Польська освіта для українців: сумнівні знання, але можливість легально працювати

"Польська освіта" активно рекламується в Україні, чимало учнів після шкіл їдуть до західного сусіда за "європейським дипломом". Звісно, у Польщі є навчальні заклади вищої категорії, в яких учаться українці, але ми поїхали до «поліцеальної школи». Це заклади, подібні до українських технікумів, де можна здобути середню професійну освіту за різними спеціальностями: масажист, флорист, кондитер, фітнес-тренер, перукар, дизайнер інтер'єру, фотограф, інтернет-маркетолог, навіть журналіст.

Такі заклади можуть бути державними і приватними. Скажімо, школу Gloker у Кракові, до якої я завітала, фінансують органи місцевого самоврядування та польське міністерство освіти. Деякі такі навчальні заклади отримують дотації від ЄС. Тому вони активно набирають учнів практично без обмежень, адже отримують фінансування з розрахунку на кожну людину.

Навчання у більшості поліцеальних шкіл безкоштовне. Платними бувають окремі спеціальності, та їх зазвичай не вибирають українці. Але навіть не це найбільше приваблює наших земляків. Запитую в усміхненої представниці секретаріату те, що насамперед цікавить усіх українців-вступників:

– А чи зможу я отримати візу?

Дівчина зовсім не здивована. Так, звісно. За два дні після того, як напишу заяву на вступ та подам документи (ксерокопію паспорта та шкільний атестат, перекладений польською та завірений польським нотаріусом), заклад надасть запрошення: документ, потрібний для оформлення національної студентської візи в Україні.

Із нею на території Польщі можна перебувати впродовж цілого року, на відміну від 90 днів на рік, передбачених шенгенською візою або біометричним паспортом. Останні, до того ж, не дають права на навчання або роботу. Вступити у Gloker можна й посеред року: якщо встигнути занести документи до кінця січня 2018-го, то до навчання можна братися вже з лютого. Оце й увесь вступ.

Скнішот з рекламного ролика поліцеальної школи Gloker

– Українців у нас багато, – підтверджує працівниця секретаріату. І спохоплюється, – але в нас є навіть учні з Греції і Нової Зеландії.

Самі ж студенти кажуть: серед іноземців у поліцеальних школах найбільше українців. Є ще білоруси. Вони тут з тих самих мотивів, що й українці – віза легалізує їхнє перебування в країні. Маючи документ на руках, можна шукати заробітків. Не всі роботодавці хочуть морочитися з запрошеннями та офіційним працевлаштуванням – іноді для праці вигідніше взяти людину, якій не треба чекати місяць-два на оформлення візи, бо вже є готовий документ.

У кожній учнівській групі є відсотків 40-50 поляків. Навіщо це громадянам Євросоюзу?

– У самій Польщі вчитися у поліцеальних школах вважається непрестижним, це навіть трохи соромно. Тому туди йдуть лише ті, хто закінчив середню школу з дуже поганими оцінками. Для дітей із бідних сімей, які хочуть вчитися, передбачені соціальні програми, які дозволяють їм вступити до нормальниого університету.

Крім того, молодому поляку достатньо легко вступити до вишу, скажімо, у Німеччині або Іспанії. Багато хто так і робить.

"Поляки виїжджають, а на їхнє місце приходять українці", – говорить тернопільчанка Вікторія, яка закінчила державний польський виш. Вона працювала в організації, яка надавала інформаційну допомогу мігрантам у Варшаві.

До вступників нема жодних особливих вимог. У школі Gloker не перевіряють рівня володіння польською мовою, не проводять іспитів або співбесід. Головне для адміністрації закладу – реалізувати профінансований Міністерством проект, як у нас кажуть – «освоїти кошти». Тому й приймають усіх охочих. Багато учнів залишають такі заклади ще після першого семестру через низьку якість навчання. Українці теж – щойно знайдуть можливість легального працевлаштування і змогу отримати візу від роботодавця.

Лайфхаки від землячок

Під вивіскою школи Gloker двоє дівчат матюкаються українською. Землячки.

– Дівчата, як вам тут вчитися?

Вони заходяться сміхом. Вчитися – це останнє, що їх тепер хвилює. Меткіша й балакучіша Діана родом із Києва, її тихіша подружка Катя – з невеликого містечка Болехів на Франківщині.

– Записалася сюди лише тому, щоб мені відкрили «карту побиту». Це найнормальніша школа, по якій відкривають, я дізнавалася, – чесно зізнається Діана.

«Карта побиту» – це документ, який потрібен негромадянам ЄС для легального перебування в Польщі. Порівняно з візою, карта має низку переваг. Із картою побиту легше знайти добре оплачувану роботу з офіційним працевлаштуванням. Для власників карти побиту податки є вдвічі меншими: 9%, а не 18.

Тобто, якщо українець заробив за місяць 2 000 злотих (14 900 гривень), то за наявності карти побиту на руки він отримає 1820 злотих (13 559 грн). Із візою від початкової суми залишиться 1640 злотих (або ж 12 218 грн). Також із картою побиту можна оформити в магазинах вигідніші кредити на побутову техніку.

Відповідно, й виготовити таку картку складніше. Для цього за місцем проживання треба занести пакет документів (свідоцтво про народження, паспорт із пропискою, страховка, довідка з місця навчання або роботи) у відділ із питань іноземців спеціального локального органу – urzędu wojewódzkiego.

За оформлення слід заплатити 340 злотих + 50 злотих «за пластик», тобто за саму картку. Але найгірше – треба показати виписку з банку, що в тебе на рахунку є 10 тисяч злотих. У Діани, яка підробляє прибиранням апартаментів, таких грошей не було. Зате в неї є винахідливість і знайома полячка Кася.

– Якщо хочеш, я попрошу Касі, щоб тобі допомогла. Їй треба заплатити 100 злотих за послугу. Вона перекине свої гроші на твою картку, а після всіх процедур ти їй повернеш, – ділиться Діана лайфхаками.

Є ще один нюанс: орган, який видав карту побиту, може телефонувати в навчальний заклад і перевіряти, чи власник документу відвідує заняття. Аби карти не забрали, треба ходити на 80% занять.

– Я трохи прифігіла, коли почула, – обурюється Діана. Для неї завелика розкіш – присвячувати стільки часу навчанню. Але і з цієї ситуації можна знайти вихід.

– Ми на заняття ходимо час від часу, – додає Катя. – У мене було таке, що я два з половиною місяці не з’являлася на пари. Із секретаріату передзвонили й попросили поставити підписи у журналі відвідуваності за весь час відсутності. Можна просто пояснити викладачці: не могла ходити, бо мала справи.

Сьогодні дівчата прийшли на дві пари, а з третьої вже йдуть геть – робота.

Діана – пробивна дівчина, хоч поки їй і доводиться мити підлогу. Вона думає над тим, аби зробити собі карту поляка, яка видається громадянам, у чиєму роді були поляки, і яка дає ще більше переваг: безкоштовне медичне обслуговування, знижки на проїзд польською залізницею тощо. Прадід Діани був чистокровним поляком, стверджує дівчина. Але детальніше ніколи дізнаватися, тому вона доручила Касі дослідити архіви.

«Нормально, що вибираєте роботу, а не навчання»

Не всі українці шукають фізичну працю. Люди, які мають більше досвіду, розраховують на кращу роботу, хоча шлях до неї доводиться шукати через ті ж профтехучилища.

Коли Оля вперше прийшла до поліцеальної школи в Кракові, у приймальній комісії її запитали: «Пані хоче вчитися на масажистку чи косметолога?». Саме ці спеціальності найчастіше вибирають українки.

Взагалі-то, Оля думала про інтернет-маркетинг, але його не було в переліку безплатних фахів. Тому зупинилася на спеціальності «технік адміністрацій». У свою чергу, Оля відразу поцікавилася, чи зможе дирекція закладу видати їй запрошення, потрібне для оформлення національної візи. Без візи затія із навчанням не мала сенсу. І чи зможе пропускати заняття, бо планує працювати. У приймальній комісії ніхто не здивувався з таких питань. Відповіли ствердно.

До Кракова дівчина переїхала, щойно закінчила бакалаврат волинського вишу за спеціальністю «видавнича справа і редагування».

– Відразу була райдужно налаштована, що швидко знайду собі роботу. Я брала участь у міжнародних студентських волонтерських проектах, маю досвід роботи в компанії, яка працює на американський ринок. Сподівалася, що все це мені допоможе.

Але коли наближалися до завершення 90 днів [дозволених шенгенською візою для перебування в Євросоюзі], а на моє резюме так ніхто й не відгукнувся, треба було думати, як бути далі, – розповідає Оля. – Спочатку я думала заплатити посередникам за виготовлення робочої візи – так чинять багато українців, які не мають легального працевлаштування.

Але з цим документом треба звітувати про зароблене і платити податки, а роботи ж не було. Потім дізналася про поліцеальні школи.

Процес вступу зайняв у Олі 30 хвилин. Із запрошенням від школи дівчина поїхала в Україну. І отримала в консульстві національну студентську візу терміном на один рік.

Оля обрала заочну форму навчання. Це означає, що двічі на місяць у вихідні дні слід відвідувати пари. На практиці ж, якщо врахувати, що для того, аби не платити штрафу, досить бути присутнім на половині занять, ходити можна вдвічі менше. Дівчина тим часом знайшла собі роботу, навіть дві: пише статті для українського тижневика і реалізує проекти у фундації українсько-польської співпраці.

Між тим Оля ходить на заняття. Третина одногрупників дівчини – українці, решта – поляки. У групі 20 людей, але на пари приходить близько 10. Є учні, яким 17 років, є й такі, яким 40.

У першому семестрі вивчають право (загальне й адміністративне), державні фінанси, підприємницьку діяльність. Розпочали з найпростішого: наприклад, на парах із права вчать гілки влади та адміністративний поділ Польщі.

Свою першу контрольну Оля писала разом із гугл-перекладачем. Далі пішло легше.

В її групі є одна старша жінка, яка відповідає на парах українською. Викладачі реагують на це по-різному: якщо один намагався зрозуміти, то інша здивувалася: «Для чого пані говорить українською?». Вони тоді саме розв’язували задачі на обчислення податків, і викладачка наказала повторювати за нею цифри польською: «Вам же ж треба колись це вивчити». Жінка трохи знітилася. Оля не знала, що про це думати: з одного боку, це мало дещо принизливий вигляд, з іншого – треба ж знати мову, якою ведуть навчання.

Але загалом викладачі поблажливі.

– На першій парі із фінансів викладачка сказала: «Друзі, на іспиті в мене буде одне-два питання, досить знати відповіді відсотків на 60. Але якщо не знатимете, то нічого страшного». Решту заняття ми з нею розмовляли «про жизнь». Викладачка роз’яснює якісь базові речі, але цього мало. Прикольно слухати її історії, бо на слух починаєш краще розуміти мову. Але, з іншого боку, виникає питання: чому маю це слухати, якщо належить вчити фінанси? – міркує Оля.

Слухачі курсу вже склали екзамен із цього предмета. Перед іспитом викладачка повторила з групою вивчене, після цього написали екзаменаційну роботу.

– Не написати його могла тільки дуже дурна людина, – коментує дівчина.

Інший предмет – підприємницька діяльність.

– Коли я вперше прийшла на цю пару, подумала: «Куди ж я потрапила?» – згадує Оля. – Викладачці за 60, вона ще, так би мовити, старого гарту. Вимагає від нас усі роботи здавати написаними від руки – я в українському університеті за всі роки навчання стільки не писала ручкою. Викладачка не надто добре орієнтується в сучасних польських реаліях ведення бізнесу.

У фундації, де працюю, проводимо один проект із бізнес-складником. То я постійно перепитую у свого керівника щодо предмета у школі: а чи правда це, чи точним є таке формулювання і т.д. Багато речей, які викладачка нам розповідає, давно застаріли. Якось вона переконувала, що дрібні польські підприємці не можуть розраховувати на дотації держави. Виявилося, що навпаки - можуть.

Бувало, Оля приходила на одну, останню пару. Викладач їй каже: «Знаю, що ви не були на попередніх, але дозволяю підписатися за всі, щоб вам не довелося платити грошей».

Інший викладач теж виявляв розуміння. Оля з'явилася на колоквіум непідготовленою – не знала жодного з визначень.

– Він сказав: «Окей, спробуєте іншим разом», – згадує дівчина.

«Не для високої інтелігенції»

Інна, родом із Київщини, закінчила столичну політехніку, вивчила англійську мову та кілька років пропрацювала офіс-менеджером в IT-компанії. Але жоден із цих досвідів не став у пригоді, коли 28-річна дівчина вирішила щось змінити у житті і переїхала до Кракова – для вступу в поліцеальну школу вистачило шкільного атестату.

– У мене не було ілюзій, що тут вчиться висока інтелігенція. У нас же в ПТУ теж мало хто хоче йти. Не збираюся пов’язувати з цим життя. Але подумала собі: якщо це вимушений крок, то нехай це буде хоч чимось корисне навчання, – каже дівчина.

Таким корисним навчанням для неї стала спеціальність косметолога. У школі Gloker із більш ніє 30 одногрупниць Інни – понад половину є українками.

– Спочатку було дуже важко, бо я нічого не розуміла, сиділа як баран.

Але пройшло майже чотири місяці навчання – і дівчина каже, що вже сприймає на слух 70 відсотків того, що говорять викладачі. Не проблема, що важко висловити свою думку польською – «зазвичай говорять ті, кому є що сказати». Помилки в правописі у письмових роботах – теж не біда: викладачі дивляться на це крізь пальці. Багато викладачів не читають лекцій, а показують їх спроектованими на екран – школярі просто переписують собі конспект.

Нещодавно Інна склала перший іспит. Викладачка на ньому змушувала читати свій конспект уголос – щоб перевірити, «чи ти щось шариш польською».

Під час контрольних робіт можна підглядати в свої записи або в телефон. Одна викладачка підказала сайт, з якого можна стягувати реферати. Українцям потурають. Якось дівчат розділили на групи для підготовки презентації. Викладачка порадила вибирати для представлення спільної роботи польку – щоб хоч нормально прочитала.

Улюблена частина навчання у Інни – практичні роботи. Їх намагається не пропускати, бо це – як відвідини салону краси. Практичні проводять у спеціальних аудиторіях із відповідним оснащенням. Дівчата вчаться одна на одній робити маски, макіяж, інші процедури.

Кабінет для практичних занять з масажу і косметології у Gloker

– У цьому плані цікаво, але загалом пари можна пропускати, бо не хочеться весь свій час на них витрачати, – зізнається дівчина. – Відвідую заняття без фанатизму, через раз. Цього досить, щоб викладачі тебе запам’ятали в обличчя.

Інна згадує ще одну перевагу навчання на своїй спеціальності: якщо в секретаріаті оформити собі посвідчення учня, то можна купувати професійну косметику із суттєвими знижками. Та все одно це не настільки вагома причина, аби продовжувати навчання ще на один рік. Інна хоче знайти роботу. Якщо це вдасться, то цього року ще походить на заняття, але угоду на наступний із закладом підписувати не буде.

Задля кращого життя

Юрій має 15 років стажу роботи масажистом, але в поліцеальній школі він почав учити все спочатку – із теорії масажу. До Кракова чоловік приїхав зі Львова, де довгий час працював за фахом: спершу при клініці, а потім у власному приватному кабінеті. Коли почалася війна, до основної роботи додалася ще й реабілітація бійців АТО.

Йому і тепер телефонують, просять допомогти. Юра б і не проти, але, каже, що далі, то більше його робота почала нагадувати волонтерство. Власний кабінет масажу він закрив торік у грудні, коли приватним підприємцям підвищили податки (йдеться про ЄСВ, який збільшили з 330 грн в місяць до 700; ціна години масажу у львівських салонах коливається в межах 300 грн – ред.). Тому він вирішив шукати щастя в Європі.

Юра би вже не хотів вчитися – йому 34, і в нього сім’я, але іншого виходу не бачить. Чоловік вважає, що два його українські університетські дипломи важать менше, ніж один польський – аналогічний нашому диплому ПТУ. Бо тут Європа, а для нього це означає більшу зарплатню та доступні кредити на купівлю житла.

Коли Юра почав дізнаватися про умови вступу в поліцеальну школу в інтернеті, спершу натрапляв на оголошення посередників. Підприємливіші українці зреагували на попит і почали продавати послуги із вступу. Але він, нагадаємо, і так простий та безкоштовний.

– Я знаходив оголошення з пропозиціями "порішати" вступ у Польщі від фірм у Києві, Кракові. Розцінки коливаються від 100 доларів до 300 євро. Обіцяють, що людина вас зустріне, проведе до приймальної комісії, там поговорить із секретаріатом. Вже коли вчитався, зрозумів, як це смішно, бо ж вступ дуже легкий – треба просто подати документи. До того ж, це можна зробити онлайн. Але наші люди часто, замість розібратися, вважають за доцільне заплатити комусь.

Юра нікому не платив, а поїхав сам. Школа йому підійшла через відсутність вступних іспитів і оплати за перший рік навчання. Поки дійде до другого платного, чоловік вже сподівається заробляти.

Підпрацьовує він і тепер – масажистом-стажером у салоні краси, отримує 40% оплати за кожен сеанс. Разом з іще двома українцями винаймає житло в спальному районі Кракова. Попри те, що працює і вже знає навчальний матеріал, занять Юра не пропускає.

Бо сподівається, що все йому знадобиться: англійська – бо в Кракові багато туристів; психологія спілкування з клієнтом – бо раптом є щось, чого він не враховував у роботі раніше. Особливо Юра розраховує на підприємницьку діяльність, бо хоче відкрити власну справу. Це той предмет, який читає викладачка, інформацію якої Оля звикла перевіряти.

Юра, звісно, знає, що диплом, ще й рівня ПТУ, – не панацея. Але він сумлінно ходить на всі заняття.

– Це дискомфорт, який треба перетерпіти для кращого життя, – пояснює.

Він знає українців, які приїжджають додому з дипломами полеціальних шкіл і похваляються: мовляв, диплом європейського зразка. Чув про викладачів, які приїжджають на західну Україну рекламувати свої школи, бо в них недобір: мовляв, Польща простягає Україні руку допомоги. Юра здобуває диплом не для того, щоб ним хвалитися – просто вважає, що польське ПТУ для нього буде ціннішим, ніж два українські університети.

Читайте також: Як робоча сила з України дозволяє Польщі ефективніше освоювати дотації ЄС

Читайте також, що потрібно робити, аби стати багатшими, ніж Польща: "Чому Азії вдалося": книга про те, як вирватися у "перший світ"

інший бік освіта польща