Культура та люди Донбасу як виклик для України

Зневажливим "донєцкіє" в інших регіонах називають не надто освіченого та культурного жителя регіону. Одна з причин цього – відсутність знань про реальну картину розвитку культури та освіти території. Стереотипне мислення заважало багатьом українцям побачити, що не всі донеччани є «донєцкімі».

Публічна «Ізоляція»

Лише один із прикладів - культурна платформа «Ізоляція». Влітку її територію захопили сепаратисти через проукраїнську позицію колективу.

Обладнання та експозиції вивезти не дозволили. Команда зорганізувалася та переїхала до Києва.

Менеджер проектів «Ізоляції» Михайло Глубокий говорить, що після цього суттєво нічого не змінилося.

Фото - Design Boom

«Через відсутність попередніх напрацювань, нам, фактично, доводиться починати все спочатку. Якщо порівнювати кількість відвідувачів із Донецьком, то тут їх трохи менше. Пов’язано це також із тим, що зараз ми не організовуємо жодних виставок. Співпрацюємо з тими креативними людьми, що і в Донецьку».

За словами Михайла, до Києва переїхали через те, що це столиця і тут живе багато послідовників «Ізоляції» та її митців. Команда змогла працювати, адже фінансування не припинилося. Для локації обрали Київський суднобудівний завод. «Ми не хочемо перетворитися на чергову київську галерею чи арт-центр. Але нас тут сприймають, є свої відвідувачі», - продовжує Михайло.

Донбас залишився лише в книжках

Олексій Чупа працював на Макіївському заводі до того моменту, коли один зі снарядів не потрапив у будівлю. Місцем подальшого життя обрав Львів.

Його прізвище широко відоме в колах письменників Сходу, адже свої твори він пише українською. Цього року Олексій вже видав дві прозові книги – «10 слів про вітчизну» та «Бомжі Донбасу».

Фото - Галка.

З Макіївки виїхав у серпні. У Львові знайшов роботу та винаймав квартиру.

«Письменником у вигнанні себе не вважаю. Я українець, я вдома. Різниці у своїй роботі тут і там не бачу. Гірше без звичних декорацій – не вистачає мого робочого столу, квартири, бібліотеки», - говорить Олексій.

За його словами, ситуація, що склалася, дала зрозуміти багато речей та переосмислити те, що сталося за останній рік з країною та Донбасом зокрема. Декілька тижнів тому зареєструвався вимушеним переселенцем. Але переваг від цього не бачить. Повертатися додому не планує.

Донецька освіта поза Донбасом

Масштабним переїздом стало перенесення Донецького національного університету до Вінниці.

На початку вересня терористи захопили приміщення вишу в Донецьку. Призначили нового ректора, організували власний навчальний процес. Викладач кафедри журналістики ДонНУ Олена Тараненко переїхала до Вінниці вже давно.

«Для мене абсолютно неможливим є життя, а тим більше професійна викладацька діяльність в умовах ДНР. Як і більшість працівників та студентів, я вважаю, що ДонНУ – це не корпуси і обладнання. Насамперед це люди, колектив однодумців і фахівців», - говорить викладачка.

За її словами, колег, які залишилися в Донецьку, могла б зрозуміти лише у том випадку, коли б вони говорили студентам правду щодо переїзду вишу до Вінниці. «Донецькі колеги малюють перед студентами райдужні перспективи. Вони дурять людей щодо того, які дипломи обіцяють випускникам, що кажуть про студентів та викладачів, які виїхали до Вінниці», - продовжує Олена Тараненко.

Про повернення до Донецька поки що не говорить. Зараз Донецький національний університет намагається налагодити свою роботу та адаптується до нового міста. «Поки обживаємося тут, бо найближчим часом у поліпшення не віриться», - підсумовує викладачка.

У Вінниці університет сприймають позитивно. Для міста це гарний шанс отримати класичний виш. Влада надала ДонНУ адміністративне приміщення колишнього заводу «Кристал».

Але у повітрі зависло питання фінансування установи. Саме через це багато студентів та викладачів змушені були залишитися в Донецьку. Олена вчиться на четвертому курсі філологічного факультету. Переїжджати до Вінниці не захотіла, в основному, через фінансові проблеми. Проте що дасть навчання у ДНР ще не знає. «Нам пообіцяли дистанційно надсилати завдання. Але поки що нічого не було. Говорять, що можливо дадуть російський диплом. Я вчуся на контракті. Раніше грошей на навчання заледве вистачало, але рятували постійні поїздки додому, адже живу неподалік. Вінниця знаходиться далеко. Коштів для навчання, гуртожитку та життя в мене немає», - говорить дівчина.

Нерайдужні перспективи

Війна на Донбасі скоро не закінчиться. Блогер Денис Казанський впевнений, що люди тут житимуть стабільно бідно та без прав, як і у будь-якій невизнаній державі світу. «Про повернення Донбасу до України немає чого і говорити. Росія цього не дозволить у найближчому майбутньому, а сил, щоб її подолати, у нас немає», - зазначає Денис.

Ті, хто виїхав за межі окупованих територій та знайшов роботу і житло майже не вірять у своє повернення. Історик Оксана Міхєєва також потрапила у пастку ДНР. Залишити Донецьк змушена була наприкінці серпня. У Львові пощастило знайти роботу в Українському католицькому університеті. Якби не це, то повернулася б у Донецьк, адже іншого житла не має. «Україна отримала надзвичайно цікавий шанс пройти «щеплення розмаїтістю». Ті люди, які переселяються, привносять щось своє в певний регіон України. Це надзвичайно класний виклик багатокультурності», - говорить викладачка.

Логічно, що згаданий виклик буде раціональним лише у випадку, коли люди та організації, що переїхали зі Сходу, отримають умови для життя, а не виживання. Досвід останніх місяців показав, що багато донеччан змушені були повернутися додому через саме неможливість знайти роботу та винаймати житло. Допомоги, яку виділяє держава, катастрофічно не вистачає навіть на продукти.

Розвиток людського ресурсу Донбасу поза його географічними кордонами можливий та цілком реальний. І якщо рік тому всі дискутували про інтеграцію України з Європою, то зараз ракурс проблеми змінився. Нині доводиться говорити про поєднання вихідців із Донбасу з власною державою.

Матеріал підготовлено за сприяння фонду National Endowment for Democracy (NED)

донеччина луганщина донецьк україна