Тімоті Снайдер: Я бачу більше проявів свободи в Україні, ніж у США
У публічній дискусії у Відні відомий історик Тімоті Снайдер та політичний аналітик Іван Крастев проаналізували поточну ситуацію у США, Європі та Україні. Текстову версію дискусії опублікувало видання Zbruc. Texty.org.ua наводять фрагмент розповіді Снайдера у вигляді впорядкованої прямої мови історика.

Про ознаку свободи
Найперше – що гірші справи, то смішнішими вони стають. Не знаю, наскільки уважно ви стежите за американським гумором, але американці раптом стали значно смішнішими. І будуть ще смішнішими. А далі побачимо. Бо авторитаризм – це ще смішно. А от тоталітаризм – уже ні. І ви розумієте, що все втрачено, коли сміятися вже ніхто не може. Я ніколи не бачив американців такими дотепними, як сьогодні. І друге, пов’язане з цим, – питання свободи. Коли я згадую людей, які тепер керують Сполученими Штатами (з деякими з них я трохи спілкувався), то не можу сказати, що вони справляють враження щасливих людей. Я не думаю, що Ілон Маск щасливий. Я не думаю, що Дональд Трамп щасливий. Я навіть не думаю, що вони здатні переконливо зобразити щастя. Погляньте, як Маск стрибає на сцені – це найменш переконливе «стрибаю від радості» в історії. А коли Трамп посміхається – він посміхається тільки зловтішно.
І тут є щось важливе – щось, що стосується свободи. Бо Америка опинилася в цій ситуації, яку я в новій книжці називаю результатом негативної концепції свободи: свобода – це коли є бар’єри і ти їх ламаєш. Є уряд – і ти його руйнуєш. Але проблема в тому, що це призводить до образу героя-одинака, який все ламає сам. І тоді він лишається один серед уламків. Це Ілон Маск. Він утілює цю ідею. Він – лібертаріанець, який буквально знищує державу. Він діє за принципом «руйнуй усе на ходу».
Але чи хтось його любить? І чи любить він когось? І чи щасливий він? Думаю, відповідь на всі три питання – ні. І це частина хвороби, в якій ми живемо. Мовляв, сильні світу цього змагаються в перегонах – але в перегонах у нікуди.
Я щойно повернувся з південного сходу України, з місць недалеко від фронту. Там глибока травма. Там кожен когось втратив. І якщо ви знаєте достатньо людей в Україні, то й ви вже когось втратили. Це три роки надзвичайно кривавої війни. Не хочу, щоб це прозвучало банально, – але, попри все, українці, яких я знаю, все ще вміють усміхатись і сміятися. Вони сміються більше, ніж ті, хто керує Сполученими Штатами. І це, як на мене, – ознака свободи. Вміння сміятися – це знак, що ви ще вільна людина, що вам не байдуже.
Тому я хочу сказати: існує глибоке розділення між владою та свободою. Це один зі способів зрозуміти, де ми тепер. Бо є ще вільні люди. Люди, які чинять так, як вважають за потрібне. До речі, коли я повертаюся з України в Австрію, контраст помітний не в тому, що тут – спокій, а там – війна. А в тому, що в Україні люди діють, а в Європі – тільки запитують: «А що ж зробить Путін? А що ж зробить Трамп?» Це фундаментальна відмінність. Я хочу звернути увагу: ніхто ніколи не скаже, що зробить Путін чи Трамп, – доки все вже не сталося.
Мати уявлення про свободу як про здатність діяти самому, бути суб’єктом – ось що робить людей щасливими. Навіть якщо вони програють. Бо сум тоді – це не просто поразка, це втрата чогось людського.
І ось ми переходимо до того, що я вважаю ключовими метаморфозами сучасного світу.
Перша – людське поступається нелюдському.
Друга – олігархічні гроші перетворюються на руйнівні фантазії.
Коли я кажу, що людське стає нелюдським, то маю на увазі, що ми не просто втрачаємо слова. Ми втрачаємо майже всі слова. Згадайте сюжет 1984 – як там урізали словник, щоб обмежити здатність людей думати. Ми це тепер робимо механічно. Англійська мова, якою ми користуємось в інтернеті, стає біднішою. Менше слів, менше понять – і ці поняття все менш людяні. Соцмережі організовують наші думки так, що ми бачимо світ як друзів і ворогів, втрачаємо увагу, стаємо передбачуваними. І це повертає мене до дисидентів 1970–1980-х. Коли я писав «Про тиранію», то звертався до них, бо саме непередбачуваність – серце свободи. А ми стаємо все більш передбачуваними.
Хто нам подобається, а хто ні – усе більш визначено. Але ця інформація про нашу передбачуваність належить усе меншій кількості людей. І водночас непередбачуваність зосередилась нагорі, серед дуже небагатьох. Маск і Путін надто непередбачувані – і це дуже небезпечно.
Тепер про другу велику помилку, яка повертає нас до 1989 року. Тоді багато хто вважав, що свобода настане автоматично, варто тільки знести мури. Але економічні умови для свободи недооцінили. Й отримали олігархів.
Тож Путін і Маск – це паралельні біографії. І зараз ми на роздоріжжі: фантазія Путіна про те, що України не існує, зустрілась із фантазією Маска про приватизацію американського уряду. І це гонитва вниз. Деградація. Питання лише – хто першим досягне дна. Головне питання для нас: що сталося з нами, що ми так заворожено стежимо за цими двома персонажами, забуваючи про тих, хто справді вільний, хто справді діє?
Ось це – справжнє питання.
Про історичні паралелі
Дозвольте почати з падіння Римської імперії. Отже, готи вбили римського імператора наприкінці IV століття. А потім розграбували Рим (який на той момент уже не був столицею) на початку V століття. І вони на деякий час фактично перейняли римську адміністративну структуру. Вони керували Італією деякий час. Потім – Іспанією протягом кількох століть.
Готи були не просто варварами. Вони мали складні політичні ідеї та власну систему управління. Інакше вони б не змогли замінити римлян і керувати великими частинами Європи протягом століть. Тобто перший момент: падіння Римської імперії – це не обов’язково та трагедія, як її часто змальовують. Коли хтось когось «замінює», це не завжди погано – можливо, інші просто робили це краще. А це також конкуренція, чи не так? Дивно, як ті, хто постійно хвалиться, що підтримує конкуренцію, так бояться бути «заміненими». Але «бути заміненим» – це ж просто інше слово для «програти в конкуренції». Якщо ви за конкуренцію, то маєте змиритися з тим, що іноді вас замінюють.
А тепер – трішки ближче до теми, хоч і з дрібкою солі. Чому готи опинились у Європі, руйнуючи її структури? Вони були з України, про що ніхто ніколи не згадує. Я перевіряв це в музеях по всій Європі – і ніхто про це не каже. Ніхто ніколи не згадує, що щось було з України. Але готи були з України. А чому готи прийшли в Європу? Бо їх підкорили гуни, і вже гуни разом із готами створили новий політичний синтез, який врешті підірвав усю європейську структуру.
Мені справді треба все це розжовувати? Якщо дати Україні впасти, це не просто означатиме, що вона перестане вас «турбувати» або зникне. Якщо Росія виграє цю війну, ви матимете справу не лише з Росією – а з Росією, яка володіє українською територією, українськими сільськогосподарськими ресурсами, мінералами, доступом до моря – і людськими ресурсами. І це болюча думка для українців – і мені шкода, але це правда.
Бо українська армія сьогодні – найкраща в Європі. Без сумніву. І якщо ви дозволите Україні впасти – гуни не просто залишаться. Вони приведуть із собою готів до Європи. Саме це й сталося в V столітті. І ви не встоїте.
Те, що ми називаємо «демократією» на Заході, у більшості своїй формувалось у період імперського розширення. І так чи інакше – через підкорення народів або через рабство – це було органічно пов’язане з імперською логікою. За рідкісними винятками, демократія не передбачала участь усіх.
А тепер, коли імперіалізм у класичному сенсі став неможливим, коли важко завойовувати нові території чи поневолювати людей, виникає запитання: чи можлива взагалі демократія?
І я думаю, що твої два типи націоналізму логічно вписуються в цю схему. Але я додам: один зі способів зрозуміти Трампа – це уявити собі “постімперську політику” з імперською бравадою, але без імперської сили. Тобто Трамп веде США туди, де можна відкинути демократію, верховенство права, удаючи, що ви все ще імперія. Ви оточуєте себе расистами і втрачаєте ті форми влади, що базуються на законах, передбачуваності, союзах. Але ви не здобуваєте справжньої імперської сили, бо не здатні її реалізувати.
Ми не будемо, скажімо, окуповувати Панаму, Гренландію чи Канаду. Це – ілюзія. Тобто Трамп не робить Америку імперією. Він робить із неї щось гірше – країну, яка втратила шлях до рівності, але так і не змогла стати імперією.
Лібертаріанство, яке надихає нинішній американський режим, тісно пов’язане з цифровим середовищем. Не лише тому, що там багато цифрових олігархів. А тому, що їхнє мислення – цифрове за суттю. Не всі цифрові мільярдери такі, але от південноафриканські – так. І ми маємо розрізняти, де технологія, а де особистий світогляд. Але їхнє бачення світу – це бачення, у якому уряд – це завжди проблема. Я справді вважаю, що США тепер розбирають себе зсередини. Тож коли ми говоримо про США – це вже не та сама держава, до якої ми звикли. Коли Америка знищує ФБР, ЦРУ, мінфін крок за кроком, у якийсь момент це вже не та держава, з якою ми раніше мали справу.
Коли ми говоримо про Трампа – ми говоримо про людину, яка грає роль сильного лідера дуже талановито й харизматично. Але при цьому справжня сила зникає. Ті «плечі» влади – це просто декорації. За ними – порожнеча. І от це – модель управління Маска. Тому я думаю, що ми бачимо зміну самої природи держави. Це видно навіть у таких простих речах. Наприклад, адміністрація Байдена, з усією критикою, все ж мала компетентних держслужбовців. Вони вірили в інструменти політики. Якщо вирішували щось зробити – це реалізовували через людей, які знали свою справу. А люди Трампа не факт, що вірять у політичні інструменти взагалі. І не факт, що в них є достатньо людей, щоб їх реалізовувати.
Навіть така “дрібниця”, як тарифи, вимагає компетентних службовців. А якщо піднятись на рівень вище – санкції – під час Байдена у мінфіні вже не вистачало людей, щоб ними займатись. А тепер – чи здатні США взагалі впровадити санкційний режим? Чи це вже просто слова?
Читайте також: Снайдер, його дружина-історикиня Шор і дослідник Східної Європи Стенлі йдуть з Єльського університету через Трампа
Про порятунок Європи
Почну з Маска. Думаю, йдеться не лише про те, що «дехто з нас заслуговує на порятунок» (тобто полетіти на Марс або жити вічно), а інші – менш гідні як люди. Йдеться радше про те, щоб за замовчуванням вважати людей не зовсім людьми.
Політична система, яку він намагається побудувати, базується на уявленні про те, що люди – це просто ще один елемент у великій машині. Вони не мають привілеїв. Вони не важливіші за алгоритм чи мікросхему. Вони – просто частина системи. І я думаю, що це можна пов’язати з ідеєю «негативної свободи» – не лише в сенсі опозиції до уряду, а й у тому, що свобода тлумачиться як «бути проти».
Якщо люди – це істоти, які тільки протистоять чомусь, то вони втрачають гідність. Якщо вони просто реагують, якщо все, що вони роблять, – це ненавидіти мігрантів чи уряд, то чому б їх не використати? Якщо вони лише віддзеркалюють страх і протистояння, тоді Маск (або хтось інший) може легко вмонтувати їх у свою систему.
Twitter – це ідеальний приклад: він допомагає нам ненавидіти інших і водночас приносить прибуток Маску. Саме так і функціонує система. Іронія в тому, що сам Маск не ненавидить мігрантів – принаймні не як бізнесмен. Його компанії, як і компанії його олігархічних колег, залежать від праці мігрантів. Але вони виявили, що найефективніше поляризувати суспільство саме через цю тему.
Отже, у цій системі уряд більше не надає послуг. Він лише вказує, кого слід боятися. І саме за це ми платимо податки. Але, по суті, за цими податками ніякого уряду більше немає. Є лише Ілон Маск. І саме ця фантазія реалізується на наших очах.
Щодо безсмертя – не те щоб багато людей у це вірило, але багато впливових людей – так. І я додам: саме смерть дає нам можливість бути вільними. Якщо ти знаєш, що помреш, – ти можеш ризикувати. Смерть надає життю ваги.
Під час панелі в Давосі мене запитали: «Чи є надія? Чи ми всі помремо?» І я відповів: «Ми всі помремо. І саме тому є надія». Бо усвідомлення смерті спонукає нас діяти, ризикувати, жити по-справжньому. Ідея безсмертя ж навпаки створює тотальну тривогу. Особливо в заможних людей, які стають не спокійнішими, а тривожнішими. Вони втрачають здатність насолоджуватися життям, бо намагаються досягти неможливого.
Щодо України. Я не казав, що українцям краще, ніж американцям. Я казав, що зараз, у цей момент, я бачу більше проявів свободи в Україні, ніж у США. Українці не сидять і не чекають, що зроблять Трамп чи Путін. Це контрастує з тим, як реагують медіа і суспільства в демократичних країнах. Ми чекаємо, що зроблять «сильні люди», замість того, щоб самостійно діяти. Це не позиція вільного народу. Це спосіб зняти з себе відповідальність.
Що ж має робити Європа?
Я думаю, що припинення вогню – це реальна можливість. А от повноцінний мирний договір – ні. Якщо подивитися на історію, великі конфлікти рідко завершуються великими угодами. Корейська війна триває досі, хоча Південна Корея – успішне суспільство. Після Другої світової не було мирного договору – саме тому Австрія і Німеччина розвивалися так, як вони розвивалися.
Тому я вважаю, що припинення вогню – це унікальний шанс для Європи. Якщо це буде лише припинення вогню (а не угода), тоді ніщо не завадить:
– запросити Україну до ЄС,
– розмістити європейські війська в Україні,
– інвестувати у відбудову.
Америка не зробить цього – у неї немає інструментів, уваги, волі. Росія ж використає паузу для перегрупування і нової атаки. Європа – єдина, хто може щось зробити. Але треба діяти, а не чекати.
Якщо Європа просто скаже: «О, добре, мир, зекономимо ресурси», – тоді Україна стане слабшою, Америка відвернеться, а Росія знову нападе. І тоді Європа залишиться наодинці з війною. Тому цей момент – це іспит для Європи. Якщо вона його не складе – Європи, як ми її знаємо, більше не буде. Усе це – не лише про Україну. Це – про саму Європу. Якщо вона хоче вижити, вона має діяти.