Напередодні майбутнього (класна стаття про виклики і шанси від Щербака)

Ультиматум російського президента Д. Медведєва українському народові став за часом першим закордонним «поздоровчим» посланням до 18-річчя державної незалежності.

Його зміст — тотальне заперечення внутрішньої та зовнішньої політики України за останні роки.

Проголошення жорсткої конфронтаційної лінії на посилення політичної (поки що), інформаційної та дипломатичної війни проти Києва, демонстративне винесення ворожих дій на європейський рівень у присутності скромно мовчазної Ангели Меркель свідчить про серйозність намірів авторів послання: не зупиняючись ні перед чим, залякати, деморалізувати, паралізувати й поділити Україну, поставити на коліна непокірливу, але слабку і пересварену державу, відновивши контроль Москви над ласим шматком пострадянського простору.

Який чудовий символ російського «старшебратства»: піднімаючись із колін, ставити на коліна сусідів у «близькому зарубіжжі»!

Російський ультиматум — подія набагато серйозніша, ніж Тузла, яку можна було формально списати на провінційну дурість губернатора Кубані. Не можна легковажно, з іронією чи байдужістю ставитися до документу вищої посадової особи Росії — документу концептуального і стратегічного.

Заява Медведєва, хоч і виконана у стилі аматорського театру жахів, стала тим рубежем, з якого починається новий етап існування України в тривожному й нестабільному світі ХХІ століття.

Закінчився період відносного спокою, що його подарувала нам доля — з 1990 по 2008 рр. (російсько-грузинська війна).

Не можна сказати, як твердять окремі радикали-аналітики, що Україна бездарно проспала цей період, наче ледачий дядько на сіннику.

Дещо зроблено, і світ таки дізнався про нас, і в якихось сегментах ми змогли зміцнити наше геостратегічне положення.

Але в цілому керівництво України, зосереджене на вирішенні власних фінансово-владних проблем, не зрозуміло, в якому шаленому світі стрімких змін, боротьби й конкуренції існує сучасне людство, як швидко міняються симпатії й пріоритети, як легко випасти з машини часу, що домчала нас у початок ХХІ століття.

І от прийшов час прокинутися.

Час тверезого обмірковування майбутнього — бо надто багато ми надавали уваги минулому. Зовнішня загроза примушує нас висловлюватися мовою жорсткого політичного реалізму.

Треба сказати самим собі, нашим друзям і ворогам, усьому світу:

УКРАЇНА В НЕБЕЗПЕЦІ!

Міжнародний стан нашої держави погіршився, як ніколи.

1. УКРАЇНСЬКИЙ ПРОРИВ І УКРАЇНСЬКА СТАГНАЦІЯ

Після 1989 р. — часу падіння Берлінської стіни й перемоги польської «Солідарності», а особливо після розпаду СРСР — західні країни охопила ейфорія перемоги. Україна та Росія опинилися у центрі євроатлантичних сподівань на швидкі демократичні й ринкові реформи.

Особливі надії покладалися на Росію: пам’ятаю, як у 1994 —1998 рр. співробітники державного департаменту США ставили мені за приклад стрімке, в порівнянні з Україною, просування Росії до ринкової економіки: що відбувалося там насправді, ми знаємо тепер із документальних досліджень і фільмів про «лихие девяностые».

Інколи американські чиновники нагадували мені більшовицьких мрійників, які вірили, що за кілька років зможуть звести храм соціалізму. Насправді зводилася гламурна будівля кланово-кримінального капіталізму.

Між тим Україна, щойно з’явившись на міжнародній арені, здійснила справжній прорив у світ.

Завдяки зусиллям групи політиків і дипломатів (таких, як Л. Кравчук, І. Плющ, Д. Павличко, А. Зленко, М. Макаревич, Г. Удовенко, Ю. Костенко, А. Бутейко, О. Білорус, В. Крижанівський, Б. Тарасюк, С. Комісаренко, В. Кірик, Ю. Рилач та багато інших) незнайома новоутворена держава була визнана 167-ма країнами світу, відкрила близько 90-та дипломатичних представництв і консульських установ — від Бразилії до Японії, від Ізраїлю до Індії, не кажучи вже про Китай, США, країни ЄС та СНД.

Україна стала членом 110 міжнародних організацій, уклала низку важливих договорів, зміцнивши свій міжнародно-правовий статус.

З провінційного міста радянської імперії Київ перетворився на столицю середньої східноєвропейської країни, де відкрито понад 70 посольств та консульств іноземних держав, 14 представництв міжнародних організацій.

Найвищою точкою цього руху в світ став 1997 р., коли було встановлено відносини стратегічного партнерства з США, підписано Хартію особливого партнерства з НАТО й укладено «великий» Українсько-російський договір про дружбу, співробітництво й партнерство, а також угоду про статус і умови перебування Чорноморського флоту РФ на території України.

І хоча вже тоді означилися конфронтаційні питання відносин із Росією (Крим, Севастополь), офіційна Росія часів президента Б. Єльцина, незважаючи на окремі шовіністично-імперські нотки, не дозволяла собі такого відвертого хамства до «братньої» країни та її легально обраного Президента, як роблять сьогоднішні керівники РФ.

Сформована на той час доктрина «багатовекторності» зовнішньої політики України, незважаючи на її теоретичну вбогість, задовольняла керівництво країни, дозволяючи здійснювати управління дипломатичною службою в ручному режимі, граючи на протиріччях Москви й Вашингтона.

Після 1999 р. — обрання Л. Кучми на новий строк — зовнішньополітична ситуація України почала погіршуватися.

Керівництво України, заколисане досягнутими кількісними показниками (кількість візитів вищих достойників держави, кількість підписаних нових угод і т.п.), проспало момент серйозних змін у світових відносинах, не зрозуміло, що починаються нові часи й до влади в ряді країн приходять нові люди, виникають нові міжнародні проблеми, змінюються кардинально країни (такі, наприклад, як наші сусіди: Польща, Словаччина, Угорщина), залишаючи Україну далеко позаду.

Україна вже не могла більше залишатися «sexy», перебувати в групі привілейованих країн: наших західних союзників почала втомлювати і дратувати зростаюча корупція, спроби Л. Кучми будувати авторитарну державу, безкінечні кримінальні й політичні скандали і нереформованість (у європейському сенсі) державно-політичних, соціальних, економічних інституцій.

Живучи в світі декларацій щодо інтеграції до НАТО й ЄС, Україна демонструвала біг на місці на європейському напрямку, втрачаючи поступово підтримку потенційних союзників.

Керівництво зовнішньополітичною сферою замість висунення потужних інтелектуальних ініціатив, спрямованих на забезпечення провідних позицій України в регіоні (наприклад, розміщення в Києві агентств ООН, ЄС чи ОБСЄ, приєднання до миротворчих ініціатив Канади тощо), задовольнилося обслуговуванням сумнівних президентських забаганок у вигляді мертвонародженого ГУУАМу або «коаліції» демократичних держав.

Не помічаючи кардинальних змін у міжнародній ситуації в 2005 —2009 рр. і, зокрема, зростаючих неоімперських претензій Росії, керівництво держави продовжувало існувати у віртуальному світі застарілих гасел та наївних ілюзій щодо «унікальності» України завдяки історії її страждань.

2. РИСИ НОВОГО СВІТОВОГО ПОРЯДКУ ХХІ СТОЛІТТЯ

Між тим спочатку непомітні й непомічені правлячим класом України зміни міжнародної атмосфери ставали дедалі більш відчутними і завершилися серйозною міжнародною кризою та руйнуванням старої моделі світового порядку.

Ось деякі вузлові моменти цих змін:

— крах силової, побудованої на застосуванні збройних сил (hard power) політики США під гаслом «війни з тероризмом».

Збігнев Бжезинський назвав причину: «Ненавмисні, недоумкуваті дії політичного керівництва США». В ході війни в Іраку загинуло понад 100 000 іракців, понад 4 000 американців, а ціна операції склала понад 1 трильйон доларів.

Результат: повна дестабілізація обстановки в зоні Великого Близького Сходу, посилення тероризму, загострення протиріч між шиїтами та сунітами. Спостерігаючи ядерне озброєння шиїтського Ірану, сунітські режими Єгипту, Туреччини та Саудівської Аравії подумують про виробництво власної ядерної зброї.

Акція США в Іраку призвела до конфлікту американців з європейськими країнами (Франція, Німеччина), розриву єдності всередині ЄС, що дало змогу Москві посилити свої впливи серед «старих» демократій (вісь Париж — Берлін —Москва) й проводити ворожу політику проти Польщі та країн Балтії;

— посилення загрози ядерної війни в результаті руйнування режиму нерозповсюдження ядерної зброї.

Сьогодні 25 країн світу або мають ядерну зброю, або стоять на порозі її отримання.

Імовірний розпад Пакистану, що має «мусульманську» бомбу, є нестримною спокусою для ісламських терористів, які цілком здатні завезти бомбу на територію США чи іншої ворожої країни, включаючи Росію, й організувати вибух, спрямований проти мирного населення.

Група американських експертів, створена сенатором Лугаром 2005 р., вважає, що якщо ризик ядерної атаки становив до 2010 року 50%, то в період до 2015 р. він зросте до 70%.

Знаменитий годинник Doomsday Clock, який відраховує хвилини, що залишилися до ядерного Армагедону, показує за п’ять хвилин до 12-ї — на дві хвилини ближче до атомної ночі, ніж було під час ракетної кризи на Кубі;

— світова фінансово-економічна криза, геополітична нестабільність і згортання процесів глобалізації.

Найгірша за останні 75 років криза висвітила крах американської архиліберальної фінансової глобалізаційної моделі, що перетворилася на вселенську мильну бульку.

Крім гігантських фінансових збитків (понад 13 трильйонів доларів), Сполучені Штати втрачають одноосібне світове лідерство: на наших очах відбувається зміна моделі світоустрою з однополярної на багатополярну.

З’явилася низка претендентів на лідерство (Китай, Індія, Росія), серед яких тільки Китай відповідає всім параметрам світового лідера.

США і Європа не матимуть ресурсів і економічних можливостей здійснювати у середньостроковій перспективі значні геополітичні проекти, а зосередяться на подоланні внутрішніх труднощів; багатополярний світ тільки посилить непередбачуваність ситуації;

— ліквідація de facto Гельсінських угод щодо недоторканності державних кордонів завдяки створенню з волі США та європейських союзників напівдержави Косово (2007) та з волі Росії — чвертьдержав Південної Осетії та Абхазії (2008). Чи є сумніви в тому, що цей відсоток може бути повторений, серед іншого, в Україні?

Глибока криза НАТО, посилена безперспективністю війни в Афганістані з режимом талібів (втрати коаліції з 2002 р. становлять на серпень 2009 р. близько 1400 вбитих, переважно американців), може призвести до серйозних наслідків для європейської та світової безпеки;

— зростання антидемократичних тенденцій, посилення зневіри в демократію й політичні партії.

За даними Freedom House (2008), вперше з 1994 р. у світі почала зменшуватися кількість демократичних держав. Понад 50 країн світу належать до так званих «ризикованих демократій», що існують в Азії, Африці, Латинській Америці та на пострадянському просторі.

В результаті вимивання, задушення демократії (при збереженні зовнішніх атрибутів — парламенти, партії, вибори) виникають держави-хижаки (predatory states), що формують хижацьке суспільство.

Люди, які проживають у цих державах, перестають бути справжніми громадянами і перетворюються на клієнтів могутніх кланів. Такі країни витворюють вертикаль залежності всіх громадян від верховного клану, що стоїть при владі.

До числа держав, які придушують демократію, експерти зараховують Нігерію, Росію, Венесуелу, Таїланд, Бангладеш, Філіппіни. Причиною появи таких «демократій» є погане управління та нестримна корупція.

Такими є деякі елементи глобальних змін, сума яких створює досить тривожні перспективи для ХХІ століття: якщо до цього додати глобальну продовольчу кризу, зменшення енергетичних, водних і мінеральних ресурсів та грядущі кліматичні зміни, то стане зрозумілим, що майбутнє й післямайбутнє несуть для всього світу й зокрема для України значні загрози.

3. РОСІЙСЬКА РУЛЕТКА

Країна, чисельність населення якої становить 2% від світової, кількість орних земель — 8% від їхньої глобальної кількості, а відсоток імпортних продуктів харчування на внутрішніх ринках сягає 40.

Країна, яка за десять років нафтового буму отримала 1,5 трильйона доларів, а за показником ВВП дорівнює лише 10% ВВП США.

Країна, на території якої йде нескінченна війна в кавказьких провінціях. Країна, якою керують не партії, а органи безпеки.

Такою є Росія сьогодні.

Глобальна фінансова криза кинула жорсткий виклик російському керівництву: монетарні резерви швидко тануть; після «переможних» газових війн з Україною «Газпром» утратив близько 50% поставок газу до Європи; за словами М. Касьянова, колишнього прем’єр-міністра РФ, нинішню ситуацію характеризує не «розвиток, а затухання».

В Росії створено олігархічно-державну моноекономіку. На думку М. Касьянова, Путін після Беслана провів антиконституційну реформу (фактичне знищення федералізму); розрив між невеличкою групою людей, які захопили головні посади в державі, й 143-ма мільйонами населення зростає. Інститут демократії демонтовано, виборів більше немає — є призначення наступника.

Чи дивно, що, згідно з дослідженням World Public Opinion (2009), в цілому в світі В. Путіну довіряють 34% опитаних, не довіряють 50%? В рейтингу довіри він займає передостаннє місце — поміж Ху Цзіньтао й останнім у списку Махмудом Ахмадінежадом. Путіну не довіряють 78% французів, 76% поляків, 72% німців, 69% американців. Зате в Росії та Україні він — на недосяжно високих місцях довіри.

Навіть такий вірний адепт російського імперіалізму, як А. Проханов, який вважає, що Путін відмовився від єльцинської моделі національної держави і повернувся до «імперського контексту», створивши путінський центризм і накопичивши величезні фонди нафтодоларів, утім, не зміг запустити розвиток Росії: «Він (Путін) створив літак, який так і не злетів, залишився на злітній смузі».

Незважаючи на цензурні утиски, в Росії зростає кількість критиків правлячого режиму, який стоїть перед вибором: що робити далі? Економічна криза може призвести до масових соціальних протестів, які поки затикаються резервними грішми. А якщо резерви вичерпаються?

До всіх російських проблем додалося особисте підкилимне суперництво Путіна й Медведєва. Звідси, за оцінками деяких російських експертів, «історико-геополітична хвалькуватість та немотивована словесна агресія» з боку Медведєва, якому хочеться бути «крутішим» за свого патрона.

Інколи В. Путін виглядає майже лібералом на тлі свого недосвідченого, прямолінійного «дублера», роблячи деякі поступки Україні (газ, літакобудування).

Насправді ж, розкрутивши войовничу антиукраїнську пропагандистську машину в ждановсько-геббельсовському стилі, керівництво РФ, чудово розуміючи сучасну геополітичну ситуацію, неспроможність і небажання ЄС, США й НАТО втягуватись у російсько-український конфлікт, може зважитися на ще одну воєнну авантюру — на кшталт операції з «примусу до миру» Грузії.

І нехай нас не запевняють прекраснодушні вітчизняні оптимісти, що агресія Росії проти України неможлива. В цьому світі все можливо.

Немає сумнівів у тому, що дисципліновані штабісти вже креслять карти майбутньої операції (правду дізнаємося років за 50 — 70), підраховують кількість вояків, танків і ракет, а спеціалісти з підривних операцій активізують свою агентуру у вищих ешелонах влади (що легко побачити сьогодні на екранах українського TV і без проникнення в таємні файли російських спецслужб).

Їм потрібна Україна. Як вигідний плацдарм тиску на країни НАТО. Як демографічний резерв для переселення в райони Сибіру й Далекого Сходу, що занепадають (радянський досвід спецпоселень ще не забутий).

Їм потрібні родючі землі, які, при нормальному господарюванні, можуть прогодувати половину Росії. Їм потрібен покірний, роботящий, звичний до злиднів народ хохлів і малоросів, який за допомогою російської церкви і слухняного «українського» телебачення дуже швидко буде зденаціоналізований.

Звичайно, крім проведення військової операції, яка може носити обмежений у часі й просторі характер (на взірець операцій ізраїльського ЦАХАЛу), існують інші — менш ризиковані й дешеві — варіанти. Наприклад, підпорядкування України через вибори, демократичним шляхом.

Відпрацьовані технології дозволяють у разі приходу до влади вірної Москві людини за кілька місяців розвернути на 180 градусів зовнішній і внутрішній курс України.

Але при всіх варіантах московських дій будь-якому неупередженому спостерігачеві зрозуміло, що грубі (військові чи підривні) спроби Росії підкорити, зламати Україну, знищити її суверенітет приречені у довгостроковій перспективі на поразку.

Навіть зміна керівництва, навіть прихід до влади «агентів впливу» не дасть бажаного ефекту (приклади знищення й відродження Польщі, Литви, Латвії, Естонії, Чехії, Австрії хіба не вагомий доказ?).

Ми мріємо про мир і дружбу з Росією, але не ціною національного приниження, не ціною руйнувань і крові. Шлях співжиття двох слов’янських народів — це шлях справедливості, рівноправ’я та компромісів.

Хочеться вірити, що навіть нинішнє керівництво РФ зрозуміє це. Якщо не зрозуміє, то російська рулетка може вистрілити. І невідомо, куди влучить куля.

4. ВИБІР УКРАЇНИ

В України, яка опинилася в сірій зоні безпеки, в даній ситуації є невеликий вибір і запас аргументів. Але вони є.

1. Треба мобілізувати всі здорові, патріотичні сили суспільства на захист української державності.

Не тільки старі шістдесятники чи підстаркуваті розсварені націонал-демократи, але й молодь, бізнесмени, військовослужбовці, представники силових структур, ЗМІ, члени організацій громадянського суспільства повинні усвідомити небезпеку, що нависла над Україною.

Всеукраїнський конгрес із широким регіональним і суспільним представництвом міг би стати загальнонаціональним форумом, який має звернутися до української, російської та міжнародної громадськості із закликом: зупинити можливу війну між Росією та Україною, повернутися до нормальних міждержавних відносин без висування будь-яких попередніх вимог.

2. Ті політики з вищого ешелону влади України, які зганьбили себе плазуванням перед російськими домаганнями, виправданням і схваленням наперед будь-яких абсурдних звинувачень, мають бути покарані.

Покарані виборцями за зраду національних інтересів, за те, що вони, кажучи Шевченковими словами, «раби, підніжки, грязь Москви»...

До речі, ці московські «шестерки» не розуміють навіть, що вони не мають жодного шансу обійняти якісь посади у випадку російської перемоги над Україною лише тому, що вони — мерзенні зрадники — не потрібні навіть їхнім хазяям.

Вони у своєму невігластві навіть не чули, що в Москві проводився негласний кастинг претендентів на перші ролі в Україні. Шукали серед носіїв українських прізвищ на «енко» — але тих, хто користується повагою серед співгромадян.

Холуїв зневажають усі.

Достатньо згадати, як в Угорщині після 1956 р. совєти поставили при владі Яноша Кадара — шановану людину, а не дрібного лакизу, а в Чехословаччині 1968 р. на перші ролі було висунуто не автора ганебного листа-запрошення радянських військ Василя Біляка, а Густава Гусака.

Хочеться вірити, що в ході виборчої кампанії маски з добровільних прислужників іншої держави, які втратили людську гідність (національної в них не було ніколи), буде зірвано.

3. Тим, хто хоче залишитись нейтральним в конфлікті не між Путіним-Медведєвим і Ющенком (велике спрощення так думати), а в зіткненні двох систем мислення — системи авторитарно-царської, в якій люди є кріпаками держави і системи анархічно-вільної, либонь надто анархічної, але все ж таки вільної, — тим, хто хоче, щоб його хата залишилася скраю, треба щодня читати одкровення великого «друга» України, досвідченого провокатора Г. Павловського.

Він повчає: «Ті, хто хоче мати добрі відносини з Росією, не повинні робити так, як Ющенко. Вони повинні дати гарантії(!), що так не будуть чинити... Той, хто хоче працювати з нами(!), має дотримуватися правил (які описав Медведєв)».

«Україна — країна неляканих олігархів» (це — до уваги наших олігархів, яких, сподіваюся, мало приваблює доля М. Ходорковського).

«Україна сьогодні держава, що впала». "Це в певному сенсі європейський Афганістан"(!) Такі заяви вірного путінця (чи медведіста) підштовхують російське керівництво до небезпечних авантюр.

4. Збройні сили України мають відігравати у державі значно вагомішу роль, аніж сьогодні.

Політики мають зрозуміти, що байдужість і зневага до професіоналів зі зброєю в руках небезпечна. Приклади Туреччини та Греції доводять це. Голос військових і силовиків, які є основою стабільності держави, має бути почуто, а їхні потреби максимально задоволено, особливо щодо посилення розвідки і контррозвідки.

Держава повинна почати негайну модернізацію військ протиповітряної оборони та реалізувати програму створення «зброї відплати» — надточних ракет з конвенціональними боєголовками.

Питання про ядерне озброєння України може стати на порядку денному, якщо США, Росія, Велика Британія й Франція — основні гаранти нашої безпеки (Будапештський меморандум 1994 р.) — відмовляться розробити і впровадити механізм захисту законних національних інтересів України.

5. Головне, що треба зрозуміти нашим можновладцям: жодні поступки щодо суверенітету, жодні визнання української «вини» (якої немає), жодні вірнопіддані заклики до діалогу не дадуть позитивного результату, доки теперішнє керівництво Росії не відмовиться від нагнітання ворожості до України — до її державності, її зовнішньополітичного курсу, її політичного плюралізму, її історії.

Ті, хто думає, що, «здавши» Ющенка на догоду Медведєву, отримають царську індульгенцію, глибоко помиляються. З’являться нові вимоги до України.

6. І останнє: в свіжому номері журналу Foreign Affairs (вересень/жовтень 2009 р.) давній друг України, а ще більший друг США Збігнев Бжезинський ставить великий хрест на ілюзіях керівництва України щодо швидкого вступу нашої країни до НАТО. Автор визнає чотири проблеми Альянсу:

— як досягти політично прийнятного результату в зв’язку з глибокою втягнутістю НАТО в афганський і пакистанський конфлікти;

— як удосконалити нечіткі зобов’язання щодо «колективної безпеки» в статті 5 атлантичного пакту;

— як заохотити Росію до зобов’язуючих і взаємовигідних відносин з Європою та північноатлантичною спільнотою;

— як відповісти на нові дилеми глобальної безпеки?

Збігнев Бжезинський нагадує, що НАТО є найбільш потужною військовою й політичною організацією у світі, яка об’єднує 28 країн із населенням 900 млн., що становить 13% світового населення, але 45% глобального ВВП.

Разом із тим він визнає, що НАТО зустрілося з історично безпрецедентним ризиком глобальної безпеки і переживає сьогодні глибоку кризу.

Пропонуючи ряд заходів щодо порятунку Альянсу, знаний політолог рекомендує консолідувати безпеку в Європі шляхом втягування Росії в тіснішу політичну й військову асоціацію з євроатлантичною спільнотою і заохочення РФ до вступу до широкої мережі глобальної безпеки, що, мовляв, сприятиме зникненню застарілих імперських амбіцій.

Бжезинський закликає НАТО до обережного курсу щодо України й Грузії, щоб «не бажаючи того, не відновити імперську ностальгію Росії до цих країн». Це означає, що при формальному збереженні права цих країн на вступ до НАТО процес цей треба відкласти на невизначений час.

Більше того, автор пропонує НАТО укласти угоду з дітищем Росії — Організацією Договору колективної безпеки, до якої включено РФ, Білорусь, Вірменію, Казахстан, Киргизстан, Таджикистан та Узбекистан.

Новий неочікуваний поворот ідей престарілого політологічного гуру свідчить про серйозні зміни зовнішньополітичного курсу Вашингтону і про різке зменшення уваги США до України (так само, як і до Польщі та інших країн Центральної й Східної Європи).

Сьогодні ще не можна стверджувати, що США погодилися на входження України до сфери російських інтересів — візит віце-президента США Дж. Байдена засвідчив це. Але тривожні зміни спостерігаються: США вважають Росію більш важливим партнером у вирішенні своїх глобальних проблем (Афганістан, Іран, КНДР). Наскільки далекоглядним є цей курс, покаже майбутнє.

Тому верховним стратегам України (якщо вони ще існують у природі) треба переглянути застарілі підходи й розробити реалістичну альтернативну стратегію безпеки української держави у ХХІ столітті.

Тільки адекватне, національно відповідальне керівництво України зможе знайти вихід із сьогоднішнього геополітичного лабіринту.

Ми стоїмо напередодні майбутнього. Суворого екзаменатора, який перевірить нашу здатність до суверенного державного існування. Тільки мудрість і єдність допоможуть нам вистояти перед неспровокованою загрозою й здобути симпатії та підтримку світового співтовариства.

"День" №157, 2009

світ прогноз росія україна кремль сша