Протести в Латинській Америці. Нобелівський лауреат Льоса: чому Чилі відрізняються від решти континенту та чого бракує країні
В межах цих катастрофічних для Латинської Америки двох тижнів: поразка Макрі та повернення разом із пані Кіршнер перонізму в Аргентині, скандальні фальсифікації виборів у Болівії, які дозволять демагогові Ево Моралесу увічнитися при владі (проти нього вже стався заколот, для заспокоєєння він проведе повторні вибори - ред.), революційні заворушення індіанців у Еквадорі – є одна загадкова і дивовижна подія, яка у мене аж ніяк не асоціюється з вищезгаданими: шалений соціальний вибух у Чилі проти подорожчання квитків у метро, вандалізм і погроми, двадцять загиблих і тисячі затриманих – і нарешті мільйонна маніфестація на вулицях з протестом проти уряду Себастьяна Піньєри.
форма - карта Чилі, хто не впізнав
Про це пише Маріо Варгас Льоса, лауреат Нобелівської премії з літератури. Переклад - журнал Ї.
Чому загадкова і дивовижна? Із дуже об'єктивної причини: Чилі – єдина латиноамериканська країна, яка дала ефективний бій економічній відсталості і економіка якої у ці роки продемонструвала вражаюче зростання.
І хоча я знаю, що міжнародні звіти нікого не зворушують, згадаймо, що дохід на душу населення в Чилі становить 15 тисяч доларів на рік (а в купівельній спроможності це 23 тисячі доларів за даними таких інституцій, як Світовий банк).
Чилі покінчило з крайньою бідністю, і в жодній іншій латиноамериканський державі такі широкі прошарки населення не стали частиною середнього класу. В країні наявна повна зайнятість та іноземні інвестиції, а помітний розвиток підприємницького класу та спеціалістів привів до швидкого піднесення рівня життя, залишивши далеко позаду решту країн на континенті.
Минулого року я мандрував чилійською глибинкою і був зачарований прогресом, який було видно повсюди: покинуті 30 років тому містечка нині є квітучими, сучасними містами з дуже високим рівнем життя, якщо брати до уваги стандарти третього світу.
Тому Чилі вже майже перестало бути економічно відсталою країною; воно значно ближче до першого світу, ніж до третього.
І це не є наслідком жорстокої диктатури генерала Піночета; це зумовлене результатом референдуму, проведеного 31 рік тому, яким чилійський народ поставив завершальну крапку в диктатурі (і під час якого, окрім усього іншого, Піньєра вів кампанію проти Піночета), а також консенсусом між правими і лівими задля того, аби проводити економічну політику, яка принесла країні колосальні успіхи.
За 29 років демократії праві управляли країною п’ять років, а ліві (тобто «Консертасьйон») – двадцять чотири. Тож цілком можна стверджувати, що лівиця, як ніхто, посприяла тому, аби така політика: захист приватної власності і бізнесу, заохочення іноземних інвестицій, інтегрування країни у світові ринки і, ясна річ, вільні вибори і свобода слова, - привела до надзвичайного розвитку країни.
Це справжній поступ, і не лише економічний, але водночас політичний і соціальний.
Тож як пояснити те, що сталося? Аби зрозуміти це, потрібно відділити те, що сталося в Чилі, від селянського повстання в Еквадорі і заворушень в Болівії через фальсифікацію виборів. Тоді з чим порівняти чилійський вибух?
Радше з французьким рухом жовтих камізельок та існуючим в Європі невдоволенням, яке заявляє, що глобалізація різко посилила нерівність між багатими та бідними, і вимагає втручання держави, аби та це зупинила.
Це мобілізація середнього класу, як і та, що ворохобить значну частину Європи, і має мало або зовсім нічого спільного з латиноамериканськими вибухами тих, хто почуває себе вилученим із системи. У Чилі ніхто не є вилучений із системи, хоча, звісно, відмінності між тими, хто щось має, і тими, хто заледве починає мати, є великими. Та за останні роки ця відстань помітно скоротилась.
Тоді що провалилось? Гадаю, основоположний аспект демократичного розвитку, що його вимагаємо ми, ліберали: рівність можливостей, соціальна мобільність.
Останнє існує в Чилі, але не в такий дієвий спосіб, аби вгамувати цілком зрозуміле нетерпіння тих, хто став частиною середнього класу і завдяки своїм зусиллям прагне просуватися вперед. Досі немає першокласної державної освіти, ані охорони здоров'я, яка могла б успішно конкурувати з приватною, ні пенсій, які би зростали відповідно до рівня життя.
Це не є чилійською проблемою, це те, що Чилі має спільного з найрозвинутішими країнами вільного світу. Суспільство терпить економічні відмінності, різні рівні життя лише тоді, коли у нього є відчуття, що система дозволяє у кожному поколінні наявність помітного особистого і родинного поступу, тобто що успіх – або крах – можуть бути долею кожного. І що це зумовлюється зусиллям і сприянням суспільству в цілому, а не робиться привілеєм невеликої меншості.
Ймовірно, саме це є «хвостом» чилійського прогресу, як стверджує в своєму розумному есеї колумбієць Карлос Ґранес, думки якого я частково поділяю.
Тож обов'язком чилійского уряду у цій кризі є не цофатися назад, як того вимагають деякі шаленці, яким би хотілося, щоб Чилі задкувало, доки не стане другою Венесуелою в своїй економічній політиці, а тільки доповнити і збагатити її реформами в державній освіті, медицині і пенсійному забезпеченні, аби дати основній частині чилійського населення – яке ніколи за свою історію не жило краще, ніж зараз, – відчуття того, що розвиток містить також ту рівність можливостей, що є обов'язковою в країні, яка обрала законність і свободу і відкинула авторитаризм.
Серцевиною демократії має бути справедливість, і всі повинні відчувати, що вільне суспільство винагороджує зусилля, а не зв'язки і блат.
Друга людина у венесуельський революції, лейтенант Діосдадо Кабельйо, мав нахабство сказати, що всі латиноамериканські мобілізації і заворушення зумовлені тим, що над континентом віє подув “чавістського землетрусу”.
Здається, він не знає, що 4,5 мільйона венесуельців втекли зі своєї країни, аби не вмерти з голоду, бо в соціалістичній Венесуелі наших днів харчуються як належиться лише ті, хто перебуває при владі, та їхні поплічники, тобто ті, хто крадуть, займаються контрабандою і насолоджуються типовими привілеями, що їх ультраліві (і часто ультраправі) диктатури надають своїм слухняним підлеглим.
Цілком можливо, що венесуельські агітатори, заслані Мадуро, збаламутили і посилили вимоги індіанців в Еквадорі і навіть допомогли Крістіні Кіршнер повернутися до влади, сховавшись під парасолькою президента Фернандеса, але в Чилі, звісно, що ні.
Немає жодного сумніву, що венесуельський керівництво з французьким шампанським святкує головний біль уряду Піньєри. Але щоб воно було двигуном цього заколоту, є неймовірним, навіть попри те, що 29 станцій метро у Сантьяго спалили дітки, які поробили написи на користь соціалізму ХХІ сторіччя.
(Парадоксальним є те, що ці дітки навіть не платять за проїзд у метро: їхні учнівські квитки звільняють їх від цього).
