Сутінки Імперії. Війна з Україною перетворює Росію на Північну Корею 2.0.

«Росія не настільки сильна, як хоче показати, і не настільки слабка, як виглядає». Справді, попри бравурні заяви, проблеми і Росії, і режиму Путіна, що її очолює, наростають. Але не варто розслаблятися - режим не приречений. У нього є шанси консолідувати неототалітарну систему, яка може загрожувати Україні ще десятки років.

Після того, як все навесні 2014 пішло не так, і напад на Україну замість її розпаду втягнув Росію у протистояння з Заходом, Кремль опинився у скрутній ситуації. Аби залишатися у комфортній для себе зоні, режим мусить весь час маневрувати і «міняти все, аби нічого не змінилося».

Ядерна зброя гарантує Путіну захист від зовнішньої інтервенції. «Внутрішня» ж загроза авторитарному правителю може походити з трьох напрямків.

Перший - реакція на військову поразку. Приклад - події 1905 і 1917 у Росії або падіння аргентинської хунти після втрати Фолклендів.

Другий – поєднання масових протестів з негласною їх підтримкою частиною еліти (повалення Слободана Мілошевича у Сербії, Хосні Мубарака в Єгипті та й Віктора Януковича в Україні).

І, нарешті, третій ризик – усвідомлення безперспективності політики «вождя» і його усунення власним оточенням, як це сталося з фашистом Беніто Муссоліні та комуністом Микитою Хрущовим.

Перша загроза майже повністю нейтралізується вибором цілей та способом агресії. І в Україні, і в Сирії військові операції проводяться у спосіб, що мінімізує ризики поразки. До завдань, у яких неминучі серйозні втрати, широко залучаються найманці чи місцеві бойовики.

Інтриги двора

Долати загрозу Путіну від «соратників» до певної міри допомагає Захід, «мейнстрімні» політики якого надто довго намагалися якось «домовитись» з диктатором – ревізіоністом світового порядку.

Ще й досі чимало західних - особливо європейських - політиків просто відмовляються визнавати невтішну реальність завершення періоду плідної співпраці з буркітливою, але у цілому слухняною і дуже дуже щедрою Росією.

Ці коливання дозволяли російським «яструбам» переконувати тих, хто сумнівається – ось трошки, і «ми їх дотиснемо». Крім того, «соратники» ворогують між собою та не дуже уявляють, яку матимуть легітимність в очах населення «після Путіна».

Але диктатор відчуває виклик і вже давно відкинув раніше комфортну для нього «кадрову стабільність».

Вже починаючи з серпня минулого року він демонструє своїм «боярам», що вони лише «холопи царя». Саме тоді у одного з засновників знаменитого кооперативу «Озеро» і найближчої до Путіна людини за версією «Le Mond» 2013 року Володимира Якуніна відібрали хлібний пост керівника залізниць і запропонували стати звичайним сенатором.

На фото - Володимир Путін.

А цьогоріч у серпні «ймовірного наступника» Путіна, голову президентської адміністрації Сергія Іванова зробили «безпортфельним захисником природи». Попри численні прохання, заступника Іванова, «сірого кардинала внутрішньої політики» В’ячеслава Володіна «призначили» на формально вищий, але по суті декоративний пост спікера Держдуми.

Поступово з центру прийняття рішень вичищаються люди, які пам’ятають Путіна не всесильним президентом, а другорядним офіцером КДБ або високопоставленим запопадливим чиновником. Новопризначені певний час тішитимуться «кар’єрним зростанням» та будуть не готові сперечатися з «вождем».

Бунт народу

Загроза знизу, яка підігрівається постійним погіршенням рівня життя (досить сказати, що серпень 2016 став 22-гим місяцем безперервного падіння доходів громадян Росії), наразі долається поєднанням пропаганди з опорою на укорінений у менталітеті росіян синдром «фортеці в облозі» з ефективним залякуванням репресіями.

Навіть виборча кампанія до Держдуми була пов’язана не з підвищенням соціальних виплат, а лише обіцянкою здійснити «компенсаційну виплату» у 2000 рублів (це десь 800 гривень) у січні наступного року. Та й то, замість законної індексації пенсій, яка б у січні, звичайно, принесла меншу суму, зате надбавка була б постійною.

У червні цього року набули чинності зміни до «антитерористичного законодавства», які не лише посилюють контроль спецслужб у Інтернеті, але й запроваджують низку нових «злочинів» із суворими санкціями.

І до без того «гумової» статті про екстремізм, під яку можна підвести практично будь яку дію чи висловлювання, додали вже зовсім розмите «підтримка екстремістської діяльності» (дав пиріжок мітингувальнику) та «неповідомлення про злочин». В останньому випадку вже зовсім нічого робити не треба, головне, що ти не сподобався «органам».

Ну і, звичайно, суворі покарання за «схиляння, вербовку чи інше залучення до масових безладів» - «Майдан» не пройдет!». Нове законодавство «обкатали» парою показових процесів над пересічними громадянами, які критикували владу у соцмережах.

Щоправда, якщо виступи почнуться, то бажано б було бути переконаним у надійності «силовиків».

Тут теж проблеми – адже попри зростання витрат на безпеку і оборону (22 % бюджету РФ згідно останніх планів), це не значить, що життя силовиків на нижчих щаблях ієрархії особливо поліпшилось. А на вищих чимало генералів і полковників більше переймаються безпекою власних «свічних заводчиків», ніж режиму. Але й тут Кремль знайшов «батіг», затіявши реорганізацію силових структур.

Перетасовка опричників

У процесі підпорядкування МВС - колись могутній «Госнаркоконтроль». Натомість у «міліціонерів» відібрали практично всі «силові м’язи», які отримає новостворена національна гвардія. Вона об’єднає у своєму складі, у перекладі на українські «дореволюційні» реалії, внутрішні війська і «Беркут». Нацгвардію очолив «особистий охоронець Путіна», виходець зі служби безпеки президента РФ Віктор Золотов.

Під сталінською назвою «Міністерство державної безпеки» об’єднуються майже всі складові колишнього КГБ - внутрішня безпека і прикордонники з ФСБ, колишня «дев’ятка», охоронці з ФСО, зовнішня розвідка СВР.

Проте, на відміну від КГБ, МГБ наділяється ще й квазі-прокурорською функцією «процесуального керівництва» іншими правоохоронними органами. Прикметно, що служба безпеки президента РФ не лише не розчиняється у МГБ, але й набуде статусу незалежного відомства.

При цьому «злиття та поглинання» розтягнуться на два роки. Це дозволяє весь цей час тримати силовиків у «підвішеному» стані, коли кожному незадоволеному можна просто вказати на двері. Тут уже не до претензій про падаючу «реальну» зарплату чи закриття «підшефного бізнесу».

Не оминають увагою і армію, статус якої під час «де факто» війни неминуче посилюється. Так, «пішли» у Думу Владіміра Шаманова – популярного багаторічного командувача найбільш «путч - небезпечних» повітрянодесантних військ.

Законсервуватися можуть надовго

Чи врятують режим Путіна всі ці маневри? Кремль вимушений грати на «кількох дошках у слабкій позиції», коли серйозна невдача на кожному напрямі (військовому, економічному, політичному) загрожує «ефектом доміно». Тим паче, що падіння російської економіки раз за разом «проломлює» чергове «дно», а «жирок», накопичений за часів «ресурсного буму», вичерпується.

Найбільший ризик колапсу режиму – 2017 – 2018 роки. Саме тоді, вірогідно, закінчиться «обезболювач» фінансових резервів. Натомість, колишні вельможі ще не перетворяться на безсилих буркітливих пенсіонерів, понижені силовики не втратять колишніх зв’язків, а збіднілі мешканці Москви не встигнуть змиритися з новою економічною реальністю.

З іншого боку, Путін аж ніяк не приречений на поразку. Наявність хай і деформованої, але ринкової економіки дозволяє раз за разом стабілізувати систему, хоч на суттєво нижчому рівні.

Витрати на війни в Україні і Сирії у нинішньому форматі не такі вже значні. Обидві кампанії на рік коштують десь так, як один атомний підводний човен з балістичними ракетами (дві такі субмарини класу «Борей» цього року прибули на Тихоокеанський флот). Коли стане мало грошей, клепатимуть менше дорогої військової техніки, але від утримання «завойованого» не відмовляться.

Суттєве зменшення програми переозброєнь (про яке у російському керівництві відкрито говорять), визначає поступове згасання військової потуги у перспективі. Але вже зробленого та модернізованого достатньо для стратегічного стримування незрівнянно сильніших США та Китаю, а також залякування сусідів ще на покоління вперед.

Росіянам чим далі, тим тяжче житиметься. З іншого боку, вибір на користь життя впроголодь замість ризику каліцтва, смерті чи мордовських таборів - можливо, не героїчний, але цілком раціональний. Тим паче, на відміну від СРСР, дорога на ПМЖ закордон «п’ятій колоні» відкрита.

Недолуга політика центру дратує не лише «національні окраїни», але і «поселенські колонії» - населені росіянами регіони за Уралом. Але приклад Чечні показав – поки «центр» живий, повставати немає сенсу, якщо ти не готовий платити ціну зі стертих авіацією і артилерією з лиця землі міст та сіл.

Якщо режим витримає соціально-політичні наслідки досягнення справжнього «дна» російської економіки у найближчі пару років, далі викликом для нього буде лише смертність лідера.

Саме викликом, а не вироком – заміна «падишаха» не змінила суть режиму у Туркменії. Ще зарано казати, але схоже, що й Узбекистан змінить правителя на троні без значних потрясінь.

Що з того Україні? За великим рахунком, і колапс режиму Путіна, і його стабілізація у вигляді «Північної Кореї 2.0.» несуть серйозні загрози національній безпеці, лише з різними акцентами. Як би не розвивалися події, мусимо зміцнювати своє військо та, за прикладом Ізраїлю і Південної Кореї, шукати власний шлях побудови ефективної економіки за умов вкрай несприятливого безпекового середовища.

війна путін україна росія