Як Росія бачить наступну війну, — Englesberg Ideas

Коли Генеральний секретар НАТО Марк Рютте виступав у Chatham House у червні, він заявив, що Росія «може бути готова застосувати військову силу проти НАТО протягом п’яти років». Таким чином він озвучив те, що можна назвати «відомим майбутнім»: загальноприйнятий консенсус, а то й зростаюча впевненість у тому, що війна з Росією неминуча. Питання полягає не в тому, чи нападе Росія, а коли саме це станеться. Насправді існує понад 35 офіційних західних заяв, які передбачають можливу атаку Росії на НАТО, що призведе до війни: сценарії визначають часові рамки (до 2030 року), місце (вторгнення до країн Балтії) та тактику (все більше дронів).

Такі спроби окреслити майбутнє є нормальними: людський розум схильний до прогнозування, постійно аналізує навколишній світ і обчислює ймовірні події, щоб зменшити несподіванки та сформувати плани. Коли йдеться про найекзистенційніший досвід людства — війну — це ще природніше. Жодна інституція не думає так багато про можливий майбутній конфлікт, як військові: саме вони вирішують, як розподіляти ресурси, адаптувати навчання та розробляти плани війни. А коли противник відкрито грається з можливістю війни, як-от Росія, ухвалювачі рішень прагнуть якнайточніше зрозуміти характер загрози, щоб мати змогу діяти так само конкретно. Тому час і характер загрози формулюються настільки чітко, що майже не лишається сумнівів; це і є «відоме майбутнє» — очікування з такою високою впевненістю, що воно не залишає простору для альтернатив.

Проблема, однак, полягає в тому, що в сучасну епоху ми постійно помиляємося щодо майбутнього війни. Прогнозування точного часу завжди є найскладнішим викликом у стратегічному передбаченні, а правильна оцінка характеру, масштабів чи тривалості наступної війни становить ще більшу проблему. Існує безліч причин цього, серед яких найпомітнішими є: схильність постійно переоцінювати вплив нових технологій і недооцінювати людський фактор, складність у тлумаченні намірів і стратегії супротивника, а також схильність неправильно оцінювати власний моральний дух чи спроможність.

Понад те, досвід євроатлантичної спільноти у сфері передбачення дій Росії за останні 20 років важко назвати успішним. Анексія Москвою Криму, її інтервенція в Сирію та соціально-економічна стійкість Росії, наприклад, або стали несподіванкою, або суперечили загальним очікуванням.

З огляду на всі ці причини є цілком реальна небезпека того, що зміцнення консенсусу навколо «відомого майбутнього» російського вторгнення в країни Балтії перетвориться на догму, яка змусить нас не помічати всі інші можливі сценарії розвитку війни з Росією. Це може призвести до ситуації, коли «нічого не готове до тієї війни, на яку всі очікували».

Сценарії російського вторгнення до країн Балтії вже давно є частиною євроатлантичних дебатів щодо стримування. Після анексії Москвою Криму сценарії середини 2010-х років передбачали російське вторгнення до Балтії: впливові військові моделювання показували, що російські війська можуть досягти Таллінна та Риги за 36–60 годин.

Ці сценарії є корисними орієнтирами для ухвалення рішень на тлі поновленого наступу Москви на Україну. Один із них полягає в тому, що така атака створить умови для застосування Статті 5 НАТО. Цей момент є особливо важливим, адже він змушує замислитися над ескалаційною траєкторією, яка може підштовхнути Москву до рішення про вторгнення.

Російська воєнна стратегія розглядає війну проти коаліції (такої як НАТО) не як обмежену кампанію, а як «регіональну війну», що охоплює весь європейський театр дій, або, з огляду на міжнародні союзи, радше як «велику війну» — глобального масштабу. Це передбачає війну за масштабні, навіть радикальні політико-військові цілі, яка потребує мобілізації всіх наявних матеріальних ресурсів і духовної сили. Інакше кажучи, російське вторгнення до країн Балтії, ймовірно, не буде локалізованим конфліктом: сценарії мають передбачати війну по всій Європі з використанням значно ширших стратегічних ресурсів держави.

Ще один важливий орієнтир — це акцент у сценаріях на прагненні Москви завдати швидкого, нищівного удару. У такий спосіб створюється уявлення про «чисту» російську атаку, без урахування хронічних проблем, які супроводжують застосування Москвою військової сили впродовж усієї сучасної історії.

У цих сценаріях, наприклад, не було враховано напруження між політичним керівництвом Москви та військовими можливостями, на яке неодноразово скаржилися високопосадовці російської армії. Так само не згадувалися численні практичні труднощі — зокрема, але не лише, у сферах командування і контролю, взаємосумісності та логістики — які заважали всім російським кампаніям упродовж останнього століття. Досвід війни Росії проти України лише підтвердив стійкість цих проблем, тож будь-які сценарії на майбутнє мають їх враховувати. Як саме Москва розв'язуватиме проблеми, з якими стикаються її збройні сили, щоб мати змогу розпочати масштабні наступальні операції проти супротивника, значно більшого за Україну?

Ці пункти вказують на потребу змістити акценти у розробленні сценаріїв потенційної війни з Росією з урахуванням досвіду, здобутого після 2022 року. Третій аспект є не менш важливим, але занадто часто відсутній у західному мисленні: як Москва бачить майбутнє. Російське керівництво приділяє значну увагу стратегічному прогнозуванню та плануванню як на державному, так і на військовому рівнях. І, подібно до євроатлантичної спільноти, у Росії також ведуться тривалі дискусії про те, яким може бути протистояння — а можливо, й війна — з очолюваним США НАТО.

Президент Путін неодноразово заявляв, що зміни у світовому порядку, подібні до тих, які ми спостерігаємо сьогодні, «зазвичай супроводжувалися, якщо не світовою війною чи конфліктом, то низкою інтенсивних локальних зіткнень». А у грудні 2024 року міністр оборони РФ Андрій Бєлоусов заявив, що Збройні сили Росії мають бути готовими до будь-яких подій, включно з можливою війною з «НАТО в Європі протягом наступного десятиліття».

Високопосадовці Росії також вказували на ті напрямки, де Москва бачить потенційні загрози. Дехто звертає увагу на можливі осередки напруженості в Балтійському регіоні та Арктиці. Інші сценарії відображають занепокоєння можливим спалахом конфлікту в Тихоокеанському регіоні — особливо між США та Китаєм, — який у російських стратегічних термінах може бути класифікований як «регіональна» або, що більш імовірно, «великомасштабна» війна.

Це додає важливих вимірів до того, як євроатлантична спільнота має формувати свої сценарії на майбутнє — з акцентом на масштаб і рівень потенційної ескалації до війни. Це проливає світло на стратегічне мислення Москви — як у контексті посиленої уваги до мобілізаційних заходів на рівні всієї держави, так і в контексті реорганізації її військових потужностей: реорганізація Ленінградського військового округу передбачає розгляд регіону від Балтійського моря до Уралу як єдиного стратегічного простору. Оскільки кілька російських сценаріїв відображають її морську дилему, це також свідчить про зростаючий акцент на морській силі.

Те, що і євроатлантична спільнота, і Росія бачать потенціал конфлікту в межах наступного десятиліття, підкреслює важливість стратегічного передбачення як складової державного управління. Але роздуми про можливу кризу між Росією та євроатлантичною спільнотою не повинні перетворюватися на повторення мислення десятирічної давнини, яке передбачало (обмежене) вторгнення Росії до країн Балтії. Їхній захист залишається так само важливим, як і раніше. Водночас, у другій половині 2020-х слід розглядати ширший спектр сценаріїв — від ескалаційної кризи в Балтії до сценаріїв із регіональним і глобальним охопленням.

Основою тут є принцип, згідно з яким першим і найважливішим кроком державного діяча є визначення типу війни, в яку він вступає, — формулювання її політичних цілей і засобів їх досягнення. Яка ескалаційна ситуація може змусити Москву обрати війну замість інших варіантів політики, якщо, за її ж розрахунками, це рішення, ймовірно, призведе до масштабного конфлікту?

У подальшому сценарії мають також враховувати зміну характеру російської державної потужності та її еволюцію до 2030 року. Які дилеми постають перед Москвою і як вона намагається їх вирішити? Ці два початкові кроки сприятимуть формуванню нових і релевантних сценаріїв, які допоможуть євроатлантичним ухвалювачам рішень готуватися та планувати відповідні заходи стримування.

агресія рф безпека європи стратегія