Фільм про росіян на війні викликав ажіотаж, бо в Україні журналісти не мають доступу до фронту (погляд)

"Спостерігаю за скандалом навколо російського фільму на кінофестивалі в Торонто і задаюсь питанням: чому це відбувається?

Нагадаю, що фільм російської режисерки Анастасії Трофімової "Росіяни на війні" викликав великий скандал на Міжнародному кінофестивалі в Торонто. Українська сторона висловила "рішучий" протест проти показу цієї пропагандистської стрічки.

Божа роса. Як колишня працівниця RT просуває на Заході фільм “Росіяни на війні”

Трофімова знімала свій фільм протягом семи місяців, нелегально (як вона стверджує, хоча в нас це викликає обґрунтовані сумніви - Ред.) перебуваючи в зоні бойових дій в Україні разом із російським батальйоном.

На мою думку, рішучі протести виникають через банальну причину — українські та міжнародні журналісти не мають нормального доступу до фронту, що дає чудові результати *сарказм* у вигляді фільмів про "мальчіков".

Це змушує мене згадати травень 2024 року, коли до нас у Харків приїхали закордонні журналісти, які хотіли пояснити своїй аудиторії, чому харківська ППО не може збивати КАБи. Для цього їм потрібно було написати листи на трьох рівнях управління та додати лист від посольства, який підтверджував би статус журналістів (хоча у них були акредитації). Подивившись на ці вимоги, вони просто повернулися додому, бо не мали стільки часу, зняли якийсь проходняк.

Ще одна історія трапилася, коли ми звернулися до однієї з харківських бригад із запитом отримати публічну біографію нового командира. Прес-служба відповіла: "Це зараз не на часі, командир не хоче". Ми взяли цю інформацію через запити, але чи це справжня робота? Чи це результат?

Третя історія — це обстріл логістичного об'єкта. Мені довелося буквально кричати: "Ок, пакуйте і забирайте мене", щоб продемонструвати свій намір детальніше і зробити свою роботу. І це відбувається у 50% випадків.

Четверта історія — селище Липці в Харківській області, яке вже зруйноване, там нікого немає, але для того, щоб туди потрапити, потрібно було домовлятися з кимось, телефонувати волонтерам, і все це без гарантій, бо це нібито "секретний об'єкт". Ми в Ґвара Медіа просто відклали це до кращих часів, бо не хочеться займатися цією тяганиною заради тяганини. І не хочеться, як у 2022-му, їхати в "сірому режимі".

П'ята історія — ми і міжнародні журналісти планували зйомку з ТЦК. Здавалося, що все узгоджено, двотижнева підготовка була, комунікація, але за дві години до зйомки якийсь керівник повідомив: "Занадто високий ризик провокацій", і все скасували.

І просто кожна розмова з міжнародними журналістами стосується того, як важко отримати доступ і скільки днів вони сидять у Харкові в очікуванні дозволів. Люди, які хочуть показати Україну, сидять і просто чекають невідомо чого.

І це лише те, що я швидко пригадав.

У той самий час російська режисерка знімає кіно, проводить сім місяців із "мальчиками", а дипломати й організації за кордоном "рішуче протестують" проти того, що створила поточна прес-політика ЗСУ.

Забув ще розповісти про військового ЗСУ, професора університету з Харкова, якому заборонили коментувати щось журналістам, бо він дуже розумний і щось не так коментував
Ще була розмова з двома дронщиками в Ізюмі, які сиділи, а збоку сидів прес-офіцер і казав "це от не кажіть, а це кажіть ось так". Хоча вони просто говорили про побут та якісь дрібниці, але це так – дрібниці вже.

Коли ми це не опублікували, бо це просто фігня, нам погрожували здати в СБУ - дуже потужно відпрацьовано. Ми спалили робочий день двох людей і водія + паливо на 300 км.

Винятки бувають, але, в основному, всупереч негативному тренду".

доступ до інформації війна пропагада