Як Коломойський і Боголюбов виводили гроші з ПриватБанку та замітали сліди. Аналіз вироку Високого суду Лондона
30 липня 2025 року суддя Вільям Трауер оголосив вердикт у справі ПриватБанку проти його колишніх акціонерів — Ігоря Коломойського та Геннадія Боголюбова. Він містить 490 сторінок — і тисячі подробиць того, як акціонери банку виводили з нього гроші, замітали сліди і судилися. Видання Бабель проаналізувало вердикт і переказало найцікавіші його епізоди.
Як йдеться у матеріалі, за багатьма показниками ПриватБанк був найбільшим банком країни. Однак його зобовʼязання становили близько $6 мільярдів, а доступні йому кошти — лише $70 мільйонів. Мовою регуляторів це була «проблема ліквідності». По суті ж банк був банкрутом. Однак оголошувати його банкрутом було небезпечно. Якби його вкладники запанікували і влаштували набіг на банк — більшість втратила б свої заощадження, бо видавати їх було нічим. У банку налічувалося близько 13 мільйонів приватних вкладників і майже пів мільйона корпоративних клієнтів. «Приват» обслуговував третину всіх депозитів у країні.
"Акціонери «Привату» Ігор Коломойський і Геннадій Боголюбов пропонували державі націоналізувати «Приват», не оголошуючи його банкрутом, а потім докапіталізувати. Це вирішило б більшу частину їхніх проблем. Найважливіше — у такому сценарії державі потім було б складно довести в судах, що акціонери пограбували власний банк.
Керівництво Нацбанку такий сценарій не влаштовував. Вони хотіли, щоб Ігор Коломойський і Геннадій Боголюбов взяли на себе відповідальність: залишилися власниками банку, ліквідували діру в його капіталі та далі вели свій банківський бізнес — за правилами. У крайньому разі НБУ планував націоналізувати банк через процедуру банкрутства", — пише видання.
У статті зазначається, що переговори з акціонерами тягнулися майже два роки. НБУ щойно провів у ПриватБанку чергову перевірку кредитного портфеля. Однак прогресу не було. Тому голова НБУ Валерія Гонтарева і призначила зустріч Ігорю Коломойському.
Із самого початку зустрічі Ігор Коломойський був налаштований агресивно. Він сказав Валерії Гонтаревій, що якщо НБУ націоналізує банк через процедуру банкрутства, то він емігрує до Ізраїлю. Після цього він дав зрозуміти, що «дістане» керівництво НБУ навіть з Ізраїлю. У якийсь момент Гонтарева покинула зустріч.
"Бабель" пише, що бізнес-модель Ігоря Коломойського і Геннадія Боголюбова була простою у своїй суті, і навмисно заплутаною у виконанні. Українські компанії-шкарлупки отримували в ПриватБанку кредити. Після цього вони проводили платежі іноземним компаніям-шкарлупкам. З них гроші вливалися в інші бізнеси акціонерів. Акціонери контролювали сам банк, усі компанії-шкарлупки і всі структури, які юридично супроводжували ці перекази.
Щоб виводити гроші, акціонери ПриватБанку використовували лазівку у валютному законодавстві. Українська компанія могла переказувати валюту іноземній компанії, якщо це була передоплата за товар. Тому схема складалася з шести кроків і виглядала так:
- На першому кроці українська компанія-шкарлупка («позичальник») оформляла контракт на поставку товарів з іноземною компанією-шкарлупкою («постачальником»). Як товар вона вказувала будівельну техніку, концентрат яблучного соку, пальмову олію, марганцеву руду або нафту. Виконавцем цього кроку був ПБЦ.
- На другому кроці під заставу товару шкарлупка-«позичальник» оформляла кредитну лінію в ПриватБанку. Робила вона це через департамент БОК Тетяни Гурієвої. Кредитну лінію схвалював кредитний комітет банку. Потім її підписував один із членів правління — найчастіше Олександр Дубілет.
- На третьому кроці шкарлупка-«позичальник» запитувала в банку транш за цією кредитною лінією.
- На четвертому кроці вона переказувала отримані гроші шкарлупці-«постачальнику» як передоплату за товар. Гроші заходили на рахунки «постачальника» в кіпрському відділенні ПриватБанку.
У результаті гроші витікали з українського ПриватБанку й опинялися на Кіпрі. Схема була сконструйована так, щоб виглядати як справжній бізнес для не надто уважного комерційного аудитора. Однак залишалася проблема валютного контролю Нацбанку. Використовуючи лазівку, «позичальник» міг переказати валюту «постачальнику» як передоплату за товар. Але максимум через 90 днів «постачальник» мав цей товар постачити — або повернути гроші. Зрозуміло, що жодних товарів він не постачав. Замість цього в схемі зʼявлялися пʼятий і шостий кроки.
- Через 90 днів (або трохи раніше) «постачальник» повертав гроші «позичальнику».
- Того самого дня «позичальник» знову відправляв гроші на Кіпр: він переказував передоплату іншому «постачальнику» — уже за іншим контрактом. Щоб покрити свої витрати (втрати від конвертації, а також податок на конвертацію) він запитував новий транш за вже існуючою кредитною лінією. Кожні 90 днів цикл повторювався.
Докладніше про сцени шахрайства, змов і погроз в журналістському аналізі вироку Високого суду Лондону читайте за посиланням.
