Ч

Чорне море без Криму - де і як любити (есей Катерини Бабкіної)

Чорне море є і я дуже його люблю, а може так ніколи б і не знайшла його і не полюбила, якби десь усе ще залишався той Крим, який любити було непросто. З другом ми поїхали на кілька днів кудись у напрямку Затоки, де були довгі-довгі пляжі, пункти оренди дошок для віндсерфінгу, переобладнані колишні бази відпочинку – з кондиціонерами і часом навіть з басейнами, але головне – з людьми, які мали надію на те, що стане краще, тому старалися і не були такі злі. Там були кавуни і помідори, вино і веселі туристи, які не шкодували, що не ходять рублі.

Враженнями ділиться: Катерина Бабкіна

Кримська безнадія

Крим не встиг зайняти в моєму серці ніякого особливого місця. Зовсім маленькою я їздила з мамою відпочивати в Севастополь. Ми жили в приватному секторі з туалетом на вулиці, ходили обідати в їдальню з нескінченними чергами і таким же нескінченним супом харчо, від якого я завжди дуже хворіла.

Потім, уже в школі і навіть підлітком, я їздила з батьками у відомчі пансіонати та санаторії – вітчим працював у СБУ. Пансіонати були схожі на довгі сумні гуртожитки, з брудними туалетами в кінці коридору і двома душовими на поверх – зате стояли просто на пляжі, сильний вітер доносив на балкон у вітряні дні солоні краплі, а в їдальні безкоштовно давали кавуни і прим’яті персики – скільки завгодно.

Санаторії, колись розкішні, стояли порожні, ми приїздили восени – кілька сімей заселялося в споруди, призначені для кількох тисяч осіб.

Все там було дуже велике: великі мармурові плити, великі їдальні, великі приміщення з грязевими та лікувальними ваннами, великі ігрові кімнати, великі актові зали з роялями, великі люстри, великі під’їздні алеї, великі шахові столи з важкими фігурами з кришеного малахіту та аркопалу. На заміну загублених фігур місцевий столяр вирізьбив майже такі самі з дерева, але з них облупилася фарба і ніколи в ході гри не було до кінця ясно, за кого вони.

Людей – медсестер, кухарів, вахтерів, лікарів, вихователів, якихось ще адміністраторів – там працювало більше, ніж приїздило відпочивати, але їм не платили, тому переважно вони були вони якісь злі, свавільні, некеровані. Інколи траплялися добрі, але безпомічні, поламані.

Щовечора з п’ятої до дев’ятої вимикалася електрика і люди гуртувалися по закинутих відеосалонах і холах для відпочинку на якомусь домовленому поверсі при одній свічці або ж обмотувалися ковдрами і пледами, позбираними у незаселених кімнатах, і ходили гуртом на набережну.

У старших класах одного разу я була в Коктебелі в Будинку творчості письменників. Це було страшенно весело, незважаючи на те, що води там не було ніякої ніколи, відпочивальники укурювалися і впивалися місцевим вином, блюючи прямо на гальку на пляжі. І взагалі, за тиждень до того, як я туди потрапила, когось повісили просто між корпусами і нам навіть показали, на якому саме дереві.

А років у 19 я знову поїхала в Крим із подругою. Ми знімали кімнату на другому поверсі приватного будинку, а на першому жила сім’я. Кімнати на другому начеб-то належали іншій сім’ї – колись хтось із кимось розлучився, не поділивши сад і дім, коротше не ясно було, чия кухня, а чия пралка, хто друг, а хто ворог.

Всі на всіх кричали, а кімнату поруч знімало пристаріле подружжя з малим онуком з Росії. Вони дізналися, що ми українки і не можемо розділити їхній жаль з приводу того, що в Криму не ходять рублі, тому заборонили маленькому онукові з нами гратися і навіть вітатися, так він і ходив сумно, абсолютно мовчки заглядаючи до нас у кімнату. Все це, одним словом, не сильно мені подобалося.

Було, звісно, море – красиве і велике, іноді тепле, іноді великі хвилі виносили на пісок рапанів і кольорові склельця. Але вся ця розруха і безвихідь, з якою там доводилося взаємодіяти, ворожнеча і чвари, в які люди поринали з головою через свою невлаштованість і безнадійність перспектив (бо люди були там злі саме через те, як зле їм жилося), - все це переважало у враженнях, чіплялося до шкіри швидше за засмагу, і трималася довше.

Якщо я щось і встигла полюбити в Криму, то це Бахчисарай – і грудневий, і сонячний, з привітними татарами, жовтою травою, неймовірними скелями, важкими грушами в садах. Там було багато голубого кольору і тиші, не було доріг. Бахчисарай я полюбила без моря.

Звісно, я знала, що існує інший Крим: гори і скелі, свіжий вітер на яйлі, запах лаванди і кримської сосни, прозора голуба вода, мальовничі теплі бухти, довгі пляжі, де коци відпочивальників не лежать у сантиметрах один від одного, параплани, намети, щастя, радість, літо і сонце – але не поспішала знайти це для себе і полюбити, вибирала інші моря в інших країнах, відкладала на потім. Потім не сталося.

Де люди не злі

А тоді я якось знайшла Чорне море, але вже без Криму. З другом ми поїхали на кілька днів кудись у напрямку Затоки, поїхали навіть не на море, а просто з цікавості глянути, що там. А там були довгі-довгі пляжі, пункти оренди дошок для віндсерфінгу, переобладнані колишні бази відпочинку – з кондиціонерами і часом навіть з басейнами, але головне – з людьми, які хотіли заробити.

На одному з пляжів Одеси

І мали на це надію, мали надію на те, що стане краще, тому старалися і не були такі злі, навіть не зважаючи на те, що до того, коли стане краще, було ще відчутно далеко. Там були кавуни і помідори, вино і веселі туристи, які не шкодували, що не ходять рублі.

І це все не сприймалося як бонус, тому на перший план виходило те, за чим і подорожують люди до узбережжя – сонце і море, плавати і бігати по піску, слухати хвилі, збирати мушлі, ну і ще за чим там їздять на море.

І Чорне море в Одесі – його я теж знайшла і полюбила назавжди. Всі ці мідії, різноманітна смажена риба, всі ці пляжі на будь-який смак. Платні і безкоштовні, піщані і з галькою, нудистські чи пляжні клуби з білими лежачками, балдахінами і коктейлями, місця для кемпінгу, де обкладають камінням місця для вогнищ, канатну дорогу, з якої видно, як розсипаються на голубому білі трикутнички вітрил, коли яхт-клуб виходить на тренування, ресторани з відкритими терасами, вечірки до світанку, коли сидиш на піску і дивишся, як вода стає рожевою, а небо – рожево- жовтим.

Я часто їжджу тепер на це Чорне море. Привожу багато фотографій. Вони виходять, як фото з Франції, Греції, Чорногорії, з Вентспілса чи з Чешме – коротше, просто, як фото з моря. Картинки з літнього відпочинку – без безнадії, а безнадія – це те, з чим не відпочинеш ні на якому морі.

Шкода, що я не пізнала і не полюбила Крим, який у мене був, а тепер нема. Але Чорне море є і його так багато, і я так сильно його люблю, а може ніколи б і не знайшла його і не полюбила, якби десь усе ще залишався той Крим, який любити було непросто.

Я завжди розповідаю іноземцям, як їм треба з’їздити на Чорне море, яке класне там літо, яка чудесна там Україна, як пощастило нам, пощастило особисто мені, що це море в мене є.

Я завжди про нього пам’ятаю, про це море – як про місце, де добре. Де мушлі і солоний вітер, і хвилі накочуються і ворушать пісок, і смугасті парасольки, і ліниві вулиці, й оливкові дерева, і чайки в порту, і малі рибальські селища з човнами, і нічого зайвого, нічого, що заважає відчувати любов і насичуватися нею, надихатися, набуватися.

Катерина Бабкіна. Одеса, серпень 2014

Більш песимістичну статтю Олега Коцарева про українські чорноморську курорти читайте тут

одеса крим одещина чорне море відпочинок літо

Знак гривні
Знак гривні