"Хороші рускі" досі впритул не бачать імперіалістичних злочинів Росії
Британський журналіст, публіцист, старший науковий співробітник Центру аналізу європейської політики (CEPA) і експерт з питань безпеки Едвард Лукас пише про невитравний імперіалізм російських лібералів. Публікуємо переклад колонки.
Нещодавно я був на конференції в одній з країн Балтії, де обговорювали демократію та права людини в Росії, Білорусі та Україні. На платформі був росіянин-емігрант, запеклий ворог путінського режиму з видатною культурною кар'єрою. Конференція не була публічною, тому я називатиму його Андрієм.
Порушувалася тема майбутнього Росії: чи розпадеться вона, чи може розпастися, чи має розпастися? Хоч які б постросійські держави чи утворення з'явилися далі, вони можуть бути менш агресивними сусідами. Він відмахнувся від цього питання як недоречного і некорисного. Мовляв, вам буде важко переконати росіян виступити проти путінського режиму, якщо ви виступаєте за знищення країни.
Я натиснув трохи сильніше. Для контексту неважко зрозуміти, як (у принципі) Білорусь могла б стати нормальною європейською країною. Їй просто потрібно було б позбутися диктатури Лукашенка і вирватися з пазурів Кремля. Також легко зрозуміти, як Україна може стати нормальною країною. Вона була на шляху до цього до того, як рік тому розпочався повномасштабний наступ Путіна. Якщо бойові дії припиняться, а Європейський Союз і НАТО запропонують членство, Україна може стати щасливою, стабільною, успішною і демократичною.
Читайте також: Чому кожен росіянин відповідальний за війну (ПОГЛЯД)
А Росія? Це вже інше питання. Як стверджує історик Олександр Еткінд у книжці "Внутрішня колонізація", протягом століть російські правителі ставилися до власних земель так, як інші країни ставляться до своїх колоній. Хижацьке, свавільне здійснення центральної державної влади лежить в основі внутрішніх негараздів Росії. Відносини з сусідніми країнами обтяжені (м'яко кажучи) імперськими амбіціями та неврозами.
Російська пропаганда в окупованому РФ Криму. Фото: REUTERS/Alexey Pavlishak
Тож я запитав, як дискусія про минулий імперіалізм і майбутню (можливо) деколонізацію вписується у світогляд російської опозиції?
Відповідь мене приголомшила. Імперіалізм, стверджував Андрій, був недавнім продуктом пропаганди путінського режиму. Він не має коріння в російській свідомості. Він зникне так само швидко, як і з'явився. Він підкріплював свою думку особистим досвідом. Живучи в Москві радянських часів, він сказав, що не був свідком такого імперіалізму.
Читайте також: Іноземці не розуміють, чому ми не любимо "хороших рускіх" (Погляд)
Це викликало недовіру. Покоління Андрія було свідком очолюваного Радянським Союзом вторгнення до Чехословаччини, воєнного стану в Польщі, вторгнення до Афганістану, кривавих сутичок у Литві, Латвії та Грузії під час розпаду Радянського Союзу, а також двох чеченських воєн, які вела пострадянська Росія. Що ще важливіше, він виступав у країні, яка була окупована під дулами автоматів, незаконно анексована і протягом десятиліть зазнавала цілеспрямованого стирання своєї культури, історії, мови та етнічної ідентичності.
Я схопив мікрофон. "Ви кажете, що не були свідками імперіалізму. Я думаю, що люди, які є тут, були його свідками".
Мій співрозмовник виглядав дещо збентеженим. Він визнав, що певний імперіалізм Росії у країнах Балтії, можливо, був присутній, хоча він не бачив його на власні очі. Але він розглядав цей епізод як провал у пам'яті, а не як грубу зневагу до країни, яка дала йому притулок від переслідувань. Я не вірю в колективну провину. Але я вважаю, що будь-хто, хто професійно працює з іноземною країною, має взяти на себе клопіт вивчити відповідні моменти історії. Перебуваючи в Балтійському регіоні, я з легкістю звертаю увагу на англо-німецьку військово-морську угоду 1935 року. За цією угодою з Гітлером Британія вивела Королівський військово-морський флот з регіону, віддавши його в лапи двох кривавих диктатур.
Читайте також: 15 запитань до "хороших рускіх": бліцтест на імперця чи справжнього російського ліберала
Протистояти війні Путіна (або принаймні не бажати воювати в ній) краще, ніж навпаки. Але справжня політична реформа в Росії вимагає глибшого діагнозу і болючішого рецепта. Сторонні спостерігачі, особливо з країн, які стали жертвами російського чи радянського імперіалізму, розуміють це дуже добре. Чи розуміє це російська опозиція? Не дуже.
