Лохів учать: до чого призводить перемир’я на прикладі Грузії
Люди мого покоління добре пам'ятають слова Леоніда Ілліча Брежнєва: «Зберегти мир, немає зараз більш важливого завдання». У вісімдесяті, на тлі радянської агресії в Афганістані, на Заході збиралися багатотисячні демонстрації борців за мир. Ви думаєте, вони засуджували Cовіти? Нічого подібного. Пацифісти протестували проти політики американського імперіалізму, проти гонки озброєнь і так далі.
Автор: Гела Васадзе
Зазирнемо в більш ранню історію та згадаємо, який декрет першим видали більшовики. Правильно, «Декрет про мир».
Втім, є маса прикладів не тільки з російської історії. За мир боролися нацистська Німеччина і фашистська Італія, навіть Чингісхан, якщо вірити Льву Миколайовичу Гумільову, вів свої завойовницькі походи виключно бажаючи миру в усьому світі.
Проте ніколи оруелівське «Мир є війна» не було таким актуальним, як в наші дні.
Наприкінці літа 1992 року в Кремлі зрозуміли - Тбілісі повертає собі контроль над Абхазією. Виникла реальна загроза втрати військової присутності в цьому регіоні Грузії, а міжнародний авторитет тодішнього керівника Грузії Едуарда Шеварднадзе обіцяв великі неприємності з Заходом, у разі прямої агресії. Розкоші свариться з заходом в тому стані, в якому тоді перебувала Росія, дозволити собі ніхто не міг.
І ось тут з дідової скрині була витягнута безпрограшна ідея миротворчості. Дійсно: хто може бути проти миру, хто може бути за те, щоб люди вбивали одне одного, щоб страждало цивільне населення? Слово "мир" було в усіх на вустах як в Абхазії, так і в інших частинах Грузії. І тоді мало хто розумів ціну цьому «миру».
Третього вересня в Москві було підписано угоду про припинення вогню. Свої підписи під цим «історичним» документом поставили керівник Грузії Едуард Шеварднадзе, лідер сепаратистів Владислав Ардзінба і президент Росії Борис Єльцин, як гарант угоди. Тоді, до речі, вперше сепаратисти були де-факто визнані керівництвом Грузії як сторона конфлікту.
Згідно угоди, грузинські війська були відведені зі своїх позицій і припинили вогонь. Ціну такого миру Грузія пізнала дуже скоро: вже першого жовтня абхазькі бойовики і північнокавказькі найманці увійшли в беззахисну Гагру, і влаштували там криваву лазню, вирізавши всіх грузин, які ризикнули залишитися або не встигли втекти. І як відреагували ті, хто ще місяць тому виступав за мир? - Та ніяк, у кращому випадку, безпорадно розвели руками, а частіше з посмішкою - лохів вчать.
Але, не все пішло як планувалося, захопити вдалося тільки половину Абхазії. Більш того, якщо до гагринських подій у боях з грузинського боку брали участь тільки бійці напіврегулярних військових формувань, після жовтня 1993 вже багато жителів Абхазії взялися за зброю, щоб захистити свої будинки від войовничих сепаратистів.
Наступ на Сухумі провалився, підключення до військових дій російської авіації, яка бомбила Сухумі, також не спричинала перелому у війні. Відповідь на питання "що робити?" в Кремлі знайшли досить швидко.
Мир, звичайно ж, мир - ось що потрібно запропонувати змученій війною Грузії. І цей «мир» був досягнутий, рівно через рік після Московських угод між тими ж особами, що і в Москві. Було укладено аналогічну угоду в Сочі. Військові дії припинялися, Грузія відводила свої війська аж у Поті, зокрема танки і артилерію, яка особливо заважала сепаратистам. Гарантом угоди була все та ж Російська Федерація.
Сотні тисяч біженців, спалені грузинські села, замерзлі на гірських перевалах діти, вбиті люди похилого віку, які не змогли втекти - ось ціна, яку заплатила Грузія за цей мир. Під загрозою повалення своєї влади Едуард Шеварднадзе вступив в СНД і призначив військовим міністром прямого ставленика Москви.
Росія, тоді ще демократична Росія, повернула собі контроль над Грузією на кілька років. Виникає питання, чому ж уже навчений досвідом сивий лис Шеварднадзе в черговий раз попався на московську виверт.
Пояснення тільки одне - страх, всеперемагаючий, що сковує рухи. Страх перед могутністю північного сусіда. Саме страх Москви призвів до трагедії в Абхазії, від якої Грузія не може оговтатися досі. Страх, який повністю придушив волю до опору тоді, коли чинити опір було можна і потрібно.
Мотивація Шеварднадзе цілком зрозуміла: у країні розгул злочинності, економіка на нулі, в самому уряді критична маса агентів впливу Москви, а громадянська війна в інших регіонах Грузії ще не зовсім закінчилася. І проте, вибравши між війною і ганьбою, Шеварднадзе хрестоматійно отримав і війну, і ганьбу.
Ви думаєте, що історія на цьому закінчується? Нічого подібного, в серпні 2004 року міністр оборони Грузії Іраклій Окруашвілі, у відповідь на провокації з боку осетинських сепаратистів, вирішив повернути Цхінвалі. Незважаючи на те, що вище політичне керівництво Грузії було не в курсі, а у Грузії не було ще повноцінної армії, Окруашвілі цілком міг повернути своє рідне місто, але був зупинений президентом Грузії в ультимативній формі.
Тоді ситауція розвивалася наступним чином: Москва попередила про вкрай негативні наслідки подібного кроку для грузино-російських відносин, якщо грузинська влада поверне Цхінвалі без найвищого дозволу, і Саакашвілі не наважився піти на конфронтацію з Москвою. З цього моменту серпнева війна 2008 року стала неминучою.
До речі, з приводу серпневої війни: якби з самого початку збройного конфлікту, а саме з кінця липня 2008 року, грузинська армія провела б наступ на Цхінвалі і перекрила б Рокський тунель, результати війни могли бути зовсім іншими.
Але наша влада тоді діяла подібно герою знаменитої шварцівської п'єси, коли душили дружину чоловіка, а він умовляв її не турбуватися, сподіваючись, що все обійдеться. Не обійшлося, почалася пряма військова агресія Росії, чинити опір якій довелося у свідомо гірших умовах.
Озираючись на Захід і чекаючи колони танків, наша сторона втратила дорогоцінний час для створення лінії оборони навколо Цхінвалі. Цю саму лінію оборони вдалося створити тільки на підступах до Тбілісі, і саме її не наважилася штурмувати російська армія.
Природно, тут мені можуть заперечити, що, мовляв, заднім розумом всі сильні. Погоджуся, але ж ці рядки пишуться не для того, щоб когось засудити, а лише для того, щоб попередити громадян України про страшну небезпеку, яка нависла над їхньою країною.
Питання - яке відношення це має до сьогоднішньої ситуації в Україні. Та пряме. Переконавшись у тому, що їхні контрагенти на сході України зазнають поразки, Кремль знов дістав безпрограшну карту боротьби за мир.
За мир боротися дуже вигідно, по перше, можна залучити до переговорів бандитів з ДНР і ЛНР. По-друге, дати можливість діяти своїм агентам впливу на Заході, для яких відкрито підтримувати російську військову агресію не комільфо, а от боротися за мир - завжди будь ласка. По-третє, дати можливість бандитам перепочити, зміцнитися, налагодити логістику озброєнь і живої сили з Росії. Кінцева мета - створити на території України анклав, подібний Абхазії і Цхінавальскому регіону, за допомогою яких можна буде в перспективі підпалити всю Україну.
Логіка Петра Порошенка зрозуміла, вона дуже схожа на логіку Шеварднадзе і Саакашвілі, які прислухалися до Заходу і сподівалися, що все обійдеться.
Не обійдеться: якщо Україна не дотисне бандитів на сході зараз, її саму дотиснуть потім. Причому у випадку з Україною Кремль буде діяти швидше, нахабніше і цинічніше. Лохів вчать, саме така логіка Кремля. І це потрібно добре розуміти.
А поки по телеканалу «Дощ» крутять антивоєнні рекламні ролики. Милі, добрі, гарні люди з благими намірами, тими самими намірами, якими вимощена дорога в пекло.
