Андрухович: Ловлю себе на дещо призабутому почутті – національної гордості. Ми, ракетні монстри
Цього тижня «Gazeta Wyborcza» вперше – не пригадаю вже, за який час – опублікувала позитивну кореспонденцію з України. Річ у тім, що навіть це загалом приязно наставлене щодо нас видання протягом останніх років систематично інформувало своїх читачів як не про втрати територій чи людських життів на Сході, то про тотальну корупцію й політичну неспроможність у Києві; як не про втікачів чи «внутрішніх переселенців», то про дедалі масовішу еміґрацію українців геть зі своєї країни – зокрема й передусім до тієї ж Польщі. Теми нашої гуманітарної відсталості реґулярно доповнювано темами інфраструктурного колапсу та загалом економічного дна. Увесь цей репертуар час від часу обрамлювано й відомою історичною темою. Зрозуміло – волинською.
Про це пише Юрій Андрухович на Збручі.
Що так само зрозуміло – ця репертуарна політика не могла не спричинити серйозних зрушень у ставленні поляків до України. Хочу повторити: я не пишу тут про т. зв. консервативну національно-патріотичну польську пресу, до якої взагалі й зазирати страшно. Але навіть ліберальна «Wyborcza» своїми присвяченими українській темі публікаціями створювала доволі гнітючу картину з цілком безнадійним тлом. Не дивно, що теперішню Україну в Польщі почали собі масово уявляти вже зовсім проклятою й кінченою. Хтось із оглядачів (заради справедливості уточню – не на шпальтах «Wyborczej») писав, наприклад, у тому дусі, що даймо їм уже спокій з усім тим волинським геноцидом, вони й так несуть за нього страшне покарання, бо вимирають і зникають на наших очах, їх уже років за 10–15 не стане зовсім.
Так-от. Цього тижня читачі «Wyborczej», які звернули увагу на кореспонденцію Пйотра Андрусєчка «Зростає експорт зброї з України. У Дніпрі будують одні з найкращих на світі ракет» пережили доволі відчутний шок. Щиро кажучи, не тільки вони. Я також мушу сказати, що приємно приголомшений деякими моментами, про які звітує Андрусєчко і про які я чомусь нічого не знаходжу в рідних українських медіях. Як наприклад.
В інтерв’ю для CNN Ілон Маск запевняє, що після його «Фалконів» найкращими на світі є продуковані у Дніпрі ракети «Зеніт».
Український безекіпажний бронетранспортер «Фантом» на недавньому ярмарку в Еміратах отримав друге місце в рейтинґу найцікавіших новинок ринку озброєнь.
Під кінець травня на одному з полігонів українці успішно випробували «Вільху» – 300-міліметрову ракету з дальністю дії до 60 км (у перспективі – до 120), яка має замінити стару радянську систему «Смерч».
У тому ж травні в неті з’явився аматорський знімок якоїсь досі невідомої штуки – важкої п’ятиосевої самохідної платформи, яку переганяли автошляхами десь поміж Харковом і Дніпром. Оглядач припускає, що це була тактична ракетна система «Грім–2», яка має стати адекватною відповіддю на улюблені путінські «Искандери».
Україна завершує роботи над ракетними системами, здатними вражати цілі на віддалі 500 км.
Це стає можливим завдяки тому, про що знає мало хто з нас. У Дніпрі протягом усього часу, який ми схильні вважати втраченим, успішно продукували ракети, покликані виносити на навколоземну орбіту комерційні супутники.
Саудівська Аравія зацікавилася нашими тактичними ракетами, вклавши для початку 40 млн доларів у їхні польові випробування. Перші вдалі старти «Грому–2» провадили з мобільних платформ, що ними можна користуватись і для запуску балістичних ракет. Яких нам теж не забракне.
Технологічний потенціал України дозволить їй уже невдовзі експортувати суперсучасне озброєння на суму в 3,5 млрд доларів щорічно.
Ось такі в нас, виявляється, збройні новини. Цілком, на мій погляд, непогані. Я читаю про все це у польській «Wyborczej» і мимоволі ловлю себе на дещо призабутому почутті – як воно називається? – національної гордості. Зокрема й через найкращі на світі ракети з Дніпра. Другі після ракет самого Маска.
Так, їхні конструктори, швидше за все, ще не спілкуються українською. Зато мы делаем ракеты. І в нас такий «Грім–2», що жодними «іскандерами» нас не накрити.
Але то все мої реакції. Польські ж читачі Андрусєчкової кореспонденції реаґують так само бурхливо, хоч і нервовіше, про що я дізнаюся з їхніх коментів. Як наприклад.
Хто?!! ВОНИ?!! Українці продукують ракети?!!!
А де ж тоді ми?!!!
ВОНИ себе захистять, а ми в дупі?!!!
Знаємо тепер хоча б, у кого купувати.
І так далі, й так далі, й так далі. Така очевидна розгубленість, що межує з коґнітивним дисонансом.
Бо все це – на тлі невпинного потоку українських «переселенців та біженців», які в незахищеній Польщі дедалі масовіше шукають собі захисту від українського тотального розпаду і колапсу.
Аж мені захотілося написати про ракети з любов’ю до ракет. Хоч я мав би писати, наприклад, про поезію.
Але що в нас поезія геніальна, ви й без мене знаєте.
