Як міжнародні ЗМІ сприяють російській агресії в Україні
Чи існують терміни, щоб описати події на сході України й чому російська агресія сьогодні, через понад два роки конфлікту, для багатьох не є очевидною? Представляємо роздуми Пітера Дікінсона (Peter Dickinson), видавця журналу Business Ukraine та Lviv Today, колумніста в The Odessa Review, в минулому – головного редактора Ukraine Today та What’s On Kyiv.
Якби хтось намагався повідомити про “сили, що підтримуються Німеччиною” в окупованій нацистами Франції або «прорадянські сили» під час Празької весни, до автора такого трактування ніколи б не ставилися серйозно через його безнадійне невігластво чи глибоку нещирість. Хоч в обох країнах у той час було чимало місцевих колаборантів та зручних евфемізмів, але ніколи не було жодних сумнівів щодо того, хто насправді керує ситуацією. Цей здоровий підхід, здається, був втрачений в Україні, де міжнародні засоби масової інформації відіграли ключову роль у створенні неоднозначності, що дозволила російській гібридній війні стати успішною.
Чому засоби масової інформації були настільки обережні щодо ролі Росії в конфлікті? Не через брак доказів. З перших днів бойових дій на сході України було багато доказів російської участі. Спочатку майже всі лідери “сепаратистських” республік були громадянами Росії. Міжнародні журналісти були свідками того, як перетинають кордон конвої, повні російської зброї, й брали інтерв’ю у російських офіцерів у зоні конфлікту. Навіть прокремлівські журналісти в Україні не раз помилялися, показуючи техніку та озброєння, які має тільки російська армія.
Інтернет-розслідувачі надали переконливі докази російських артилерійських обстрілів українських позицій з території Росії, а селфі російських солдат в соціальних мережах продемонстрували їхню присутність в Україні. Були випадки, коли цілі групи російських військ захоплювали глибоко всередині української зони бойових дій, але Кремль від одних відрікався, про інших казав, що вони просто «заблукали».
Інцидент з MH17 вартий окремого обговорення: складні зенітні системи ППО не перетинають міжнародні кордони в зоні конфліктів самі по собі.
А ще є тема російських “добровольців” і “відпускників”, збірна солянка з російських військовослужбовців, що діють разом з ветеранами армії, найманцями, ультраправими фанатиками та кримінальними покидьками. Їхні номінальні лідери багато разів стверджували, що загалом їх назбирається приблизно п’ятдесят тисяч – величезна цифра, якщо згадати, що Ігор Гіркін, який уособлює раню стадію “сепаратизму”, визнавав у розпал бойових дій у травні 2014 року, що він з трудом набрав одну тисячу жителів Донбасу для своєї армії.
Постає картина штучного створеного повстання, інспірованого кремлівськими агентами, озброєного російською армією, укомплектованого переважно російськими бойовиками та керованого з Москви. Проте більшість міжнародних новинних агентств продовжують перестраховуватися й повідомляють про “проросійські сили”, не зважаючи на безглуздість такого терміну при обговоренні російських громадян. Такі важковаговики, як BBC та канадська CBC, визнають російський фактор, але продовжують розповідати про «громадянську війну в Україні».
Є багато причин, чому ЗМІ такі безпомічні при виборі формулювань. Один з ключових факторів – відданість об’єктивності, характерній для західної журналістики (принаймні, в теорії). Цю настійливу потребу висвітлювати події “з обох боків” майстерно використав Кремль, він домігся зсуву в суспільному консенсусі, протягнув туди свою власну інтерпретацію ситуації. Класичний приклад – зображення народного повстання проти авторитарного режиму як фашистського перевороту під орудою ЦРУ.
Коли є така разюча різниця в інтерпретації подій, неможливо знайти між ними осмислений баланс. Замість цього журналісти змушені або висловлювати власне судження, або лишатися строго нейтральними. Переважна більшість вибрала останнє. Зробити інакше означало б відмову від основних етичних зобов’язань сучасної журналістики. Але, уникаючи висновків, що диктуються здоровим глуздом, вони надали неоціненну послугу Кремлю.
Міжнародні засоби масової інформації зважають також на події на політичній арені. Заперечення Росією своєї участі не потребує додаткових пояснень, але Україна також повинна прийняти справедливу частку відповідальності. Київ відмовився офіційно визнати стан війни й вирішив зобразити конфлікт як антитерористичну операцію. Є ціла низка правових і стратегічних аргументів для цього, не в останню чергу це бажання зберегти міжнародні канали фінансування, водночас не даючи Кремлю приводу для повномасштабного військового вторгнення. Проте це створило ще більшу плутанину.
Причини замовчування з боку міжнародних політичних лідерів важче зрозуміти. Деякі з них говорили відверто про російську військову агресію, а інші вирішили не ризикувати й обмежилися згадкою про “російську участь,” закликаючи всі сторони припинити військові дії. Можливо, так вони сподіваються зберегти шлях для виходу Росії з конфлікту та уникнути повномасштабної військової конфронтації з Кремлем.
Але не можна сказати, що не немає ніякого прогресу. У перші дні конфлікту багато ЗМІ вирішили зобразити бойові зіткнення як виключно внутрішню справу України, використовуючи такі терміни, як «українські повстанці» та «антикиївські сепаратисти». Ці терміни поступово замінили на “підтримувані Росією сили» та «проросійські сили». Державний департамент США спробував зробити наступний крок у цьому процесі та ввів весною 2015 року фразу “об’єднані російсько-сепаратистські сили”. Цей технічно точний, але трохи незграбний термін не зміг змінити сприйняття подій. Він не дає ясності, а тільки ставить нові запитання: чи надає Росія тільки військових радників? Які пропорції учасників у цих об’єднаних силах? Зовнішні спостерігачі можуть прийти до висновку, що участь Росії зовсім не вирішальна.
У світлі проблем, породжених гібридним підходом Росії до міжнародних конфліктів, міжнародна спільнота явно потребує нового лексикону. Концепція російської гібридної війни стала загальнозрозумілою за останні два з половиною роки, але досі не призвела до появи однозначної термінології, здатної точно зобразити дії Росії на сході України. Одним з нових термінів для опису військових підрозділів на сході України може бути термін “гібридні російські сили”, що підкреслить загальну відповідальність Росії, визнаючи при цьому, що сили, про які йде мова, неоднорідні й відрізняються від звичайних збройних сил. Так само те, що називають “українська криза” або “український конфлікт”, можна більш точно схарактеризувати як «російська гібридна війна.”
Здавна кажуть, що перо сильніше за меч, і ця фраза ніколи не була такою близькою до істини, як у вік інформації. Міжнародна преса відіграє ключову роль у підтримці гібридної війни Росії проти України; тепер вона може допомогти переломити ситуацію, прийнявши термінологію, яка точно зображає реалії кровопролитного конфлікту.
Джерело: Atlantic Council, переклад Інфонапалм
