Як протистояти вигідній для Росії тактиці м'ясорубки: три ключові кроки для покращення піхоти
Військовий експерт Костянтин Машовець аналізує загальну ситуацію на фронті, наголошуючи, що командуванню слід відмовитися від втягування у нав'язану Росією "криваву карусель", натомість зосереджуватися на покращення якості артилерії та насамперед піхоти. Нижче дещо адаптована пряма мова автора.
Воює в основному піхота, причому переважно "ніжками", основна маса техніки — у тактичному тилу. Той факт, що час від часу пара танків та ББМ виїжджає "обережно відпрацювати" на передній край, суті не міняє.
Кривава карусель продовжується — піхота + міномети та арта. Такий формат на руку нашому противнику, який значно переважає нас у людському ресурсі, до якого він, до того ж, ставиться саме як до ресурсу, а не цінних власних громадян.
Очевидно треба, образно кажучи, "трохи зупинитись" та подумати, що з цим робити...
Ясно, що "добровільно" противник не зупиниться, до того його варто примусити. Зробити це можливо лише одним способом — якщо у нього кратно зростуть обсяг та кількість втрат у тому самому людському ресурсі, на який він зараз робить ставку. Тобто у противника швидкість його "розходу" повинна перевищувати темпи його відновлення.
У противника швидкість його "розходу" має перевищувати темпи його відновлення
Технологічно зробити це ми поки не можемо (бо не маємо переваги у всьому спектрі засобів ураження настільки вагомої, щоб це призводило до справжнього "спустошення" у лавах противника, ні кількісної, ні якісної). Ба більше, наші можливості по боєприпасах, скажімо так, також досить обмежені.
І генерал Залужний, попри увесь той хейт, який йому влаштували недолугі "стратеги", у своїх оцінках та висновках щодо поточного розвитку ситуації був не просто правий на всі 100%, а я б навіть сказав на всі 150%. Або технології, або позиційний тупик.
Однак реальність така, що самостійно наростити власні технологічні "можливості" на полі бою ми поки не можемо — ні ресурсно, ні фінансово, ні навіть організаційно-адміністративним шляхом.
Розраховувати виключно на допомогу союзників у цьому питанні — ну таке... звісно, можливо, але це досить примхлива справа.
Тому залишається шукати спосіб безпосередньо, образно кажучи, "на самому полі бою".
Як на мене, зі всього прайсу можливих рішень та зважаючи на нині переважаючий формат організації та ведення бойових дій, нам залишається надати власній піхоті "нової якості", щоб вона безумовно переважала в цьому форматі бойових зіткнень піхоту противника (поки, на жаль, доводиться думати саме про такий "витратний" спосіб).
Або дуже суттєво кількісно та якісно попрацювати над артилерійською складовою нашого війська. З останнім є певні трабли. Ми дуже залежні в цьому питанні від наших союзників, які, своєю чергою, не мають бездонних запасів арти й боєприпасів до неї для нас.
На цьому етапі варто вдумливо та серйозно зайнятись передусім саме піхотою
Тому, на цьому етапі варто вдумливо та серйозно зайнятись передусім саме піхотою, при постійній та наполегливій увазі до нашої арти.
ЇЇ "нова якість" має складатися із вагомих покращень по трьох основних напрямках:
- вишкіл (маю на увазі увесь комплекс: від морально-психологічної підготовки до тактико-спеціальної та вогневої);
- озброєння+оснащення (вони мають бути у піхоті в достатній кількості, а не тільки переважати за своїми ТТХ аналоги противника, й це повинно стосуватися всього комплексу: від тактичних дронів, мінометів, засобів зв'язку, великокаліберних кулеметів та гранатометів, закінчуючи "спорягою", засобами захисту, тепловізійними та всепогодними прицілами та штатною зброєю самого стрільця)
- командна ланка тактичного рівня від командира відділення (штурмової групи) до комбрига та комполка має бути не тільки готовою до організації та управління піхотним боєм у найрізноманітніших умовах, а й вміти це робити.
Треба вже нарешті зрозуміти, що противник буде прагнути раз за разом повторювати "фортеці" Бахмут, Авдіївка тощо, в яких наша піхота буде сточуватись у високому темпі (нехай навіть зі зіставним, або навіть трохи меншим, темпом сточування піхоти самого противника). Це йому на руку, у мобілізаційному напруженні він нас переграє, бо має куди більший мобілізаційний ресурс.
Той факт, що станом на зараз кремлівський режим через внутрішньополітичні особливості "текущего момента" поки знизив темпи мобілізації, нехай не вводять вас в оману. Як тільки він "розрядиться" (а це, очевидно, так чи інакше станеться), ці темпи почнуть суттєво зростати. Тим більше, що за цей час противник має можливість істотно вдосконалити та суттєво наростити спроможності своєї системи мобілізаційного розгортання війська.
Ворогу вигідно влаштовувати раз за разом якусь чергову "м'ясорубку"
Зупинити це, чи краще сказати — кардинально змінити, можливо лише тоді, коли образно кажучи, противник почне усвідомлювати той факт, що для того, аби вбити одного українського піхотинця на фронті він має витратити своїх 15-20 "туловищ"... у будь-якій ситуації та при будь-яких обставинах. Саме тоді сенс мобілізаційної гонки, яку, вочевидь, Кремль обрав одним з основних елементів своєї стратегії ведення війни, втратить для нього сенс.
А поки, у нинішніх умовах, йому досить вигідно влаштовувати раз за разом якусь чергову "м'ясорубку" — сьогодні це Бахмут та Авдіївка, завтра це може бути Сіверськ, Вугледар чи Куп'янськ з Лиманом. При цьому йому не стільки важливий результат, скільки сам процес.
Як на мене, не варто добровільно допомагати ворогу у цій справі. Лізти за власної ініціативи у ці "м'ясорубки". Наприклад, "відбивати прямо зараз й негайно Бахмут взад" чи діяти у цьому сенсі іншим способом.
