Повітряна війна над Україною: російські планеруючі бомби, – розбір Тома Купера
Австрійський експерт з бойової авіації Том Купер пояснює, чому російські ВКС застосовують свої винищувачі-бомбардувальники саме в той, а не інший спосіб, і чому ПС ЗСУ саме так, а не інакше, використовують свої наземні системи протиповітряного захисту вздовж фронту. ТЕКСТИ наводять ключові висновки експерта.
ПС ЗСУ були доволі непогано оснащені всіма видами систем ППО ще в 2014-му, тим більше в лютому-березні 2022 року – і це добре видно зі значних російських втрат (станом на кінець березня 2022 було збито понад 40 їхніх літаків і гелікоптерів). До того ж росіяни не могли їздити по країні та чемно просити українців, аби їм дозволили встановити диференціальні станції ГЛОНАСС – бо ж без них бомбардування буде недостатньо влучним…
І от, на початку березня 2022-го, ВКС відправили свої літаки Су-34, щоб ті скидали вільнопадаючі бомби на цілі за лінією фронту з малих висот. За лічені дні українська ППО збила кілька таких літаків (зазвичай, для цього використовували системи Оса-АКМ, але іноді ставали в пригоді і ПЗРК). Тож не дивно, що росіяни швидко відмовилися від такої практики. ВКС були потрібні високоточні снаряди, та ще й із такою дальністю, щоб їхні винищувачі-бомбардувальники не заходили в радіус дії українських наземних систем ППО…
Словом, відтоді минув майже рік, і ВКС РФ отримали кілька типів такого озброєння. Найпоширенішими стали два, які по суті є вільнопадаючими бомбами, переробленими на керовані плануючі бомби. І тут важливо брати до уваги кілька ключових нюансів, що стосуються двох головних типів радянських/російських бомб вільного падіння.
У совєтів не було ні часу, ні грошей на винаходи на кшталт високовибухових бомб широкого застосування М117, виробництво яких під час Другої світової війни запустили США. У цих бомб було впроваджено модульний дизайн, у якому корпус бомби виготовлявся окремо від хвостовика та інших важливих частин. У певний момент конструкцію бомб М117 “вдосконалили”, і так з’явилися бомби серії Mk.80. Модульна конструкція серії Mk.80 лягла в основу багатьох керованих бомб американського та іноземного виробництва: від «матері всіх високоточних бомб» — GBU-1 BOLT з лазерним наведенням, що зʼявилася в кінці 1960-х років, до сучасних GBU-54 з GPS-наведенням і подібних.
Натомість для військово-повітряних сил совєтам потрібні були «мільйони» дешевих некерованих бомб. Відповідно, навіть совєтські «найсучасніші» авіаційні бомби серії М62 робили цілими — зокрема і з кілем, привареним до корпусу бомби. Якби їм були потрібні були інші бомби, не «загального призначення/високої вибухової сили», вони розробили б і виготовили абсолютно не таку зброю. Але сталося, як сталося. Тепер, попри те, що назви на зразок БЕТАБ-500, ОФАБ-500ШН, ФАБ-500М-62, ФАБ-500Т тощо дуже схожі, і позначають вони некеровані бомби з однаковим калібром (500 кг), але їхня конструкція, призначення і навіть виробники абсолютно різні...
Через те, що кіль був приварений до ракети, перетворити її на керовану було великою проблемою. Якість збірки з кілем часто була низькою, і якщо на корпусі була навіть невелика вм'ятина, бомба летіла куди хотіла, тільки не туди, куди цілилася. Тому радянські керовані бомби, такі як КАБ-500Л, КАБ-500Т, КАБ-1500 тощо, доводилося робити в абсолютно нових корпусах, що коштувало недешево. Ба більше, коли в 1990-х роках керовані бомби набули широкого розповсюдження, Захід, скажімо так, не дуже хотів адаптувати комплекти наведення до бомб радянського виробництва, а Москва не мала грошей на такі «іграшки». Результат: за останні 20 років Росія виготовила лише кілька десятків керованих бомб.
Схеми, на яких зображено основні компоненти і модульну конструкцію бомби Mk.82 та її варіантів з лазерним наведенням і GPS-наведенням — в самому кінці стоїть «JDAM збільшеної дальності», або JDAM-ER (верхня картинка). На нижній картинці зображено радянську ФАБ-500М-62: саме в такому вигляді бомба доставляється до підрозділів ВКС (і до експортних замовників). Крім запалу, в ній нічого не можна змінити, оскільки зброя поставляється «цілою», з привареним хвостовим оперенням. Внизу — фотографія ФАБ-500М-62 з комплектом УМПК: текст і стрілки вказують на крила і рульове оперення системи.
...і тому минув час, поки в продажу з'явилися перші комплекти наведення і крила для ФАБ-250M-62 і ФАБ-500M-62 — і то за межами Росії. За іронією долі, навіть тоді «вишестоящі органи» в Москві не особливо цим зацікавилися, і одним із перших виробників таких комплектів стала Північна Корея: скопіювала російські розробки й почала їх виготовляти.
Для певності зазначу, що принаймні в Совєтському Союзі / Росії задум «планерної бомби» з’явився не так давно: та й втілювали його зовсім інакше. Замість бомб, які могли планерувати на великі відстані, «совєти» розробили літак, що міг літати на висоті й швидкості, достатніх, щоб «закидати» бомби на великі відстані.
Ще в далеких 1970-х, під час (першої) холодної війни, совєтські повітряні сили розробили розвідник-бомбардувальник МіГ-25РБ. Він був оснащений прицільно-навігаційною системою «Пеленг» та мав обладнання, потрібне для застосування тактичної ядерної зброї. Задум полягав у тому, що МіГ-25РБ летітиме на висоті 21-22 тисячі метрів, на швидкості близько 2.2 Маха і скидатиме бомбу, перебуваючи далеко за межами досяжності — вгадайте-но — американської ракетної установки MIM-23 HAWK.
Що ж, у 2022 році ВКС уже не мали робочих МіГ-25РБ і потребували вищої точності. Тому рішення було цілком логічне. Для певності: я не маю детальної інформації щодо того, «хто» чи «як», але десь так у березні 2022 року хтось, можливо, пов’язаний із 929-им ґосударствєнним льотно-випробувальним центром ім. В.П. Чкалова на Ахтубінській авіабазі, запропонував рішення. Гадаю, випробування показало, що 500-кілограмова бомба вільного падіння, скинута з літака Су-34 на висоті близько 9000 м і на швидкості 900-1000 км/г, може дістатися цілі орієнтовно за 12 км від точки скидання.
…Тепер вчепіть на бомбу невеличкі крила і скиньте її, трохи задираючи ніс літака — тобто «закиньте» її — і вона може пролетіти до 60 км:
Точність не «захмарна»: в середньому, якщо хвостове оперення цих самих ФАБ-250 М-62 чи ФАБ-500 М-62 має «відносно непоганий стан» (тобто: без великих ум’ятин), накладна конструкція з додатковим оперенням зможе доправити бомбу плюс-мінус за 100 м від цілі. Повірте, ви б не хотіли, щоб за 100 метрів від вас прилетіла бомба вагою пів тонни…
…А якщо ще додати порівняно простий механізм стабілізації, точність прильоту становитиме 30-50 м. Достатньо, щоб влучити по ворожих командних центрах, передових складах і навіть мостах за 50-100 км від лінії фронту — і це за межами радіуса дії більшості зенітно-ракетних систем, які є на озброєнні України:
У цьому полягає суть задуму, що став відомий як «модуль планерування і корекції» (МПК – конструкція з додатковим оперенням для бомб калібру 250 кг) та «уніфікований набір модулів планерування і корекції» (УМПК, аналогічний набір для бомб калібру 500 кг).
Оригінал – тут, повний переклад на патреон-каналі Аналітика: переклади і першоджерела.
