Земляки за Полярним колом: поміж ворожістю Росії та байдужістю України
Кавалер ордена «За заслуги» III ступеню, переможець програми з навчання лідерів громадських організацій University of Chicago Наталя Литвиненко-Орлова вдень - перукарка одної із перукарень міста, а ввечері – голова Національно-культурної автономії українців Мурманської області.
АВТОР: Микола МАЛУХА
На сторонню допомогу розраховувати не приходиться, тому голий ентузіазм та власні гроші якось утримують місцеве українство.
«Прикро, що творчі ідеї нашої Громади фактично жодного разу не зазнали підтримки з боку МЗС України. І якими б не були цікавими наші просвітянські проекти, наскільки б ці проекти не були національно та історично піднесені, але завжди на їх реалізацію доводилося старцювати, - заробляти гроші, як не рекламою горілки або ковбаси, то ще в якийсь інший сором’язливий спосіб, до яких мусила вдаватися Громада. Бо іншого виходу нажаль не було... Доводиться битися у всі двері та ще докладати чимало особистих коштів», - з жалем розповідає пані Наталя.
Байдужість з боку України до проблем російської діаспори не дозволяє останнім бути повноправним важелем промоції українських інтересів та центрами захисту прав співвітчизників.
Вдуматися, тільки 14 жовтня 2009 року вперше в Україні відбулися парламентські слухання з питань світового українства.
От і виходить, що в українцях Росії більше зацікавлені у Кремлі, ніж у Києві. «Мав би бути зацікавлений більше Київ, але йому все ще не до діаспори і її можливостей. А Росії завжди була потрібна пасіонарність українців, іх працездатність та інші якості», - ділиться думками член Президії Української всесвітньої координаційної ради (УВКР), професор з Єкатеринбургу Стефан Паняк.
Відсутність будь-якої підтримки з батьківщини – не всі негаразди російських українців.
«Основний виклик - це гуманітарна політика російської влади», - чітко зазначає співголова Об'єднання українців Росії та Федеральної національно-культурної автономії українців Росії Валерій Семененко.
На думку Стефана Паняка, кількість українців Росії (за офіційним переписом 2002 року, в РФ мешкає 2,9 млн російських громадян, що мають українське етнічне походження) не переростає в якість тому, що вона (діаспора) знаходиться під тотальним контролем влади.
Це проявляється, додає колега В. Семененко, у спробах поставити на керівні посади в українських організаціях Росії вигідних для влади людей або створити маріонеткові організації.
Або ж у неприкритому тиску, що чиниться на українські організації в цілому, і на окремих активістів, які своїми діями не вписуються в уявлення деяких російських чиновників. Чи цензурі культурницьких ініціатив українських товариств - з метою недопущення заходів, що не відповідають офіційній ідеології.
Так, на початку 2008 р. у Москві під приводом відсутності необхідної документації був закритий Український освітній центр при середній школі № 124. Центр, що проіснував більше 10 років з відома Департамента освіти Москви, було поставлено поза законом і водночас ліквідовано, що швидше нагадувало розгром.
Політика формування ворожого образу українця-незалежника у пересічних громадян сучасною владою Росії дає щедрі плоди.
«На українофоба наштовхуєшся всюди, причому, частіше там, де «верхами» і не пахне, - в перукарні де я працюю, в поштовій черзі, в черзі в магазині, а автобусі… Борони, Боже, заговорити між собою українською в міському транспорті. Не всі, (бо здебільшого хоч і кривляться, але терплять таку «наругу» ), але таки одне якесь дурне та й вигавкає тебе за всіх отих, що «терплять».
Бо жодне з тих, хто мовчить, не вгамує того хама, що криє в нашу адресу матюком, а от підтримати того матюкуючого сурмача, «борца с мовой» - це майже завжди.
Нас, українців, сприймають привітно лише на рівні гарненького барвистого сувеніра. Не всім, але ж багатьом пересічним росіянам подобаються наші вишиванки, наші пісні, наш Київ - але тільки не заводь мову про незалежність України», - розповідає пані Литвиненко-Орлова.
Варто зазначити, що негативне ставлення – не лише спадок багатолітньої імперської традиції. Є підстави стверджувати про сучасну цілеспрямовану державою тенденцію.
«Два роки тому наша Громада побувала на фестивалі «Берегиня» в місті Луцьку, - розповідає приклад з життя українців голова НКАУМО. – На той час ми були при деяких спонсорських грошах, а відтак могла запросити з собою на фестиваль двох представників місцевої телекомпанії «Бліц-ТВ».
За старшого був журналіст Нікіта, чеченець за походженням. Отож і «назнімали» хлопці кілометри плівки, - українців в магазинах, на вулиці, зняли кіоски де продаються російські газети, якого завгодно калібру, та й сам фестиваль.
Із усього було видно, що в магазинах українці роблять добрі закупи, в руках тримають дорогенькі телефони, по вулицям міста йдуть ошатні, веселі, та ще й співають усім містом.
А де ж їхня «ніщета» - спитало начальство у своїх телехлопців? Мали добрячу догану ті репортери, бо бач, не те «назнімали».
Посилює і без того жалюгідний стан російських українців розкол на так званих «мазепинців» та «малоросів».
20-ту річницю трагедії на Чорнобильській АЕС
Останні настільки сильно прагнуть бути кращими росіянами за самих росіян, що з великим ентузіазмом і без великої мотивації готові гнобити своїх братів по крові.
Цю тему дуже добре розкрив в особистій бесіді колишній активіст українського руху Дону та редактор сайту «Українці.ру» Ігор Коломієць:
Тривалий час я терпів вибрики голови української національно-культурної автономії Дону Володимира Макарчука про те, що українцям не потрібна рідна українська мова, оскільки вони одна з трьох складових великоруського народу, українська культура повинна розвиватися в рамках російської, жодним чином не роблячи їй виклику, «кухонна» критика «помаранчевої влади» і багато чого різного. А потім не витримав.
- І що ти зробив?
- Публічно заявив про помилковість поглядів пана Макарчука і робив заклики до українців шанувати свою історію і не пaплюжити ім’я тих, хто вмирав за Україну. На сторінках нашого сайту ми розміщували матеріали, що явно не співпадали з офіційною позицією деяких «українців» та російської влади.
- Які були наслідки твого «демаршу»?
- Після цього розпочалася боротьба з «інакомислячим». Апогеєм стала моя «здача» правоохоронним органам.
- Через що?
- В Україні в мене з’явилися певні контакти і можливості робити гуманітарні акції для українців Дону, Кубані. Тоді виникла ідея акції «Українська книжка дітям Дону і Кубані». З руки Макарчука мене визнали екстремістом, приписали поширення бандерівської літератури і спробами організувати «помаранчеву революцію».
Врешті, на одному із інформаційних порталів з’явився коментар вищезгаданого керівника:
«Это он сделал для того, чтоб они (діти Кубані – прим. автора), так сказать, не забывали, что их родной-то язык вовсе не русский. Он не скрывал своих связей с западно-украинскими националистическими организациями.
С его подачи мне лично поступил анонимный звонок из Львова. Представившись членом националистической «бандеровской» организации, какой-то мужчина приглашал меня и членов нашей автономии к сотрудничеству.
А потом этот человек на сайте, которым руководит Игорь Коломиец, выразил досаду, что нашей организации бы только петь да танцевать, а не заниматься продвижением националистических идей. Проще говоря – экстремизмом».
«Виявлення екстреміста» не могло не зацікавити відповідні органи.
«По нашему мнению, человек этот экстремист по своей сути, – согласился немного прояснить ситуацию анонимный эксперт в правоохранительных органах Ростова. – Ему все равно, кого поддерживать: идею независимости Дона и создание страны Козакия, или украинских сепаратистов на юге.
Главная цель таких людей – развал России, дестабилизация обстановки изнутри. Свежий пример – события в Молдавии. Молодые люди не хотят быть молдаванами, потому что им внушили, что только румынами быть хорошо. Не знаю, с чего это все начиналось, но не исключено, что с обычных бесплатных книжек».
Як розповідає Н. Литвиненко-Орлова, розподіл на «хохлів» і «націоналістів» не оминув і заполярне українство: «Hавіть в невеликому заполярному Мурманську тримаються купи такі псевдопатріоти України. Таких псевдоукраїнських організацій в Мурманську дві.
Одна складається з "генерала" без армії, тобто є "голова" неіснуючої громади, - він же місцевий комуністичний лідер, який використовує своє "головування" для певних політичних маневрів.
Відтак, видає газету "Славянский ход", одним з "учрєдітєлєй" якої є буцім-то його неіснуюча громада. Газета ця паплюжить Україну і переймається створенням союзу трьох “братніх” народів.
Після розколу нашої Громади утворилося ще одне таке псевдоукраїнське угрупування. Ці, другі, хоч їх і жменька, є годуванцями партії “Єдіная Росія” і тому, в противагу першому, “трьохголовому орлу”, вхожі у всі двері, маються при добрих грошах і опікуються ще більш "глобальною" метою, а саме, "реанімацією" старого союзу, і не менш.
Нещодавно на одному такому "реанімаційному" заході тішилися вітальною телеграмою від Леоніда Кучми, про що дуже схвально писала місцева газета.
Українською вдачею там також не пахне, a за "матушку" Росію і душу вивернуть. Спілкуються виключно російською мовою, хіба що з українських пісень “слов нє вибрасивают”… І ті ж самісінькі імперські гасла і так само скубуть Україну, аби догодити "товаріщам по партіі"».
Валерій Семененко лаконічно підсумовує на цей рахунок: боротьба триватиме ще дуже довго, бо 340 років тривала русифікація і асиміляція.
Повертаємося до нашого «донця» і його історії протистояння.
- Як відреагували на братський вчинок відповідні органи?
- А як вони мали відповісти? Викликали до відповідних установ.
- І чим воно для тебе закінчилося?
- Нічого ще не кінчилося. Час від часу запрошують «прояснити деякі деталі», ще раз дати показання. Від ЄСМу (Євразійський союз молоді – пропутінська мережева організація на чолі з О. Дугіним. – прим. автора) надходили погрози – ніби я «замовлений». Довелося прикрити сайт, зупинити будь-яку українську діяльність в регіоні. Врешті-решт, я вирішив пришвидшити свій переїзд до України.
- В ці скрутні часи тобі хтось пропонував з свідомих українців допомогу?
- Була пропозиція від представника Харківської правозахисної групи – через Московську правозахисну групу дати певний розголос справі. Я відмовився.
- Чому?
- В мене ще в Росії живуть батьки… До речі, коли я приїхав на розвідку в Україну після цих подій, то одразу звернувся до Богдана Червака (голова київської організації ОУН(м)). Бо я був членом ОУН, вони заохочували мене до розбудови націоналістичної мережі у краї. На різних націоналістичних тусовках пишалися наявністю осередку в етнічних українських землях.
- І як твої побратими відгукнулися?
- Я ж знав, що Червак сидить в комітеті (Богдан Червак є головою Державного комітету телебачення і радіомовлення України) і попросив в нього допомоги. На що почув: «побачимо, подивимося». Більше я до нього не звертався і вирішив відмежуватися від «мельниківців».
Сьогодні Ігор майже остаточно перебрався до України, і вже (без допомоги «борців з російським імперіалізмом») знайшов першу роботу – буде відповідати за підготовку агітаторів на президентських виборах одної із політичних сил.
Щодо перспектив діаспори в Росії керівники дивляться по різному.
«Діаспора може багато чого зробити для історичної батьківщини, але не теперішня російська. – підсумовує С. Паняк. – На жаль, сам Київ цього не хоче, не вміє... А от в Росії це вміють робити (є великий імперський досвід) і не жаліють грошей».
Більше позитивно дивиться на стан речей Н. Литвиненко-Орлова: «Українці у Світах - це носії нашої неперевершеної української культури, історії, це ще й політики, які зацікавлений в тому, щоби прогресивні сили в Україні утвердили свої позиції і які своїми скромними зусиллями скеровують увагу Світу на користь позитивного іміджу країни за кордоном. Зрозуміло, що йдеться тут про свідомих українців. Тому саме таких українців і потрібно підтримувати Українській Державі».
Про українців Зеленого клину читайте тут
