Закриття Мротворця було б значно більшою загрозі свободі слова, ніж опублікований список акредитованих журналістів
На початку травня, коли український сайт «Миротворець» опублікував тепер уже сумнозвісний список журналістів, зареєстрованих у самопроголошеній «Донецькій народній республіці», це викликало пристрасну полеміку. Авторська колонка Яна Бейтсона, колишнього штатного оглядача Kyiv Post, яка з’явилася в New York Times, стала відлунням багатьох критиків у вимогах до українського уряду закрити сайт «Миротворець», а людей, відповідальних за витік інформації, притягнути до кримінальної відповідальності. Це серйозно?
Автор: Марія Мицьо - американська журналістка, медіаюристка і громадська діячка, для Детектор.медіа
Коли уряди закривають веб-сайти та переслідують блогерів, це зазвичай називають цензурою. Дуже дивує запал, із яким люди, що мали б добре розумітися на таких речах, вимагають змусити замовчати або покарати «Миротворця». Принципи свободи слова забороняють цензуру без переконливих для цього причин, а цей випадок не надає жодної.
По-перше, журналісти не наділені якимись особливими правами. Репортери зі списку мають той самий «обсяг» прав свободи слова, як і блогери «Миротворця» та, зрештою, й усі ми. Але перш ніж говорити про це, розгляньмо факти. В березні «міністр інформації» «ДНР» похвалилася, що її офіс зареєстрував понад 7 тис. журналістів із 2014 року. «Миротворець», який оголошує й ганьбить людей із лав російських сепаратистів, у відповідь зламав реєстраційний список і оприлюднив його на своєму сайті. Вони заявили, що це в інтересах громадськості, оскільки люди зі списку «співпрацювали з бойовиками терористичної організації».
Список включає понад 5 тис. імен, а також записи про належність до засобів масової інформації, номери телефонів та електронні адреси. Ніхто не оскаржив справжність цієї інформації.
За аналізом Texty.org, половина цих журналістів була росіянами та пропагандистами «ДНР». Майже всі інші були іноземними ЗМІ (з українськими фіксерами та перекладачами), які їздили до окупованих територій у 2014 році з приводу катастрофи малайзійського літака. Список містив лише дев’ять українських медіа, з яких три пов’язані з оточенням Януковича.
Список став предметом уваги громадськості, коли законодавець Антон Геращенко оголосив про нього 10 травня на фейсбук-сторінці, де має 157 тис. фоловерів. Медіа та політичні кола вибухнули гнівом щодо того, що їм здалося брутальним порушенням прав журналістів.
Наприклад, оголосивши Геращенко «ворогом преси», Інститут масової інформації та Незалежна медіа-профспілка звинуватили його, що він підтримує оприлюднення «Миротворцем» того, що вони назвали «персональними даними». Інші джерела назвали ці дані «приватними».
Але ця інформація не є ані першим, ані другим: ані за українським, ані за європейським, ані за американським законодавством, ані просто за здоровим глуздом. Відкриті суспільства не вважають імена й контактну інформацію персональною чи приватною. Запитайте місцевих телефонних агентів або спамерів. У часи друкованих телефонних довідників імена, адреси та номери телефонів доставлялися до кожної оселі. Тепер потрібно лише зробити кілька кліків, щоби знайти номер телефону чи електронну адресу.
Крім цього, журналісти є публічними особами. На противагу тому, в чому, здається, переконані критики «Миротворця», журналісти мають менше недоторканості приватного життя — а не більше — коли йдеться про теми, які вони висвітлюють. У даному випадку люди добровільно давали свої контакти незаконному збройному угрупуванню на окупованій території в зоні військового конфлікту, де на кожному кроці повно російських агентів. Жоден розумний журналіст не міг би очікувати, що ця інформація залишиться приватною. Принаймні не в епоху Wikileaks, Панамського архіву та кремлівських інформаційних війн.
Критики кажуть, що список ставить під загрозу журналістів та їхню здатність виконувати свою роботу, хоча не зрозуміло, яким чином. Деякі найсвіжіші записи датовані лютим, але переважна більшість була зроблена два роки тому. Іноземні ЗМІ, які висвітлювали катастрофу МН17, вже давно поїхали, а українські репортери здебільшого припинили поїздки до окупованих територій у 2015 році після серії викрадень. Щодо тих, хто й досі це робить, не зрозуміло, як цей список впливає на них. Якщо вони були в списку, то «ДНР» уже знає, що вони там були. Якщо їх не було в списку, чому це для них матиме значення? Від кого йде загроза? Від схиблених українських націоналістів?
Цей список уже є історичним документом — і дуже цікавим. Але це вже інша тема.
Звісно, якщо репортерам серйозно погрожують, винуватців має бути притягнуто до відповідальності, але це не означає піддавати цензурі публікацію. Дотепер, натомість, достовірних повідомлень про випадки погроз надзвичайно мало, якщо взагалі такі є. Наприклад, Настя Станко з «Громадського телебачення» сказала, що одержувала смс-повідомлення з погрозами.
Але в списку її немає. Навіть у цьому випадку погроза має бути об’єктивно серйознішою, ніж звичайні балачки в соціальних медіа з приводу загальної репортерської роботи Станко та інших журналістів. Зрештою, це епоха російських тролів. Щоб писати про Україну, потрібно озброїтися товстою шкірою.
І це підводить нас до останньої претензії: «Миротворець» стверджує, що люди в списку «співпрацювали» з терористами. Ян Бейтсон вважає це дифамацією й хоче, щоб людей, які це сказали, закрили й покарали. Інакше, за його словами, це означає, що Україна оголосила війну проти журналістів.
Або, можливо, це означає, що Україна насправді захищає людей, які мають такі самі права щодо свободи слова, як і він. Робота «Миротворця», до речі, також є журналістикою. Як зазначив Тімоті Гартон Еш у своїй нещодавній книзі «Свобода слова», «не обов’язково бути журналістом, щоб займатися журналістикою».
Якщо репортери відчувають, що потерпіли від дифамації, демократичним способом захистити свої права є подати судовий позов у приватному порядку, хоча, вірогідно, ніхто такого позову не виграє. Як публічним особам, їм потрібно буде довести, що «Миротворець» свідомо поширював неправдиву інформацію, коли стверджував, що люди зі списку «співпрацювали» з терористами. Але буде непросто продемонструвати, що журналіст, який зареєструвався в незаконному угрупуванні на кшталт «ДНР» та слідує його правилам в обмін на доступ до контрольованої цим угрупуванням території, не «співпрацював».
На мою думку, робити це заради одержання інформації, що становить великий суспільний інтерес, було виправданим. Іноземна преса, що висвітлювала катастрофу МН17, привернула увагу світу до участі Росії у військовому конфлікті на Донбасі. Деякі українські медіа робили репортажі з окупованих територій, оскільки «ДНР» виставила це як умову обміну заручниками. Натомість у судовій справі про дифамацію доведення того, що співпраця була виправданою, не є тим самим, що доведення відсутності самої співпраці.
Отже, якщо «Миротворець» не розкрив ніякої приватної інформації, не спричинив ніяких достовірних погроз або злочинів, не був дифамаційним, друзі свободи слова в Україні повинні захотіти переглянути свою критику уряду з приводу того, що він нічого не робить. Уряд і не має нічого роботи.
Якщо «Миротворець» було б піддано цензурі з таких причин, це стало би жахливим прецедентом, який би становив значно більшу загрозу свободі слова, ніж сам список. У цей самий день, коли ІМІ та НМПУ оголосили список ворогів преси, Віктор Медвечук — великий «друг» преси ще за часів Леоніда Кучми — критикував Україну за те, що сайт досі працює. Тоді, через кілька днів, прокурор російського Петербурга вимагав закрити доступ до «Миротворця» за поширення «приватної» інформації про «ДНР-івців».
Разом із цим, навіть якщо це була захищена законом свобода висловлювання, я не вважаю, що «Миротворець» мав вішати ярлики на всіх журналістів так, як він це зробив.
Але свобода слова захищає й мене, зокрема коли я помиляюся.
Про автора:
Марія Мицьо — американська журналістка, медіаюристка і громадська діячка українсього походження, авторка книжки «Полиновий ліс. Хроніки Чорнобиля». Працювала кореспонденткою американської газети Los Angeles Times, була директоркою Програми правового захисту та освіти ЗМІ IREX U-Media. Членкиня Українського конгресового комітету Америки
