Україна модернізується, - кажуть іноземці, поки ми плачемо, що село гине
Керол – активіст бельгійського «Грінпісу», і багато років тому нас разом лупили міліцейськими кийками в Москві під час акцій за без’ядерний світ і права аборигенів РФ. Цього ж року ми вирішили помандрувати селами та містечками Центральної України. Європейку цікавить наш традиційний, можна сказати, архаїчний світ, який давно зник на Заході, а мене як мешканця Тернопільщини – чим та як живе лісостепове серце країни.
Від Тернопільщини до Кременчука подорожував: Олесь КУЛЬЧИНСЬКИЙ
Старенький «Ланос» тихо гуде черкаськими дорогами.
- От дивись, - каже Керол. – Ви хочете в ЄС. А чи знаєш ти, що всю індустрію наших провідних країн перенесли в нові держави колишнього Союзу? Треба цінувати те, що у Вас є. Хочеш, щоб замість цих доріг з деревами на узбіччі з’явилися загазовані хайвеї?
Щоб вирубали ліси, знищили природу, щоб зникли вози, запряжені кіньми, ваші галасливі базари та щирі усміхнені бабці в перкалевих хустинах?
- Ні. Мені й так шкода, що цей світ щезає.
- Отож. Мені також. До речі, природа тут місцями навдивовижу нагадує Францію. Проте на трасі стільки вбитих тварин.
Поки в містечку Тальне Керол без угаву клацає плівковим фотоапаратом, я розмовляю в новозбудованому храмі, що височіє посеред центральної вулиці, зі священиком УПЦ КП:
- Слава Ісусу, отче! А скажіть, будь ласка: вам не страшно, що таїнства в Церкві Київського Патріархату не чинні?
Молодий «батюшка», як тут люблять звертатися, лагідно всміхається в довжелезну бороду й відповідає спокійним голосом:
- А що ж має бути страшно.... – відтак пояснює мені теологічні тонкощі православного розколу в Україні. Вряди-годи «батюшка» вставляє суржикові слова, утім це - одна з найрозумніших проповідей, яку я будь-коли чув.
«Підкований. Не дивно, що чимало людей приходить до храму за порадою», - зауважую подумки я.
- От усі кажуть, що Філарет неправильно зробив, коли не повів Церкву у Константинопольський Патріархат, – веде далі мову священик. – А я вважаю, що навпаки: все правильно. У нас же десятимільйонна паства. Хіба ці всі люди не заслуговують мати власного патріарха? Подивіться, яке тут лукавство з боку Москви...
- Гаразд, батюшко, маю їхати, - я прощаюся й беру благословення. Тим часом Керол, скептично всміхаючись, сидить на лавочці без хустини та в короткій спідниці й спокійно їсть із миски мюслі.
Дивлюся на цю картину й думаю: у рідній Почаївській Лаврі вже давно оголосили б анафему.
Їдемо далі. Якась бабця біля дороги продає фрукти.
Купуємо-розмовляємо. Розповідаю їй, що я родом із Єрок.
- Мужчина, а як же ви з Єрок та попали аж у Бельгію?! Де ви научились так добре по-їхньому балакати? – щиро дивується вона й додає:
- Візьміть ще до яблучок оці грушки. У мене такі вкусненькі грушки, от попробуйте.
Ми розпитуємо про Голодомор.
- Ой було-було! – журиться та, похитуючи головою.
Неподалік кав’ярня. Усередині вусатий дядько в окулярах відганяє газетою мух від господаря-вірменина, що перекручує м’ясо на допотопній м’ясорубці.
Просимо їх дозволити зробити світлину.
- А що ж тут фотографувати? – витріщає очі господар.
- Та як я мух стою відганяю, - іронічно зауважує вусань в окулярах.
За Тальним нас іще чекають Шпола й Катеринопіль з плакучими вербами над ставом і розмаєм невибагливих квітів, далі – Єрки.
Пече серпневе сонце, небо навдивовижу ясне та синє. Поля за вікном уже переорані, і чорна рілля нагадує, як упродовж сармато-скіфських тисячоліть мільярди незайманих трав плекали ці родючі ґрунти.
Здається, що завдяки їм відчуваю, як батьківщина моєї мами – тут її пуповина – гостинно розкриває обійми.
У Єрках випадково надибуємо пам’ятник В’ячеславу Чорноволу. Він також тут народився.
Хати вже немає, але на її місці постала гранітна плита з написом про земляка. Приємно, що пам’ятник так дбайливо доглядають: біля підніжжя живі квіти та декоративні вінки.
Про те, що Чорновіл із Єрок, мені з гордістю нагадує й Віктор Іванович – він мешкає на тій самій вулиці, де й колись жила родина моєї бабці...
Вулиця, до речі, невпізнанно змінилася. Дорога заасфальтована, виросли двоповерхові будинки, до яких підвели газ, а колишні огорожі, викладені без жодного розчину з плескатого каменю, еволюціонували до сучасних парканів.
Проте каміння й далі не бракує: майже півтора століття тут діє потужний кар’єр - як кажуть люди, "рвуть скалу". Неподалік зводиться велика церква.
Віктор Іванович, що прожив тут усе життя, має себе за націоналіста.
Він розповідає, як усе селище голосувало в 91-му за Чорновола, але вибори сфальсифікували. Під час розмови вряди-годи нарікає на «нєгодяїв» політиків та згадує, що половина односельчан їздила в 2004-му на Майдан із патріотичних почуттів.
Потім показує нам дорогу до могили мого діда, на «грібки» – так на місцевій говірці називають цвинтар. Тут ще збереглося чимало давніх кам’яних хрестів кельтської форми – відгомін Шевченкової України. Вони також дбайливо доглянуті.
А онде – земля взялася брижами... Це 1933-ій... Зорить звіробій, щось шепче з деревієм сумна трава. Чи трава?
Покинувши Єрки, ми трохи заблукали – їдемо нашим "народним автомобілем" ледь не польовими дорогами на Суботів. Вплив цивілізації в цій глухомані майже непомітний, але час від часу спостерігаємо поряд із покинутими хатами й ошатні новобудови.
«Отже, не все так погано, - міркуємо ми. – Певна річ, село визискують і нищать, але якщо люди так розбудовуються, то мають намір мешкати тут і надалі. Можливо, господарська натура українця візьме своє».
В одному з сіл місцевий голова нарікає, що в школі майже не залишилося початкових класів. Ми з ним дружно впадаємо в нашу „традиційну” українську зажуру.
- Нація гине! - з трагедією в голосі раз по раз повторюємо ми.
- Але це не лише в Україні! – намагається нас підбадьорити Керол. – Це по всьому світу. У Франції така сама проблема, проте ще більш відчутна. Молодь утекла з села, залишилися тільки старі люди.
Життя змінюється, і в місті – більше можливостей. Я була у вас і десять, і п’ять років тому – це просто дивовижно: з якою швидкістю ваша країна розвивається. Дедалі більшає машин, руху, на людях - дорогий одяг, всюди кав’ярні, магазини, готелі, побільшало послуг і товарів.
До речі, від самого Тернополя, звідки виїхали, ми майже всюди зустрічаємо придорожні кафе в народному стилі. Це впадає у вічі, адже ще п’ять років тому такого не було.
Змінилися й назви; на зміну «У Петра» чи «Бар Людмила» прийшли автентичні мотиви: « Козацький хутір», «Корчма», «Шинок».
Деінде навіть напис «кав’ярня» замість «кафе».
В Суботові, одразу біля церкви, де був похований Богдан, невеличку кав’ярню перетворили у справжнісінький музей етнографії.
Усередині, ніби в одній із музейних хат Пирогово: піч, ікони в рушниках, дубові лави та столи, застелені вишиваними скатертинами, по закутках розставлено безліч сулій із наливками й настоянками.
У дворі стоїть віз, повсюди розвішане селянське знаряддя, а ще зір одразу приковує солом’яний бичок та яскраві квіти, обгороджені невеличкими тинами.
- Принесіть, будь ласка, кави та зеленого чаю – прошу я господиню у вишиванці.
- У нас такого немає. Є узвар, а чай тільки на травах. Замість цукру – мед.
Отак символічно завершивши наші мандри Центральним Правобережжям солодкими народними напоями, ми вирішуємо задля порівняння заглянути й на Полтавщину, до індустріального Кременчука. Від Суботова до нього подати рукою.
Промислове життя й хмари диму над заводськими трубами, лабіринти сірих вулиць і бетонні хрущоби спочатку відштовхують своєю похмурістю.
Утім перше враження, як завжди, оманливе. Люди – всюди однакові.
Страхітливі чутки, що ходять у Західній Україні про неприязне ставлення до україномовних на індустріальному Сході – їх можна наслухатися на Тернопільщині – раптом розбиваються на друзки об людську довіру та поміч: у першій же автомайстерні нам охоче лагодять машину поза чергою.
- Приїжджайте й до нас у Тернопіль, - кажу я молодому майстрові, що хутко та спритно полагодив наше авто. – Нас чогось ділять, роблять із людей ворогів одне одному.
- А я не делю, - відповідає парубок і тицяє пальцем угору. – Делят там. Наверху.
Ми міцно тиснемо один одному руки, і тепер я впевнений: для нас із Керол Центральна Україна плавно перетікатиме у Східну та завдяки своїм чудовим мешканцям принесе не менше вражень, ніж Центральна.
Все залежить від того, що ти хочеш бачити та кого шукаєш: ворогів чи друзів. А ділять, як мудро сказав засмальцьований хлопчина, справді, там – «наверху».
