Євген Дикий: ЗСУ – це не Бог з машини, тому треба не вірити, а пахати разом з ними
Український науковець та ветеран війни Євген Дикий в інтерв’ю Суспільному розповів про те, якої допомоги зараз потребує військо від цивільних та що треба розуміти про контрнаступ. Наводимо ключові тези розмови, далі пряма мова Дикого.
Про "втому від війни" у тилу
Рік тому від шоку, від відчуття екзистенційної загрози, почуття тих, хто був на передку та у глибокому тилу у Львові не відрізнялись. Ми всі були на одній емоційній хвилі, жили кожним днем війни: хтось був з автоматом, хтось йому підносив патрони, хтось його годував, хтось вивозив дітей. На жаль, це пішло. Це показник того, що наші захисники й захисниці так якісно роблять свою роботу, що тил війни практично не відчуває.
Але через це виникає неприємне явище. Ми з ним зіткнулись ще під час тої восьмирічної малої війни. Зараз воно повторюється. Коли відбувається стратифікація суспільства на дві групи: меншість, яка безпосередньо воює або дуже тісно задіяна в цьому, і більшість, яка починає жити як до війни. Нинішній Київ не відрізняється від довоєнного. Хіба що комендантською годиною. І оце вкрай неприємно. Суспільство, яке рік тому разом воювало, нехай не кожен зі зброєю в руках, наразі поділилось на меншість, що воює і більшість, яка вболіває, як за футбольний матч.
Щодо "вірю в ЗСУ". ЗСУ — це не Бог з машини, не окрема сутність. Це на 90% цивільні, яких війна вирвала зі звичайного життя, змусила одягнути піксель, взяти зброю і ставати солдатами, з нуля. Тому тут треба не вірити, а допомагати, пахати разом з ними. Вони й так взяли на себе найважчу частину роботи. Нам в тилу дістається на порядок легша: всього лише їх матеріально забезпечити й намагатись морально підтримувати. А ми замість цього просто в них віримо. Ідіть хлопці й дівчата помирайте, ставайте каліками, але ми віримо, що ви нам колись принесете перемогу. Ми всіх здивували рік тому, коли нам давали хто три дні, хто три тижні. Бо реально кожен робив, що міг. Зараз, на жаль, цього немає і саме тому питання нашої перемоги не стає настільки гарантованим, як собі придумали ці 97%.
Замість "Чи віриш ти в перемогу?" робімо опитування "Коли ти в останнє донатив?", "Коли виділив кілька годин поволонтерити?", "Коли здав кров у госпіталь?", "Коли подзвонив друзям, що готуються йти в наступ, і спитав: чи все у них є?". От як рік тому ми всі себе відчували, як служба забезпечення при армії. Якщо знову будемо себе так відчувати, армія переможе. А якщо покинемо її напризволяще і будемо чекати, поки вона принесе перемогу, може її й не принести.
Про мобілізацію
Попри все, мобілізація відбувається успішно. Людей набирають достатньо, а далі вже питання — як з них зробити бійців достатньої якості. І тут все залежить від командирів частин. Буваєш на одному і тому самому полігоні, поруч є два батальйони й один ганяє так, що куди там тим стандартам НАТО, а другий бухає в очікуванні поки пошлють на смерть. Це те, що залежить не від Залужного, а від комбатів, комбригів. Тобто, від середньої ланки офіцерів.
Але, в будь-якому випадку, тих, кого готують — більшість. Нехай не всіх ідеально, не всіх по стандартах НАТО, когось тупувато і по-совковому, але це не початок війни, коли людей просто кидали в бій: на тобі автомат і вперед, бо треба закривати дірку. У всіх зараз є час на тренування, на злагодження.
Ресурс людей, які воюють вже рік, практично вичерпаний. По-хорошому, треба приймати закон, який вносив, здається, Олексій Гончаренко, про те, що після півтора року давати дембель навіть під час війни. Бо все одно з цих людей буде менше користі, аніж їм ризику. Вони виснажені, у них вилазять усі болячки, вся хроніка, яка до того була. Але, щоб можна було через півтора року відпустити тих, хто воює від початку війни, ті, кого зараз мобілізують, мають за літо пройти не просто вишкіл, а отримати бойовий досвід на фронті. Тоді це буде адекватна заміна.
Про закон щодо посилення відповідальності військовослужбовців
Я лишаюсь категоричним противником цього закону. Проблема реально є. Але її вирішення неправильне. Ось видно, що ці генерали самі рядовими в окопах не були. При всій до них повазі. Коли прийшла війна, вони вже були на старших офіцерських позиціях і це відчувається. Вони не були тим мобіком під вогнем. Вони не розуміють, що коли людині настільки страшно, що вона готова піти на ганьбу і тікати, то перспектива відсидіти кілька років в тюрмі її не зупинить.
Читайте також: "Кувалда" в руках генералів. Чому законопроєкт № 8271 є неприйнятним і його слід ветувати (ПОГЛЯД)
А інша річ, що ті всі статті в законі не нові. Вони й раніше були, і це правильно. Не можна кидати товаришів і тікати, не можна не виконувати накази офіцерів. Що там, власне, поміняли? Позбавили суди можливості дозувати покарання. Суд розбирав обставини. З багатьох знаходив пом'якшувальні й давав менше, ніж нижня планка встановлена законом. Або, найчастіше, давали покарання з відстрочкою. Тобто, от ти один раз дав слабину, ми тебе не те щоб пробачаємо, але даємо відстрочку, іди назад воюй і якщо відвоюєш далі гідно, знімемо з тебе покарання. Це працювало.
Отой, хто один раз дав слабину, в нього настільки потужна мотивація саме змити ганьбу перед товаришами, що це набагато сильніше, ніж страх покарання. Такі солдати далі як чорти воюють. А новий закон таких варіантів позбавив. Тепер треба одразу саджати. РФ навпаки звільняє з тюрем кримінальників, бо треба комусь воювати, а ми наших бійців саджаємо. Це як коли ліки гірші за хворобу. Розумію, хотіли лікувати, але закон не просто цього не вирішить, а навпаки зробить шкоду.
Про контрнаступ
Ставки вкрай високі. Якщо наступ буде неуспішним, нам стане набагато важче, і тоді війна затягнеться, а допомога союзників — ослабне. Більш того, якщо наступ буде неуспішним, ймовірно, нас почнуть саджати за стіл переговорів про заморожування конфлікту. Цей варіант для нас є смертельно небезпечним. Для Росії він є зараз омріяним. Вони вже оцінили можливості, розуміють, що зараз ні про які походи на Київ навіть мови нема, їм треба виграти час. Вони дуже потребують паузи, хочуть, щоб нас примусили до перемирʼя. Ми це розуміємо, і тому наступ однозначно буде.
Але навіть якщо він буде успішним, за нього буде дуже дорого заплачено. Очікувати цей наступ з ейфорією, з підстрибуванням біля телевізора — щонайменше неетично щодо тих, кому завтра треба буде померти. Наступ проти такого сильного ворога — це дуже великі втрати.
Але припустимо, ми перемагаємо, наступ не забуксував. З цього теж не витікає, що війна одразу закінчиться. Навіть якщо ми вибиваємо орків з нашої території, це не означає, що вони в Росії не проведуть ще одну мобілізацію, не будуть через кордон обстрілювати наші території та готуватись до нового походу. Ми воюємо з дуже специфічним ворогом. Порівняно з тим, що вони початково замислили, по факту, вони військову кампанію програли минулої весни. Далі вони перейшли до плану “Б”. Його вони програли минулої осені. Тоді перейшли до плану “С”.
Для них визнати поразку вважається неприйнятним, бо інакше кремлівському режиму — все. Можливі всі варіанти: від внутрішніх заколотів до “Вєлікой руской смути”. Вони настільки цього бояться, що не визнаватимуть поразку стільки, скільки зможуть. Тому навіть наш успішний наступ — не гарантія швидкого закінчення війни. Просто тоді вона буде іншою, бо обороняти свою територію від їх спроб залізти — не те саме, що зараз їх викидати. Все-таки, найважча задача — викинути їх.
