Найкращий патріотичний фільм - це вдала комедія. Виступ голови Держкіно Пилипа Іллєнка

Чому кінематограф є зброєю масового ураження

Кінематограф задіяний у інформаційній війні, оскільки має фантастичний вплив на масову свідомість. Якщо швидких реакцій можна досягти за рахунок ЗМІ, то кінематограф здатен формувати міфологеми, створювати архетипи та уявлення про базові цінності.

Хочу наголосити, що слід відрізняти українське кіно від кіно, зробленого в Україні. Те, що у нас може вироблятися зарубіжне кіно – це добре з точки зору розвитку індустрії та фінансових вливань. Адже це надходження в економіку грошей та поява ноу-хау, нових технологій, позитивних інновативних практик. Але це не дає жодного культурологічного ефекту.

Національне ж кіно насамперед характеризується мовним маркером.

Другий важливий маркер – культурний контекст, в якому вирішено твір мистецтва. Це складно описати, але спробую. За бажання можна створити той чи інший україномовний продукт, який абсолютно нічого спільного не матиме з українською культурою. А враховуючи те, скільки громадян України працюють в Москві в галузі кіно – це можна зробити навіть винятково силами наших співвітчизників.

Патріотичні фільми? Краще українська комедія

Зараз точиться чимало розмов навколо необхідності створення патріотичного кіно. При чому, в цей термін кожен вкладає своє персональне розуміння. Хтось вважає, що це кіно про історичних персонажів (при чому, в кожного свій рейтинг, про кого має йтися насамперед), чи обов’язково про якусь певну історичну проблематику.

Я не претендую на правильну відповідь, але запропоную своє визначення. Для мене патріотичним буде той фільм, який сприятиме формуванню національної ідентичності та самоідентифікації глядача. Враховуючи сукупність таких факторів, як кількість глядачів; зрозумілість кіномови для масового глядача; створення культурних символів та міфів, що будуть притаманні для української спільноти і формуватимуть національну ідентичність. Як на мене, це має бути комедія.

Якщо ми розглянемо досвід європейських країн та проаналізуємо бокс-офіси кінотеатрів, найбільш успішні національні релізи в усіх країнах має комедійний жанр. Гумор – це неінтернаціональна історія.

Він може бути загальнозрозумілим хіба що на тему сексу і фізіології – все решта носить ознаки певної ментальної близькості до обмеженої кількості споживачів.

Якщо проаналізуємо сьогоденне українське суспільство – то ми не можемо не помітити того, що більшість у побутових жартах використовує цитати з радянських комедій. Це означає, що ми досі перебуваємо у радянському культурному дискурсі. Ми досі не відірвалися від Шуріка та «Іронії долі». (Щогрудня мене запитують, чи буде цьогоріч на телебаченні «Іронія долі». Не буде, скоріш за все).

Власне кажучи, реального протиставлення українського світу "русскаму міру" не буде доти, доки не буде створено системи жартів, певної кількості смішних цитат, якими ми почнемо оперувати між собою. Ці речі не будуть доступні для розуміння умовному жителю Ростова. Самого декларативного відторгнення "русскава міра" замало.

Добре, що серіал «Століття Якова» не дотягує до рівня Фелліні

Фактично після того, як розпочалася війна, ми почали забороняти російський продукт.

На сьогодні Держкіно заборонило близько 600 назв російських фільмів та серіалів. Тим самим ми вичистили бібліотеки українських каналів і це дало подвійний ефект. 600 заборонених назв означають заборону значно більшої кількості контенту – бо вже й так зрозумілі критерії, за якими відбувається скасування реєстрації.

Першим ефектом було зникнення з екранів телебачення великої кількості російського продукту, який був максимально заточений під пропаганду. Є суто пропагандистські фільми (з відвертою демонстрацією міліарних прагнень Росії) – їх легко окреслити юридичною системою координат. Але є речі, до яких закон дуже важко застосувати – це непряма, ненав’язлива, підсвідома, позаконтекстна пропаганда. Приміром, стрічки, що формують певні очікування від інтеграції у російський культурний простір, які важко зламати.

Не секрет, що Україна має величезний потенціал виробництва аудіовізуального продукту завдяки тому, що саме у Києві, Одесі, в Криму знімали більшість російських серіалів та фільмів. Їх виробляли українські знімальні групи, тут було сконцентроване обладнання, павільйони, люди вчилися опановувати технології.

Як наслідок, в Україні є весь технологічний цикл створення сучасного фільму. Але на практиці є одна проблема – центр постановки завдань був за межами України. Креативна ідея надходила як замовлення зовні.

Пилип Іллєнко. Фото "Експертного Корпусу"

Внутрішні соцдослідження телеканалів 2015 року показують, що значна кількість людей обурена тим, що заборонили левову частку російських серіалів, які вони любили. Усі ці люди називали себе патріотами, значна їх кількість була україномовною, вони всі були проти агресії РФ, підтримували військо.

Але з часом, коли люди були позбавлені цього контенту, вони відвикли від нього. У цей момент ми мали би надати їм національний продукт. Це надзвичайно складне завдання.

Коли українські канали почали виробляти свій контент (це другий наслідок заборони російської пропаганди) – кожна велика українська медіагрупа виробляє 200-300 годин власного серіального наповнення на рік.

Це доволі велика цифра, зважаючи на те, що 2 роки тому вона дорівнювала нулю. Зараз більшість цього контенту російськомовна – в тому числі через те, що виробник почав банально копіювати московські зразки. У деяких випадках – купують іноземні формати, починають робити свої спроби. Але це все приходить з часом.

Серіальна індустрія не може народитися одразу, оскільки потрібна практика. Треба створювати і бачити реакцію аудиторії. Не варто розповідати про те, що серіал «Століття Якова» не дотягує до рівня Фелліні.

Це добре, що так – інакше маси би не дізналася про те, що було створено такий роман. І вже те, що серіал створено українською мовою і він є екранізацією українського літературного твору – це вже досягнення, адже цей продукт було введено у широкий обіг.

Зараз Держкіно не може підтримувати створення серіалів через законодавче обмеження. Але ми запланували певні зміни. Очікую, що в найближчому майбутньому ми зможемо підтримувати до 50% бюджетної вартості створення україномовних серіалів. І це має стати одним із головних інструментів масової української «пропаганди».

Краще платити своїм початківцям

Українська держава почала активно фінансувати власне кіно лише у 2011 році. В основному, фокус був на арт-хаусному кіно, яке на жаль не сприймає широке коло глядачів. Два роки тому ми вирішили підтримувати більше жанрового кіно. Зараз у нас у виробництві 43 повнометражних фільми, які створюються за активної підтримки держави, та 4 повнометражні анімаційні стрічки.

А всього у виробництві близько 110 назв (включно з документальними стрічками, короткометражними дебютами і короткометражними анімаційними стрічками).

Значна частина режисерів, яким ми надаємо підтримку, знімають сьогодні свій перший ігровий повнометражний фільм. Вони вчаться в дії. Ми даємо таку можливість, усвідомлюючи ступінь ризику. Дурницею було би не робити цього і запрошувати на їхнє місце варягів.

Тоді ми б не отримали другого культурного маркера у вигляді українського культурного контексту. Хоча справді можна було не витрачати гроші на 40 фільмів, взяти всі 250 мільйонів, віднести голлівудському режисеру. За ці гроші він би «склепав» нормальне кіно. Але для українського культурного дискурсу це нічого б не дало. Хоча цим шляхом пішли в Казахстані, коли зняли фільм про Чингізхана за допомогою Бодрова-старшого.

Той старт, який ми даємо національній індустрії у короткостроковій перспективі народить найголовніше – українську естетичну кіношколу (якщо цей тренд буде підтриманий). Оскільки кількість фільмів у 60-их народила українське поетичне кіно. Кількість перейде у якість.

Головне зрозуміти, що в побудові сучасної креативної індустрії ми беремо участь всі разом.

Хтось – як державний менеджер, хтось – як творець, хтось – як продюсер, хтось – як представники медіа, які можуть вже не сварити українське кіно, а хоча б нейтрально ставитися до нього. І головне – це глядачі, які мають стати співучасниками процесу створення національної кіноіндустрії.

Держава фінансує «жахи» і весь пакет популярних жанрів. Дивіться у 2017-му

Для повнометражних ігрових фільмів будуть абсолютно нові для державної підтримки жанри – такі як горрор, детектив, історичний детектив з реконструкцією, комедії, мюзикли, містичні історії, мелодрами – увесь пакет популярних жанрів.

Частина цих стрічок створюється у копродукції з європейськими країнами. По-перше, для того, щоб вчитися у колег знімати якісне кіно, по-друге, щоби отримати додаткове фінансування, по-третє, щоби виводити Україну на європейський культурний вектор.

Бо досі ми були на 100 відсотків розгорнутими на Росію. І тутешній успішний контент, створений в Україні, був орієнтований на російський ринок і саме за рахунок цього він окуповувався.

На сьогодні український контент, який створено із прицілом на власного глядача, на жаль, не може окупитися як комерційний продукт з дуже простих причин.

Середня вартість виробництва повнометражного фільму, який за своєю кіномовою буде цікавим широкому глядачу, становить приблизно 20 і 30 мільйонів гривень. Щоби його окупити за рахунок України і вийти «в нуль» необхідно зібрати касу в кінотеатрах приблизно у 100 мільйонів гривень. Цьогорічний рекорд українського бокс-офісу – фільм «Загін самогубців» - зібрав 75 мільйонів.

Це рекорд, за яким стоїть вся голлівудська індустрія. Найбільшим касовим рекордом серед українських фільмів поки що залишається «Поводир». Цього року у нас був хороший результат з анімацією – 11 млн зібрав «Микита Кожум’яка», який коштував у виробництві більше 100 млн грн. Є очікування, що він окупиться – але власне за рахунок того, що це анімація, яку легше продати на інші ринки.

Далі коротка математика про кінотеатральний ринок України. У нас 486 цифрових кінозалів у 162 кінотеатрах. У середньому кінотеатр має 2,5-3 зали. Це означає, що він одночасно може показувати на хороших вечірніх сеансах 3-4 стрічки.

Середня ціна квитка складає 67 гривень. Вихід у широкий прокат для українського фільму означає приблизно 100-130 екранів. У середньому українська стрічка перебуває в активному розписі по залах перші 2 тижні, максимум 3. Якщо це 4-5 тижнів – вважайте, що цей фільм зветься «Поводир» (або «ТойХтоПройшовКрізьВогонь»).

При чому, кінотеатри дійшли до того, що викидають українські фільми, навіть якщо вони збирають повні зали – як це сталося з «Микитою Кожум’якою» на третій тиждень. Тоді почалися шкільні канікули і в прокат вийшли «Тролі». Наш фільм викинули із залів, незважаючи на те, що «Тролі» збирали менше глядачів. Лише на цьому ми втратили близько 5 мільйонів.

Фактично це означає, що без підтримки держави в середньостроковій перспективі українське національне кіно існувати не може.

В кіно ходить тільки середній клас+

Є ще одна проблема. Люди, які ходять у кінотеатри, – це дуже вузький прошарок населення. У них є чіткий соціальний портрет – за віковою категорією це особи віком 14 і 25 років, мешканці великих міст, за рівнем доходів – середній клас+.

В Україні на рік припадає 22,5 млн відвідувань – це трохи більше 0,5% походів у кіно на душу населення. Тобто середньостатистичний українець ходить в кіно раз на 2 роки. Європеєць – 3-4 рази відвідує кінотеатр протягом року.

Цікаво, що показник в Україні 1989 року становив 52 відвідування на рік. У селі Прохорівка, наприклад, тоді діяло 3 кіноекрани (на 300 осіб населення). Був сільський клуб плюс дві турбази мали свої кінотеатри, які щовечора проводили кінопокази.

Зараз ми вибудовуємо засоби комунікації для того, щоби та аудиторія, яка типово не ходить в кіно, відновила таку практику. Йдеться про аудиторію віком понад 35 років. Тому я прогнозую позитивні для українського фільму зміни у кінотеатральній галузі. Також ми плануємо створення моделі он-лайн кінотеатру з національним контентом. Бо теперішні ресурси «заточені» під продаж іноземного вмісту.

У 2017 році в Україні за європейськими мірками буде доволі багатий бюджет підтримки національного кіно. Він становитиме приблизно 20 мільйонів доларів (трохи менше завдяки інфляційним процесам). У Росії цей показник значно більший. Бюджет Держкіно цього року становив 250 мільйонів гривень, а наступного складатиме 500 мільйонів. За ці гроші ми знімаємо 43 повнометражних картини та весь інший продукт. Для України це безпрецедентна кількість.

Ми говоримо про формулювання національної ідеї. Але ідею можна оголосити, але її ніхто не почує і не побачить, якщо при цьому не будуть задіяні медіа.

Наша протидія пропаганді – це створення масового продукту, який був би створений зрозумілою кіно мовою для широкого глядача, який був би в українському культурному контексті та мав маркери українського національного кіно.

Для нас актуальною задачею стає пошук ефективних шляхів донесення цього кіно до якнайбільшої кількості осіб. І це питання не лише до кінематографістів – а до всього суспільства. І це залежить від того, наскільки активні люди. Бо кіно створюється в просторі між екраном і глядачем. Без глядача воно неможливе.

кіно україна росія пропаганда