Що важливіше: перемогти Кремль - чи врятувати Україну?
Зараз украй важливо дотримуватися дисципліни, не давати шансів помсті і ворожнечі, особливо, коли супротивник – це професійний провокатор. Часом це складніше, аніж героїчно атакувати, - пише для УП Наталія Гуменюк.
Ось уже півроку з перших днів Майдану Україні усіляко намагаються нав'язати "громадянську війну". Ціль Путіна – переконати, що вихід людей на площу заради захисту власних прав неминуче веде до громадянського протистояння.
Суспільство, яке прагне перемогти, має не лише боротися з тиранами, але не дозволяти їм вплутати себе в гру, яка ведеться за чужими правилами, коли доводиться наслідувати найгірше і виправдовувати будь-яке насильство.
На Майдані було простіше: "чужих" привозили ненадовго, чуток про озброєних до зубів і готових до бійки тітушок було достатньо, але було зрозуміло, що вбивати та вмирати за Януковича смішно. Завдяки самоорганізації людей так і не вдалося змістити акцент, перетворивши боротьбу з кримінальною владою на протистояння між співвітчизниками.
Нині все складніше. До України відрядили найманців, диверсійні групи, чиє завдання – створити "чужу/ворожу " територію, розпалювати ненависть там, де місяць тому її не було. Не дарма на Донбасі залякують, викрадають, катують тих, хто міг порозумітися, кого б сприйняли і кому довіряють: місцевих правозахисників, журналістів, гірняків.
Якщо мета навести лад в Україні, не допустити того, чого прагне Кремль – розв'язати війну чужими руками і дестабілізувати країну, а не "перемогти будь-якою ціною", щоб це не означало – вкрай важливо дотримуватися дисципліни, не давати шансів помсті і ворожнечі, особливо, коли супротивник – це професійний провокатор.
Часом це складніше, аніж героїчно атакувати. Завдання вберегти якомога більше життів серед мирного населення не менш благородне за героїчну загибель. Йдеться не про пасивність: для того, щоб відновити законність потрібні і розум, і фізична сила.
Для війни не треба етнічного конфлікту, достатньо крові з обох боків
Досвід країн, які пройшли громадянську війну показує, що спровокувати ворожнечу вкрай просто. Хорвати пригадують, що кровопролиття повчалося з навмисної провокації. На одній з хорватських земель серби, яких нацьковував уряд Мілошевича, почали виставляти умовні блокпости, вимагаючи документів.
Після сотень тисяч загиблих головне – не хто спровокував, а що сталося з людьми потім.
Автор бестселера про Другу світову "Криваві землі" історик Тімоті Снайдер, котрий останні півроку був чи не найкращим адвокатом України у світі, пояснює, що для розпалювання громадянської війни не треба ані етнічного, ані мовного, ані ідеологічного протистояння. Достатньо крові з обох боків.
Ще кілька місяців тому вважала недоречними порівняння з Сирією. Пригадуючи початок протестів у 2011-му додам, що Башар Асад з перших днів намагався створити видимість релігійного конфлікту, переконуючи світ, що в його країні відбувається не боротьба проти корупції, а громадянська війна.
Не без зусиль приблизно за півроку війна почалася. Суспільство не змогло захистити себе від Асада, який прагнув довести, що вуличні виступи приречені.
Частина відповідальності справді лежить на Заході. Про загострення конфлікту і перехід у збройну фазу попереджали заздалегідь, але США і Європа вичікували. Нічого не робилося і тоді, коли стало очевидно, якщо чекати довше, за рік країну заполонять іноземні бойовики, а люди почнуть ненавидіти один одного.
Рано чи пізно, якщо не протидіяти розпалюванню ворожнечі, а просто обурюватися, звинувачуючи в усіх бідах інших, та з'явиться сама. Так само не варто просто чекати на допомогу міжнародної спільноти. Вона прийде, але запізно.
Цими днями особливо помітно, як змінюється риторика західної преси. Громадянська війна – справа внутрішня, що "самі мають розібратися".
Саме цей сценарій найвигідніший для Кремля. Щойно з'являється дві сторони, їх починають закликати до примирення. Будь-яке цивільне протистояння завершується підписанням мирної угоди, в якій втрачають всі.
Годі ображатися на західну пресу, звинувачуючи у нерозумінні ситуації – міжнародні медіа ніколи не зрозуміють чужих конфліктів. Питання, як переконати.
Немає значення, хто виграв – Ассад чи Путін. Важливо, що програють люди.
Ветеран хорватської журналістики Мір'яна Ракіч згадує, що коли почалася війна в Хорватії, ніхто не вірив, що люди можуть зненавидіти одне одного, адже "не ті часи, все це провокація. Але учорашніх сусідів, яких звали друзями, наступного дня вже називали колишніми друзям, а ще за день – ворогами і "собаками, які заслуговують на смерть".
Особлива відповідальність на журналістах. Урок для будь-кого, хто пройшов війну – залишатися людьми. Особливо тоді, коли це видається неможливим. Не узагальнювати, перекладаючи провину тих, хто вбиває чи викрадає заручників на усе населення.
Агресивний сепаратист у Маріуполі, яким би не був, не відповідає за злочини самопроголошеного губернатора у Слов'янську, чи за вбивство у Луганську.
Чи є шанс не слухати Донбас?
Донбас – регіон своєрідний. Там, де роками залякували людей, а ціна життя нівелювалася – копанки, небезпека на шахтах – легше дестабілізувати і загострити ситуацію.
Для спокою в країні треба не лише відбивати атаки Росії, але мати підтримку місцевого населення. Майже місяць чималій кількості людей у столиці видавалося, що достатньо лише першого.
Та тепер ясно – антитерористична операція буде успішною, якщо її сприймуть і в Києві, і на Сході.
Силовики, які передислокувалися на Донбас, усвідомлювали, що без одночасної інформаційної кампанії результат може бути сумнівним. Масований удар без паралельної роботи – річ ризикована. Не без російської участі його справді сприймуть як "геноцид власного народу".
Але чому люди виходять проти танків? Частина справді страшенно боїться. Спецназівці і військові дивувалися, що населення вірило, що "солдати їдуть вбивати власний народ".
Чимала частка людей на Донбасі вважає, що терористами влада вважає всіх, хто не проти Росії, а отже вони і є мішенню АТО. Звичайні люди ображаються, чому на них навісили ярлик терористів. Ображаються не менш щиро, аніж люди на Майдані, яких називали екстремістами.
На Донбасі треба чітко розрізняти:
- штурмовиків, спецагентів, в тому числі, російські елементи;
- озброєних місцевих, які утримують будівлі, але отримавши зброю, гроші, і владу, готові за це поборотися;
- найгучніших учасників мітингів, які увірували в Путіна і масонську змову проти Донбасу;
- звичайних людей, які повірили першим трьом, тож під звуки ностальгії виходили під захоплені будівлі і голосували на так званому "референдумі";
- тих, хто сидячи вдома не вірить українській владі, оскільки їх у цьому професійно і системно переконують;
- тих, хто мовчки підтримують єдність Україну. На Донбасі живе близько шести мільйонів, навіть, коли чверть виступає "за" єдність, то це фактично населення двох західноукраїнських областей;
- мешканців Донбасу, які, ризикуючи життям, попри всі загрози, куди серйозніші, ніж були у киян після диктаторських законів, намагаються протистояти збройним угрупованням і підтримати єдність країни.
Так само варто розрізняти Донецьку, Луганську області й окремо Слов'янськ і захоплені міста.
Ще два тижні тому видавалося, що у Луганську можна домовитися. Той "Майдан" частково виходив з-під контролю. Частина людей на площі опинилася тому, що за 23 роки у них накипіло, і люди прагнули "змінити все".
Ними вдало маніпулюють, пояснюючи, що Київ цього не дозволить, бо Київ і далі підтримує олігархів. А на додачу "заборона" російської, "Правий сектор", тощо.
Верховенство права, як єдиний порятунок
Відновлення верховенства права – не констатація факту, це завдання. Інше питання, як його забезпечити. Звичне "Донбас – силу любить" – сьогодні там не почути.
Сила – в забезпеченні порядку. Місцева міліція – злочинно бездіяльна, корумпована, а георгіївські стрічки носять їхні родичі і сусіди. Серед передислокованих у регіон силовиків є розуміння, що потрібні не лише БТР й танки, а потужні оперативні групи, які працюють з криміналом.
Туди, де ще є українська влада, варто привозити внутрішні війська патрулювати вулиці і запобігати мародерству. Тоді можна забезпечити порядок, який гарантовано сприймуть.
Міліція, звісно, найслабша ланка. Теракти в Іраку відбуваються саме тому, що місцеву поліцію дуже легко підкупити, а президент роками не міняє керівництво силовиків.
Не звільняють, бо вони чиїсь родичі, знайомі чи просто заплатили за місце.
Звільнити усю місцеву міліцію теж не діло. Інакше в регіоні з'явиться кілька десятків тисяч безробітних – злих, голодних чоловіків, які за гроші будуть виконувати завдання з іншого центру.
Найбільшою помилкою американської окупаційної адміністрації в Іраку виявилося звільнення 300 000 колишніх саддамівців, які ось уже 10 років є основним фактором небезпеки.
Та у світі існує чимало практик перевиховання міліції, залучення до відділків юристів, правозахисників і контролюючих органів. Однак треба розрізняти винних у злочинах і тих, кого можна потенційно перевиховати.
Чи є українським політикам сказати щось Донбасу?
Донбас дійсно не розуміє, що йому пропонують. До 20 лютого там дивилися "Інтер", а нині усі повідомлення з Києва лише про АТО. Місцевих начальників поміняли на їхніх заступників, про яких на місцях усе відомо, тому у перезавантаження системи ніхто й не повірив.
Втім, в інформаційному вакуумі будь-яка адекватна програма могла би бути сприйняти.
Яким буде постіндустрійний Донбас? Що робити з копанками? Що з шахтами? Як саме боротися з корупцією? Вже не кажучи про російську мову, введення якої вибило б з рук ворога головний козир. Це потрібно лише б для того, щоб у прихильників єдності на місцях були аргументи.
Західні аналітики, які бувають на зустрічах українських політиків з європейськими лідерами, скаржаться, що ті ніколи не пропоную плану дій.
"Покарати Путіна" – аж надто загально. Тоді як зараз саме час просити, наприклад, окремої фінансової програми для Донбасу, щоб зняти напругу.
Чому особлива стратегія потрібна саме для Донбасу, а не для Черкас чи Полтави, населення яких підтримує українську державу і ніби "заслужило"?
Зрозумійте, питання в іншому: чи хочуть українці спокою взагалі коли-небудь? Якщо ні, то навіщо воювати?
Місцеве населення повірило у кремлівські міфи, засновані на абсурдних і суперечливих твердженням. Тоді чому не вірити в те, що можна таки розповісти про правдиві злочини минулої влади і брехню ЗМІ?
Це могли б зробити колишні силовики і держслужбовці, які розповідали про злочинні накази, телеведучі, які б зізналися, що брехали.
Дивно, що в Києві, де переміг Майдан, це видається складнішим за боротьбу з озброєними спецагентами.
Адекватні звернення, а не погрози від людей, які приймають рішення, могли б багато на що вплинути. За два місяці від політиків не було жодного нормального звернення-роз'яснення до мешканців Криму чи Донбасу. Тоді як кожне зневажливе зауваження, яке вішає ярлик на весь регіон, сприймається там дуже болісно.
Чи актуально вести політичну й інформаційну кампанію, коли от-то можуть увійти російські війська, а активістів вбивають? Парадокс у тому, що попри зброю, без місцевого населення ніяк, а отже треба працювати.
