«Метод Громика». Яку тактику використовує Росія на переговорах: пояснює Залужний

Важливим елементом підготовки до таких перемовин є врахування історичного досвіду, передусім радянської дипломатії, на якому й досі тримається переговорна практика російської зовнішньої політики.

Беннет Джил, в 1995–2005 роках головний історик (Chief Historian) тоді ще Mіністерства закордонних справ і справ Співдружності Сполученого Королівства, так описував радянську дипломатію:

"Вступаючи в переговори, росіяни знали, що хочуть, і підходили до столу, чітко уявляючи свою кінцеву мету, готові вжити для її досягнення всіх необхідних заходів, у тому числі, якщо буде потрібно, шляхом зриву переговорів".

Є сенс при цьому згадати насамперед так званий "стиль політбюро", добре відомий як вузькому колу фахівців, так і широко описаному західними дипломатами.

Можна виділити такі головні риси цього стилю:

• колективна безособовість (використання лише займенника "ми");
• формалізм і ритуалізація (тривалі промови, насичені ідеологічними цитатами);
• жорстка непоступливість (втіленням якої був Андрій Громико, відомий як "містер Ні");
• системне затягування переговорів із метою виграти час.

Замість відкритої дискусії практикувалося використання натяків і двозначних сигналів, що ускладнювало вироблення прозорих домовленостей.

Радянська дипломатична традиція виробила своєрідну систему переговорних практик, орієнтовану не на пошук домовленостей, а на забезпечення тактичних і стратегічних переваг у міжнародному середовищі. Її елементи зберігаються в сучасній дипломатії Росії.

Одним із найяскравіших представників школи ведення переговорів політбюро був Андрій Громико, який понад чотири десятиліття обіймав провідні позиції у зовнішньополітичному апараті СРСР. Він був постійним представником при ООН, міністром закордонних справ, членом Політбюро ЦК КПРС.

Громико представляв цілісний набір переговорних тактик, що поєднував серед іншого жорсткість, бюрократичну дисципліну та прагматичний розрахунок. Його дипломатична діяльність нерідко асоціюється з феноменом "мовчазної непоступливості", коли затягування перемовин та уникання чітких зобов'язань ставали інструментами досягнення вигоди для Радянського Союзу (Hamilton, K., Haslam, 2011).

Проявляється цей підхід і в поточній російській агресивній політиці, де дипломатичні переговори розглядаються не як інструмент розв'язання проблем, а як засіб виграти час, легітимізувати власні дії чи створити ілюзію пошуку рішень.

Його тактика базувалася на кількох ключових принципах:

• максимальна підготовка до переговорів (вивчення деталей, фактів, юридичних аспектів);
• контроль над емоціями (жодних імпульсивних рішень);
• поєднання правових і політичних аргументів (активне використання норм міжнародного права як інструменту тиску);
• тактика затягування часу та блокування небажаних рішень, якщо це було вигідно СРСР.

Російська Федерація після 1991 року зберегла значну частину дипломатичного апарату, кадрових традицій і методології переговорів, успадкованих від СРСР. Це проявляється в риториці, манері поведінки, методах тиску на партнерів і прагненні досягати результату шляхом затягування переговорів, створення ілюзії компромісності та водночас безумовного наполягання на врахуванні саме російської позиції.

Читайте також: «Шалена психологічна атака». Як росіяни ведуть переговори: розповідає Лана Зеркаль

Після розпаду СРСР переговорна культура Росії зазнала трансформації. До "стилю політбюро" додалися елементи постмодерну, зокрема право ставити під сумнів самі факти. Ця тактика "постправди" дозволяла надавати більшої ваги суб'єктивній точці зору, ніж об'єктивним даним.

Підкріплені масштабними кампаніями дезінформації в медіа, російські переговорники отримали інструмент для маніпуляцій "довільними інтерпретаціями", які витісняли фактичні аргументи.

Аналіз методів і стилю російських переговорів дозволяє сформулювати важливі уроки для українських дипломатів, зокрема з урахуванням особливостей залучення військових до переговорного процесу.

Методична підготовка та аналітичне мислення

Громико був відомий педантичною увагою до деталей, ретельним опрацюванням усіх матеріалів переговорів, аналізом суперечностей і мотивацій опонентів. Його підхід – розкладати проблему на частини, аналізувати кожну окремо, виключати невизначеність і неясність.

Витривалість і психологічний тиск

Застосовування стратегії тривалих, часом монотонних переговорів, навмисно виснажуючи опонента.

Цей прийом базувався на вмінні протистояти нерелевантним емоціям і тиску й одночасно провокувати їх у супротивника, що ускладнювало останньому логічне мислення і прийняття рішень. Таким чином створюється психологічна перевага.

Жорсткість у позиції, але парадоксальна гнучкість у формулюваннях

Це поєднання максимально жорстких вимог із одночасним застосуванням складних, багатозначних мовних конструкцій є класичною маніпуляцією.

Суть у тому, щоб не погоджуватися на компроміси, але демонструвати готовність до діалогу, який згодом можна трактувати в різний спосіб.

Цей прийом також відповідає тактиці відокремлювати істину від неістини – саме в дипломатії ці межі навмисно розмивають.

Використання страху й авторитету для посилення позиції

Радянська школа діяла з урахуванням психології влади: створення враження сили, готовності до жорстких дій покликане формувати страх і нерішучість опонентів. Психологічно це застосування авторитарних стилів комунікації, що значно впливають на переговорний процес.

Маніпулювання інформацією та відверта брехня (дезінформація)

Для забезпечення переваги використовувалися методи створення подвійної реальності: навмисне поширення фальшивих або перекручених фактів у поєднанні з юридичною двозначністю формулювань. Це ускладнює здатність опонента зробити однозначні висновки і послаблює довіру в переговорному процесі.

Аналізуючи поведінку глави закордонного відомства Росії та його риторику під час міжнародних зустрічей, можна побачити майже буквальне відтворення принципів "тактики затягування", "формальної невразливості" та "риторичного розвороту" опонентів, що були характерними для "радянської школи".

Це свідчить про інституційну спадковість дипломатичної культури, яка спирається на багаторічну практику Радянського Союзу.

Характерною ознакою є використання так званого "ефекту мовної асиметрії", коли ключові тези подаються у формі юридично витриманих, але багатозначних формулювань.

Очільник МЗС РФ, подібно до радянських попередників, систематично ухиляється від конкретних відповідей, переводячи дискусію в площину другорядних деталей. Цей прийом знижує гостроту критики та ускладнює формування єдиної позиції опонентів, створюючи для них ситуацію внутрішніх суперечностей.

Другим елементом спадкоємності є тактика використання історичних паралелей і "морального дзеркала".

Так у публічних заявах Сергій Лавров часто звертається до прецедентів колоніальної політики західних держав, намагаючись зняти з Росії тягар відповідальності за власні дії.

Подібна техніка відсилає до практики Громика на переговорах у часи "Холодної війни", коли він апелював до проблем расової дискримінації в США, щоб відвести увагу від питань радянських порушень прав людини.

Ще однією характерною рисою є цілеспрямоване створення інформаційного тиску шляхом надмірної кількості "контраргументів".

За даними дослідників міжнародних комунікацій, такий підхід працює як "тактика виснаження": велика кількість зауважень, навіть якщо вони не мають доказової сили, ускладнює дискусію для опонентів, змушуючи їх витрачати час на спростування.

Це типова техніка "школи Громика", яку очільник закордонного відомства РФ успадкував і вдосконалив у нових умовах.

У контексті міжнародного права особливо показовим є використання практики "вибіркового цитування" документів. Лавров, як і його попередники в радянській дипломатії, уникає визнання повної юридичної картини, акцентуючи лише на вигідних положеннях договорів або резолюцій. Така практика формує ілюзію правової обґрунтованості позиції та підкріплює її видимістю формальної легітимності.

Є очевидним, що саме традиції "громиківської школи" лежать в основі методів, за якими Москва намагається блокувати небажані рішення в ООН, ОБСЄ чи деінде, створюючи "інституційний параліч" та зменшуючи ефективність колективних рішень.

Важливо враховувати, що дипломатія Лаврова є модернізацію радянської школи: риторика лишається консервативною, але зміст наповнюється інструментами інформаційно-психологічних операцій.

Дослідники NATO StratCom COE (2021) зазначають, що сучасні російські переговорні практики неможливо відділити від системної дезінформаційної кампанії.

Це означає, що дипломатія перетворилася на багатофункціональну платформу, яка працює в площині права, інформації та пропаганди.

У практиці Сергія Лаврова ми також бачимо, що Москва не розраховує на швидке досягнення угод, а вибудовує довгострокові позиції, які дозволяють адаптуватися до будь-яких змін у міжнародному середовищі та продовжувати агресивні дії на міжнародній арені під парасолею переговорного процесу під гаслом: доки ведуться переговори, не посилюються санкції.

Поряд із тим, характерною ознакою є демонстрація "холоднокровності" в публічних дискусіях. Ми можемо спостерігати стиль "непохитного дипломата", який нібито контролює будь-яку ситуацію. Але очевидно, що це не лише тактичний прийом, а й засіб впливу на аудиторію, зокрема й західну.

Тоді українська сторона має пропрацьовувати програму контрвпливу на міжнародну аудиторію і будувати переговори не від задачі досягти домовленостей, а дзеркально до поведінки агресора створювати тиск міжнародного співтовариства на РФ, демонструючи всю негативну моральну та практичну сторону "метода Громико".

Також доцільно зауважити, що радянська школа в сучасному втіленні набула ще однієї риси – орієнтації на "перевантаження дискусії" технічними деталями. Це створює туманність і перешкоджає конструктивному діалогу.

Така практика підриває здатність міжнародних партнерів формувати єдину позицію, адже вимагає надмірних ресурсів для перевірки фактів і спростування неправдивих аргументів.

Моніторинг зовнішньополітичної риторики Російської Федерації дозволяє продемонструвати ключові риси сучасної російської дипломатії.

1. Мета – зміна порядку денного, нав'язування власної інтерпретації.
2. Стиль ведення переговорів – агресивний, провокативний, використання образ.
3. Основний інструмент – маніпуляція фактами, неправдиві заяви, інформаційні атаки.
4. Взаємодія з опонентами – емоційні випади, приниження опонентів.
5. Інформаційний супровід – глобальні медіакампанії та пропагандистські мережі.

Проаналізувавши особливості цієї школи та стилю ведення переговорів сучасними представниками російської дипломатії, зокрема Сергієм Лавровим, можна виділити наступні практичні рекомендації, щоб підвищити ефективність участі представників сектору безпеки і оборони в міжнародних перемовинах:

• ґрунтовна підготовка: українські переговорники мають знати не тільки предмет дискусії, а й історію, контекст і тактику, стратегію російської сторони, мають розбиратися в психодинаміці й маніпулятивних прийомах росіян;
• витривалість, терпіння і чіткість позиції: не піддаватися психологічним провокаціям, водночас зберігати гнучкість у формулюваннях для розширення можливостей. Підходи Громика можна застосувати і до росіян, зокрема не піддаватися тиску і продовжувати переговори довго заради кінцевої вигоди;
• володіння методами логічного аналізу, щоб із множинних інтерпретацій правильно виокремлювати істинні домовленості;
• знання та застосування методології та прийомів зриву маніпуляцій опонентів та примушування до викриття справжніх намірів, а також публічної "втрати обличчя", коли єдиним методом переговорів лишається застосування РФ прямих загроз;
• комплексна підготовка учасників від сектору безпеки і оборони з використанням напрацювань сучасного бізнесу та спеціальних служб: учасники переговорів мають розуміти моделі роботи опонентів як психологічний тиск і методи дезінформації, щоб оперативно реагувати на будь-які спроби перенести переговори в площину диктату РФ нереальними умовами;
• розпізнавання маніпуляцій у формулюванні позицій, щоб уникати несприятливих компромісів.

агресія рф дипломатія переговори радянський спадок