Володимира Путіна. Коли колишній президент України був готовим підписати Угоду про Асоціацію з ЄС, у Росії його звинуватили у зраді. Але згодом Путін захищав Януковича. Однак публічно Путін нечасто називав Януковича своїм другом і не виділяв його серед інших лідерів.
Попередник Януковича Віктор Ющенко здобув дві характеристики. Одразу після його обрання Путін запевняв, що він знайомий з Ющенком і готовий з ним співпрацювати.
Але вже від 2005 року почалося стрімке погіршення відносин. Найнижча точка співпраці була вже за президентства Дмитра Медведєва. Згодом Путін характеризував Ющенка як корупціонера й націоналіста. . Путін повторює, що Ющенко у 2004 році став президентом незаконно, і вкрав перемогу у Януковича.
Леоніда Кучму Путін характеризував переважно нейтрально. Він був партнером, з яким можна домовлятися. Це період тісної співпраці між Росією та Україною.
Також Путін згадував Леоніда Кравчука. Для нього колишній президент України — націоналіст.
