Як російська армія знищувала бучанців. Розповідь очевидця
"Здається, це було другого березня. Я і ще десь сотня людей, серед яких були діти, жінки, люди похилого віку, ховались в укритті, розташованому в районі склозаводу (це вулиця Яблунська, місцеві називають цей район "стєколка" – ТЕКСТИ). Там було протиракетне укриття з двома герметичними дверима. Коли рашисти зайшли в місто, ми вже сиділи там. Але нас майже відразу знайшли. За перший день вони зламали перші двері, а наступного дня вже стукали в другі. Ми зрозуміли, що в будь-якому випадку до нас доберуться, і вирішили відчиняти..."
Про вбивства, які вчиняли російські солдати в цьому районі, у місцевих чатах і телеграм-каналах згадували з перших днів окупації Бучі та Гостомеля. Але ці історії не могли бути розказані, доки тисячі мирних людей залишалися у підконтрольних російській армії містах. Окрім того, росіяни блокували мобільний зв'язок.
Мешканець Бучі Владислав Козловський поділився своєю історією з автором бучанського телеграм-каналу Bucha Live та з незалежним телеканалом "Вот так" від Belsat (створений українськими, російськими та білоруськими журналістами). Далі – цитати з його розповіді, опублікованої у згаданих вище двох джерелах 3 квітня 2022 року.
Перші російські військові, які зайшли до нас в укриття, нікого не чіпали. Дали нам своїх пайків і сказали не виходити один-два дні. Пообіцяли, що після зачистки нас відпустять.
Але через два дні прийшов уже інший загін. Ці теж сказали сидіти декілька днів і не виходити. Доки ми перебували в укритті, на вулиці вже зібралось понад 50 одиниць техніки та дуже багато особового складу. Серед військових були буряти, білоруси й росіяни.
![Владислав Козловський. Фото: "Вот так" TV](/media/images/vladislav.original.png)
На шостий день нас вивели на вулицю. Людей похилого віку, жінок з дітьми відпустили. Мене і ще 14 хлопців поставили на коліна і забрали телефони. Нас роздягли, почали шукати тату з націоналістичними символами (герби, руни і т. п.). Не знайшли.
Хлопців, у яких знайшли фотографії техніки або якісь чати, які їм не сподобались, вбивали відразу. Комусь стріляли в бік і примовляли: "это чтобы домой не спешил".
Тих, хто вижив, почали бити та питати: "Где тероборона? Где живут АТОшники?" Вони знали, що у нас немає ніякої інформації, але все одно продовжували нас бити. Було видно, що їм це просто подобалось. Вони отримували задоволення від цього процесу. Після побоїв до моєї голови піднесли автомат і вистрілили біля вуха, а потім вдарили прикладом по голові. В результаті нас відпустили. Із 15 хлопців вижили шість. Я не міг повірити, що залишився живим.
![Тіла вбитих, знайдені в Бучі, які впізнав Владислав Козловський. Фото: AP, Вадим Гирда](/media/images/EN_01519312_1198.original.png)
Невдовзі після цього ми побачили перші каральні загони Кадирова. Це взагалі нелюди. Чотири дні вони їздили та убивали всіх, кого бачили на вулиці.
Ми щодня когось хоронили. Складали тіла в ківш трактора, а потім, коли вони не бачили, копали могили й відносили їх туди. Серед тих, кого ми ховали, були з простреленими потилицями, вирізаними щоками та іншими слідами насильства.
Вони вбили нашого сусіда, пенсіонера на прізвище Стрілець. Він просто сидів на лавці й в житті нікому не робив нічого поганого.
Мій знайомий на ім'я Сергій Семенов, йому років 40, вирішив піти з другом пішки через склозавод в Ірпінь. Їхні тіла знайшли через кілька днів. Сергія вбили вистрілом в потилицю. А іншого катували – вирізали щоку, вистрелили в серце. Ми поховали їх на території заводу.
Другого березня під час боїв за місто вбили п'ятьох мирних жителів: трьох чоловіків, одного з них – пенсіонера, а також жінку. Їхні тіла кілька тижнів лежали в автобусі, нам не дозволяли їх вивозити.
Ще двох чоловіків кадирівці розстріляли, коли вони заводили авто, щоб з'їздити по воду. Їх поховали лише через кілька днів за гаражами, загорнувши у ковдри.
Владислав евакуювався разом із родиною через пішохідний прохід на місці підірваного мосту в Ірпені.