З

«Земля Калашникова». Де зупиниться територія новітнього середньовіччя?

«Хороші хлопці з автоматами калашнікова» швидко стають «поганими», коли за допомогою зброї починають управляти країною. За регулярними повідомленнями про нові терористичні акти, обстріли й жертви на Близькому Сході та Північній Африці, приховуються тектонічні зрушення. До звичної вже території анархії та розсадника піратства Сомалі швидко почали додаватися нові землі, влада в яких належить кожному, хто збив групу озброєних «калашами» та РПГ бійців. Теж відбувається і в "Л/ДНР"

Автор: Максим Паламарчук

Лівія

Хронологічно першим відбувся колапс держави у Лівії. При чому це сталося за тим же сценарієм, який пройшло Сомалі два десятиліття раніше після повалення диктатури «наукового соціаліста» Сіада Барре. В обох країнах «хороші хлопці з автоматами» швидко стали «поганими», коли за допомогою зброї стали вирішувати питання управління країною.

Крах режиму Муамара Кадафі у 2011 році став наслідком зусиль багатьох децентралізованих загонів повстанців, більшість яких воювали біля рідного міста чи села. Удари авіації країн НАТО та Катару призвели до значного ослаблення вірних Кадафі сил. Але їх розгром не був наслідком наступу військ визнаної міжнародною спільнотою Національної перехідної ради. Просто в одному місті за іншим спалахували повстання при мінімальній підтримці ззовні.

У результаті, після перемоги повсталих, контрольовані центральною владою сили виявились досить скромними. Натомість у країні діяли численні ополчення, побудовані за територіальним та племінним принципом, а також добровольчі підрозділи, які проголосили себе «охоронцями революції».

Кожна з цих добре озброєних груп почала вершити владу на підконтрольній території на свій лад. Конкуренція між ними швидко вилилась у збройні сутички, від перестрілок на блокпостах до обмінів ударами артилерією при конфліктах за контроль над тим чи іншим населеним пунктом.

Кожна конкретна сутичка не призводила до значних жертв та руйнувань, проте їх регулярна повторюваність по всій території країни створила атмосферу війни «всіх проти всіх», до якої швидко долучилися ісламісти. Штурм ними посольства США у Бенгазі 11 вересня 2012 року дав привід уряду провести компанію «проти бойовиків».

Калашніков головна зброя на землях хаоса

Але вона мала вкрай обмежений успіх, і сповзання вниз продовжувалось аж до травня 2014, коли союз ісламістських ополчень захопив лівійську столицю Тріполі. Це призвело до інтенсифікації до того спорадичних бойових дій, формування двох альтернативних урядів, до одного з яких приєднуються місцеві «польові командири» та племінні вожді, якщо вони не вирішують правити певною територією самовладно.

Сирія

На відміну від Лівії, відсутність західного військового втручання і підтримка Іраном та Росією дозволили уряду Башара Асада вижити як організованій силі. Але це змінило лише траєкторію руху до краху держави, а не загальний результат.

Коли під час Арабської весни 2011 року почалися масові мирні протести, уряд алавітської (близької до шиїтів) релігійної меншини не ризикнув розпочати демократичні перетворення, які у перспективі привели б до її маргіналізації.

Натомість уряд сподівався залякати опонентів терором, використовуючи як армію і поліцію, так і озброєних прихильників. Проте протестуючі почали оборонятися, на їх бік перейшла частина солдат і офіцерів, тож влітку 2011 року протистояння переросло у повномасштабну громадянську війну.

Посталі загони опозиціонерів залишалися децентралізованими та гірше озброєними. Використовуючи переваги у контролі над комунікаціями та у військовій техніці, урядові сили обирали місця ударів, почергово відновлюючи владу над тим чи іншим містом та не дозволяючи повстанцям координувати дії.

Але контроль над здобутим був досить умовний через партизанську війну, крім того, концентрація сил для атаки в одному місці створювала вразливість в іншому.

З часом повстанці почали отримувати допомогу спорядженням та добровольцями від арабських країн (довгі, хоч і обґрунтовані вагання Заходу у поставці озброєнь роздробленій Вільній Сирійській Армії призвели до зростання впливовості ісламістів).

Натомість урядові війська, поступово втрачаючи техніку, наприкінці 2012 року почали відступати перед чисельнішими повстанцями, які, у свою чергу, почали конфліктувати між собою.

Від повного краху режим Асада врятував лише вступ у війну весною 2013 року ліванських шиїтських підрозділів «Хезболли». Проте це продемонструвало, що «законна влада», яка їх закликала, перетворилась лише на одне з ворогуючих угруповань, кінця збройній боротьбі між якими не видно.

Того ж року з «киплячого казана» громадянської війни вигулькнуло сунітське угруповання «Ісламська держава Сирії та Леванту», чий фанатизм був успішний у військовому відношенні і жахаючий у поводженні з ворогами та мирним населенням.

Ірак

Після виводу американських військ з Іраку 2011 р. контрольований переважно шиїтами (які становлять більшість населення країни) уряд почав планомірну чистку держапарату від сунітів.

Відповіддю стали як мирні протести сунітської меншини, так і хвиля терористичних атак. У квітні 2013 році спроба урядових військ розігнати табір протестувальників у місті Рамаді на сході Іраку викликала повстання, яке іракська армія, попри використання бойових вертольотів, скоріше локалізувала, ніж придушила.

У лютому 2014 року загони «Ісламської держави Сирії та Леванту» (значну частину яких складали іракці-учасники бойових дій проти сил Асада) перейшли сирійський кордон і почали витісняти іракські війська з населених сунітами територій при підтримці місцевого населення.

Іракська армія обмежилась переважно авіаударами, які не зупинили просочування бойовиків. У червні 2014 відносно незначні групи легкоозброєних бойовиків ІДІЛ захопили друге за розміром місто Іраку - Мосул, розгромивши урядові сили, які мали 15-кратну чисельну перевагу (мовчимо про їх танки, артилерію та БТР-и).

Врешті решт, після захоплення ІДІЛ батьківщини Садама Хусейна міста Тікріт, яке знаходиться лише за 87 кілометрів від Багдаду, наступ терористів зупинило шиїтське ополчення. Воно спільно з урядовими військами відбило Тікріт у лютому 2015 року.

Бойовики ІДІЛ

Водночас поводження ополченців зі співвітчизниками сунітами, м’яко кажучи, залишає бажати кращого. Не варто забувати також про роль курдів, чиї збройні підрозділи «Пешмерга», хоч і виступають союзником уряду, але аж ніяк не беззастережним.

Авіаудари західних й арабських країн на чолі з США дозволяють сподіватися на те, що урядовим військам і «Пешмерзі» вдасться вибити ІДІЛ з Мосула. Але надії на тривале замирення сунітської частини Іраку практично немає.

Ємен

Державність Ємену завжди була крихкою. Північно-західну частину країни населяють шиїти, а південно-східну – суніти, які становлять відносну більшість населення.

Урядові сили протистояли у південній частині Ємену місцевому відгалуженню «Аль-Каїди» та сепаратистам, які намагалися відновити державність Південного Ємену (підтримувана СРСР колишня Народно-Демократична Республіка Ємен), а на півночі хуситам (воєнізованому угрупованню однієї з шиїтських сект).

Країну втримувало як одне ціле «сильна рука» незмінного президента Алі Абдалли Салеха. Але «вітер» Арабської весни 2011 року призвів до поєднання масових протестів проти важких умов життя та корупції з сутичками племінних ополчень з урядовими силами.

У ситуацію втрутилась очолювана Саудівською Аравією Рада співробітництва арабських держав Перської затоки, яка забезпечила передачу у 2012 році Салехом влади союзу його колишнього віце-президента Абд-Раббу Мансура Хаді та сунітської ісламістської партії Аль-Іслах.

Їх загони у вересні 2014 року після боїв з урядовими військами та ополченням Аль-Іслаху захопили столицю Ємену Сана.

Хуситам сприяли вірні Салеху підрозділи армії та сил безпеки. Деякий час хусити диктували свою волю уряду, аж поки у лютому 2015 року, під приводом незадоволення проектом конституційної реформи, відкрито захопили владу та розгорнули наступ для розширення зони власного контролю.

У ситуацію знову втрутилась Рада співробітництва арабських держав Перської затоки, яка оголосила про початок військової операції проти хуситів на прохання уряду президента Хаді.

Проте авіаудари коаліції арабських держав на чолі з Саудівською Аравією по хуситах та підрозділах армії Ємену, які до них приєднались, не завадила останнім захопити захід країни, зокрема узбережжя стратегічної Баб-ель-Мандебської протоки («пляшкової шийки» Червоного моря – шляху до Суецького каналу). На цьому тлі розширили контрольовані території і сунітські терористичні групи, частина з яких присягнула у вірності «ІДІЛ».

Причина в диктатурі

Чому ж у 2011 – 2015 роках відбулося драматичне розширення території failed states? Російські дипломати та експерти надягають маску «політичного реалізму» і, вказуючи на жахіття війни, запитують, чи варто було чіпати диктатури? Їх прозорий натяк на «корисність» режиму Путіна зрозумілий.

Більш того, вони праві у тому, що для пересічних громадян утиски під час миру все ж кращі за страждання через колапс держави та бойові дії. Проте причиною падіння диктатур є аж ніяк не «безвідповідальна політика Вашингтону».

Послідовно руйнуючі будь-які політичні альтернативи власному домінуванню та консервуючи примітивний економічний уклад всепроникною корупцією, диктаторські режими накопичують енергію нерозв’язаних, а лише придушених силою суспільних конфліктів.

Ці конфлікти буквально «розривають» країну, як тільки сила режиму ослаблюється через дію тих чи інших чинників, часто випадкового характеру.

Відповідь на питання «що робити?» краще перефразувати на «а що можна зробити?»

Цілком можливо зупинити поширення зони хаосу, надаючи міжнародну підтримку державам – сусідам проблемних територій, які часто також мають дуже обмежені ресурси та власні проблеми, за умови, звичайно, проведення реципієнтами допомоги власної відповідальної політики. Але силою «ззовні» принести мир на землі, де запанували бойовики, навряд чи можливо.

Звісно, при бажанні США може сформувати коаліцію, на чолі якої відносно легко окупувати одну чи кілька проблемних країн. Але що далі? Майже десятилітня окупація Іраку й Афганістану лягала важким тягарем на американські фінанси, у той час, як місцеві уряди так і не стали самостійними та стабільними.

А найголовніше, заради чого американці та європейці мають втрачати життя своїх вояків та величезні гроші, крім загальних гуманітарних міркувань?

Одним з мотивів США та їх союзників, можуть бути інтереси їх власної безпеки. Проблемні країни трактувалися як потенційні «безпечні гавані» для терористів, які діятимуть на Заході, зокрема саме цим обґрунтовувалось рішення про початок операції в Афганістані.

Проте тоді шокова реакція американського суспільства на події 11 вересня 2001 року змусила переоцінити рівень загрози від тероризму. Насправді, досить високий рівень захисту від терористичних проявів дали не перестрілки з талібами у Кандагарі, а зміна моделі функціонування правоохоронних органів та спеціальних служб.

Врешті решт, для знищення баз терористів не обов’язково використовувати танкові бригади. Цілком достатньо бойових дронів та проведення спецоперацій. Для цього не потрібно вкладати величезні ресурси в утримання території.

Країни, які межують з «Землею Калашникова», для яких, на відміну від далеких США та Європи, вона справді джерело постійних загроз національній безпеці, не готові «наводити лад у сусіда».

«Гуманітарні інтервенції» у Сомалі спочатку Ефіопії, а потім Кенії не дали сталих результатів. Тож суміжні держави тримають «санітарний кордон», зокрема підтримуючі «дружні» угруповання на противагу ворожим.

Для заспокоєння власної обуреної громадськості у випадках скоєння терактів, влада таких держав вдається до показових, але у цілому безрезультатних «авіаударів відплати» по позиціях відповідальних за них угруповань.

Саме так вчинив Єгипет після вбивства у Лівії 21 своїх рибалок-коптів, Кенія після терористичного нападу на університет у місті Гариссі, Туреччина після вибуху бомби в Суруку. Атаку винищувачів на позиції «ІДІЛ» у відплату за жорстоке вбивство терористами полоненого йорданського пілота за чутками особисто очолив сам король цієї країни Абдалла ІІ.

Інший варіант «заспокоєння громадськості» - побудова стіни на кордоні (нічого не нагадує?), як це оголосила та ж Туреччина та Туніс після розстрілу туристів у курортному містечку Сус.

Навіть Саудівська Аравія, попри значні фінансові ресурси та потужні інвестиції у власне військо, здається не готова до окупації Ємену та перебирання на себе відповідальності за цю територію. Вірогідно, саудити прагнуть лише знищити там важке озброєння та інфраструктуру, яку може використати Іран для створення власного плацдарму на Аравійському півострові.

Схоже, що не прагне «гуманітарною інтервенцією» навести лад у своїй колишній провінції і північний сусід Сирії та власник другої за чисельністю армії серед країн НАТО – Туреччина.

Що ж буде з країнами, поглинутими «Землею Калашнікова»?

Поки що немає жодних чинників, які б могли змінити існуючу ситуацію в Сомалі, де виросло вже ціле покоління людей, які не пам’ятають нічого іншого.

У Лівії підтримуваний Єгиптом генерал Халіфа Хафтар має шанс силою об’єднати країну, встановивши хоч якийсь порядок.

Розшматовані конфліктом між сунітською і шиїтською гілками Ісламу, регіональним протистоянням між державами-лідерами цих гілок Саудівською Аравією та Іраном, Сирія, Ірак та Ємен найімовірніше залишаться роздробленими на ворогуючі утворення у середньостроковій перспективі.

У частині з цих утворень за допомогою зовнішніх гравців вдасться встановити більш-менш нормальну ситуацію, в інших каратимуть батогами за куріння цигарок і розбиватимуть кувалдами античні статуї.

Донбас

Автор свідомо не порушував тему «європейського філіалу» «Землі Калашникова» у вигляді «народних республік» Донбасу. Це зроблено не тому, що існують якісь принципові відмінності між поведінкою бойовиків з батальйону «Сомалі» та їх «колегами» з цієї країни. Головна причина – «народні республіки», на відміну від північно-африканських та близькосхідних утворень, навряд чи можуть стабілізуватися на тривалий час у нинішньому стані.

Для виживання вони потребують суттєвих організаційних і матеріальних ресурсів для забезпечення необхідного у великих містах наших широт опалювального сезону. Минулу зиму «народні республіки» протримались за інерцією та донорстві української держави, яка безкоштовно поставляла газ. Цього року Україна вже попередила про закінчення «атракціону небаченої щедрості».

Таким чином є два варіанти. Або Кремль «здасть» «ОРДЛО» («Окремі райони Донецької і Луганської областей») Україні і там поступово буде відновлено конституційний лад. Або здійснить фактичну анексію цих територій, навівши там мінімальний порядок, принаймні, для зменшення власних витрат на їх утримання. У будь-якому випадку, вольниці «ополченців» та «казаков» настане кінець.

іслам нове середньовіччя іділ близький схід світ війна

Знак гривні
Знак гривні