Приниження Путіна. Які фактори працюють проти російського тирана
Бунт "Вагнера" викриває наростальну слабкість російського тирана. Але не варто його поки що скидати з рахунків, пише The Economist. ТЕКСТИ наводять переклад статті.
Остання претензія Владіміра Путіна на роль, як він вважає, одного з історичних правителів своєї країни, розвіялася 24 червня. Банда озброєних найманців майже без опору пройшла через його країну, подолавши близько 750 км за один день, захопивши контроль над двома великими містами й наблизившись до 200 км від Москви, перш ніж відступити без втрат.
Путін давно провалився як реформатор, очоливши дедалі глибшу корупцію та економічну стагнацію і не спромігшись зробити Росію чимось більшим, ніж постачальником вуглеводнів, саме в той час, коли епоха нафти та газу добігає кінця.
Він зазнає все більш очевидних невдач як полководець воєнного часу, через 16 місяців після початку повномасштабного вторгнення в Україну, яке, як він очікував, завершиться за лічені дні, але яке перетворилося на болото. Тепер він показав, що не може виконати навіть перший і найбільший обов'язок лідера — забезпечити безпеку держави.
Прихильник Путіна біля Кремля в день бунту Пригожина. Фото: REUTERS/Maxim Shemetov
Незалежно від того, чи відбудеться падіння Путіна найближчим часом, чи через місяці або роки, він постає як невдаха. Він не стільки цар, скільки просто головний головоріз у спустошеній бандитській країні, на яку він перетворив "матінку-Росію". Понад те, у світі, де сила — це все, він зараз виглядає як ослаблений бандит.
Керівник вагнерівців Пригожин слугує уособленням усього наймерзеннішого, що є в Путіні.
Колишній в'язень, ресторатор, який став кровожерливим найманцем в Африці, Сирії та Україні, Пригожин піднявся нагору лише завдяки параної та жорстокості Путіна. Путін не довіряє власній армії, тому йому потрібна була віддана банда головорізів. Він хотів заперечувати деякі зі своїх жахливих дій за кордоном, тому "приватні військові підрядники" на кшталт Вагнера продовжували скоювати воєнні злочини на трьох континентах. А Путін використовував Пригожина для втручання (знову ж таки, заперечуючи це) в іноземні вибори, зокрема в ті, що привели Дональда Трампа до влади в США у 2016 році.
Бунт Вагнера також уособлює гнилість держави, яку створив Путін. На тлі ворожнечі зі своїми суперниками в регулярній армії Путін наказав перевести ПВК "Вагнера" безпосередньо під контроль міністерства оборони РФ. Це загрожувало зруйнувати владну базу Пригожина, тому він підняв бунт, виступаючи проти хибної концепції війни Путіна, некомпетентності російської армії та втрат, яких вона зазнає в Україні. Попри всю жорстокість Пригожина, це була правда, яка прорізалася крізь порожню пропаганду Кремля.
Ще більш шокує те, що Пригожин викрив Путіна у відсутності скоординованості. Заколот, схоже, застав Кремль зненацька — настільки роз'їдені спецслужби під керівництвом колишнього шпигуна. Вранці 24 червня приголомшений Путін оголосив свого підлеглого зрадником і пообіцяв, що той буде покараний. Проте вже через кілька годин він погодився відпустити Пригожина безкарно до Білорусі, взявши з собою війська Вагнера.
Створивши одноосібне правління, Путін також виявився нездатним забезпечити лояльність. Хоча Пригожин не користувався підтримкою, так само як і Путін — ні на вулицях, ні серед політичної та військової еліти. Протягом 24 нервових годин Росія зберігала мовчання і бездіяльність, чекаючи, куди подує вітер.
Оптимісти сприймуть слабкість Путіна як доказ того, що його правління приречене. Якби ж це було так.
Реальність така, що деспоти, навіть слабкі, можуть виживати протягом тривалого часу, якщо немає очевидної альтернативи, і якщо у них все ще є багато зброї на боці та безжалісність, щоб її застосувати. Подивіться на Аляксандра Лукашенка в Білорусі або на Башара Асада в Сирії.
Однак проти Путіна працюють два додаткові фактори. Перший — це війна Росії в Україні. Український контрнаступ продовжує впевнено прогресувати. Хоча він повільніший, ніж очікувалося, але він руйнує територіальні здобутки Росії, яких вона досягла з лютого 2022 року, а подекуди навіть відвойовує позиції, які Росія захопила під час свого першого вторгнення в 2014 році.
Теорія перемоги Путіна полягає в тому, що Росія може перечекати Захід. Якщо Україна не зможе досягти необхідних їй проривів — а розрив сухопутного мосту, що з'єднує Росію з Кримом, є ключовим — підтримка Заходу може з часом почати слабшати. Але теорія Путіна виглядає все менш правдоподібною. Так, Росії вдалося завдати шкоди Україні; але вона не була підкорена, а викувана як нація, і рухається на шляху до членства в Європейському Союзі, а можливо, і в НАТО. І всупереч баченню пана Путіна про західний безлад, НАТО розширився, прийнявши Фінляндію, а незабаром і Швецію; європейські витрати на оборону зросли; а залежність від російських енергоносіїв була ліквідована.
Путін не має ресурсів для нового великого наступу.
Доходи Росії від продажу газу впали (зрештою, вона відрізала свого найкращого покупця), а світова ціна на нафту також знизилася. Розрив між державними витратами (включно з величезними витратами на війну) і надходженнями збільшується, що змушує Росію здійснювати набіги на свій суверенний фонд. За останній рік рубль втратив майже 40% своєї вартості. Китай купує російську нафту зі знижкою, але поки що не постачає велику кількість зброї.
Зараз Путін, схоже, прагне відновити свою владу, керуючи жорстокими репресіями та чистками. Але рано чи пізно його здатність викручуватися з неприємностей покине його. Світ має бути готовим до цього. З багатьох можливих наслідків, крах порядку в країні з більш ніж 4 000 ядерних боєголовок був би жахливим. Проте Путін показав, що корумповане одноосібне правління — це не спосіб керувати наддержавою. Шлях повернення до порядку і здорового глузду для Росії буде небезпечним, але поки Путін носить корону, а його солдати мріють про імперське правління над Україною, цей шлях не може навіть розпочатися.
