Б

Біженці Донбасу: чи можна вплинути на їх картину світу?

Частина переселенців з Донбасу, на жаль, і далі перебуває в полоні ідей «русскаго міра». У цьому нескладно переконатися, поспілкувавшись з ними ближче. І навіть жахіття української-російської війни не вплинули на їхні погляди, а то й – тільки посилили. ТЕКСТИ звернулися до психолога Олега Чабана з проханням дати чіткі поради: як поводитися з такими людьми?

Використовував поради психолога: Орест Зог

Людина адаптується до будь-якого культурного та ментального середовища. Живеш в Африці - через якийсь час будеш поводитися як одноплеменці-африканці.

Коли картинка телебачення перемагає логіку, в людини починає домінувати права півкуля. Вона невпинно чує одні й ті самі речі з телевізії та тисяч уст і вже сприймає світ через картинку. Потрібно мати неабиякий внутрішній опір, стрижень, щоб залишатися самим собою, при власній думці, власному баченні.

Тривога, страх, подавленість, безпорадність, деструктуризація у таких ситуаціях масово ширяться серед біженців. На цю тему є чимало літератури. Стани набувають масового характеру.

Як себе тут вести? Створювати альтернативу. Потрібні лише нормальні ситуації спокою, балансу, ладу – і особа розчиниться. Це те саме, як наші громадяни перетинають європейський кордон на авто – вони відразу починають вести себе інакше.

Розхитувати їхні переконання, просто спокійно пояснюючи ситуацію. Власне, нормальні умови праці та відпочинку, комфорту, ладу та розміреного життя подіють на переселенців дужче, ніж всякі фахові психологи та розмови з ними про правильні речі.

Балакаючи з переселенцями, краще взагалі не зачіпати ідеологічних/політичних речей. Шукайте те, що об’єднує – банально прості теми – діти, сім’ї. Зрештою, почніть говорити про футбол, котів, і собак.

Табір у санаторії. Екскурс

Один із пунктів перебування переселенців – санаторій «Джерело», розташований у Пущі Водиці. «Ваня», з яким я зв’язуюся по телефону, координує цілий їхній табір – 170 осіб.

Приїжджайте, поспілкуєтеся, – коротко каже він. Сам Іван, фактично, також переселенець. Хоч і киянин-сирота, останні три роки він мешкав із дружиною на Донбасі. Відтак доля закинула його в «Джерело». Звідти він перетягнув до Києва навіть свого пса. Каже: «Добрий господар не залишить собаки». Як розповідає хлопець, санаторій, що належав «Київводоканалу», захопили майданівці. Тепер він у народній власності.

–Тільки не фотографуйте, – просить він наостанку після свого екскурсу – Вони всі дуже налякані, не треба. За кілька годин спілкування з донбасівцями стає очевидно – всі вони справді нажахані пережитим. Всі безперестанку згадують про вибухи та постріли, і життя в катастрофічних умовах.

Андрій та Жека. Чоловіки

У мене мати досі здригається, як тільки почує десь сильний звук, – розповідає Андрій зі Слов’янська. – А як ви думаєте? Ми жили останні тижні під звуки вибухів та пострілів.

– Звуки обстрілу були головною причиною поїхати?

– Не лише це. Ми опинилися не те, що без електрики, а навіть без води. Моя фірма з установки вікон просто накрилася в умовах війни.

Дотримуючись порад психолога, я шукаю точок зближення зі співрозмовником. Ми охоче балакаємо про музику, перебираємо в пам’яті знайомі гурти. Далі заводимо мову про столярку. Обоє любимо дерево. Одначе пережите Андрієм все ж зводить розмову на манівці політики.

–Мені здається, війну все-таки розв’язав ЄС, – каже він. – Тут зіштовхнулися їхні інтереси з Росією. А ми всі постраждали.

Загалом те, що більшість донбаських переселенців мають отаку кашу в голові, видно неозброєним оком. На початках розмови кожен із них передусім лає сепаратистів. Очевидно, люди просто бояться позбутися тимчасового помешкання, як і того, що можуть повернутися в умови війни. Проте вже через півгодини довірливої розмови вони перемінюються і поволі розкривають те, що думають насправді.

–Чому ви не пішли в армію воювати проти сепаратистів? – запитує тридцятирічного Жеку з Краматорська журналістка «Високого Замку», що також приїхала збирати матеріал про переселенців.

–Так, а проти кого я буду стріляти? – щиро дивується той. – Серед сепаратистів – мої друзі, є однокласники, сусіди по вулиці, хлопці з двору. Але я за Єдину Україну! Ми тут всі за єдину Україну! – услід за багатьма, ніби зомбі, повторює він.

Жінки та діти

Зі ста сімдесяти переселенців санаторію «Джерело» більшість складають жінки. Поодинокі чоловіки, з якими я вів розмову, – радше виняток у цій компанії. Знову-таки більшість з жінок перебралися до Києва з дітьми: кому – по п’ять-шість років, кому – по вісім, хтось – старший.

У холі санаторію малеча вивісила свої малюнки. Посеред них виділяється жовто-синіми кольорами виведений фломастерами напис: «Я люблю Україну».

–Я насамперед кинулася рятувати свого сина, – пояснює Вікторія з Сєверодонецька. – Ця вся політика мене мало цікавить. У мене хлопчику вісім років. Як мені було лишатися. З чоловіком ми розлучені вже давно. З родичами я чудом доїхала до Харкова, далі – Київ. Дуже дякую хлопцям з Майдану, що розмістили мене тут.

Дома було страшніше. Уявіть собі, я не мала, що зварити їсти. Ходила по воду два кілометри. Весь «посьолок» так ходив до колонки. У мене одна кімната. Газ вийшов, води немає, ніякі кіоски не працюють, щоб щось купити. Коли на сусідню кришу впав снаряд – я не витримала. Зібрала все, що могла, взяла Сєрьожу – і ми поїхали.

Хоча загалом потрібно віддати належне переселенкам. Ті стійко тримаються, доглядають за собою, нерідко мають оптимістичний вигляд. Чимало встигають наносити макіяж, адже частина з них незаміжні.

–Може, в нас тут і заміж повиходять, ти тільки глянь, які дівчата, – жартує зі мною один із волонтерів.

Натомість малеча мало-що розуміє з пережитого. Дітлахи ганяють м’яча, смикають за вуха «Ваніного» пса, щось навіть співають, викрикують лічилки.

–Що тобі подобається найдужче? – запитую одного з хлопчаків.

–Тут озеро близько, і компот смачний у столовій, – з дитячою безпосередністю відповідає він.

Пенсіонери

Можливо ця категорія – найбільш залякана. Літнє подружжя: Олег та Олена передусім просять не фотографувати їх.

–Дочка наказала мені взагалі не спілкуватися з журналістами, – говорить пані Олена, сама прикладний математик і випускниця МГУ, що монтувала в Сєверодонецьку комп’ютери. Її ж чоловік – простий слюсар. Це, втім, не заважає дружині час від часу затуляти йому рота.

–Зробили з Бандери героя! Який він герой! А Махно хіба не герой?! – сердито втручається в нашу розмову пан Олег, сам родом з Кіровоградщини.

–Тихо, Олєг, тихо, – напівзлякано, напівсердито перебиває вона його.

Як з’ясувалося, пенсіонери з Сєверодонецька також налякані інформацією зі ЗМІ – ті начебто повідомляють, що переселенці підтримують сепаратистів. Хтозна, а раптом за таке можна позбутися тимчасового помешкання, або й просто отримати недоброзичливе ставлення киян?

Власне, я взагалі уникаю гострих кутів та звожу розмову до сімейних тем.

Подружжя, що сидить переді мною, з їхніх слів мало доступ до Інтернету.

Тому, на відміну від своїх донбаських одноплемінців, розуміло, що коїться в політичному житті України.

Їхні ж літні однолітки – ні пан Олег, ні Олена цього не приховують – наскрізь зазомбовані російським ТБ та відверто виступили на стороні сепаратистів.

Схоже, що вся ця війна є породженням страшної вигаданої ілюзії, відповідальність за яку несе не лише політичне керівництво Росії, але й її ЗМІ. Величезна армія пропагандистів, від керівників-менеджерів до виконавців найнижчої ланки, які вигадали на екрані телебачення монстра, і допомогли йому вирватися у реальність, вбиваючи сотні, і ламаючи життя тисячам реальних людей

***

Дивіться візуалізацію того, скільки біженців з Криму та Сходу України наразі змушені були переїхати в інші області.

телебачення війна

Знак гривні
Знак гривні