ПінчукАртЦентр на Венеційському бієнале переплутав бокс із мистецтвом
Під час відкриття Бієнале на початку червня перше, що бачив будь-який венеційський турист (незалежно від його чи її зацікавлення сучасним мистецтвом), підходячи до мосту Академії, – це величезний банер із здоровенним мужиком у червоному халаті і золотими ж роликами у руках. І напис: «Wladimir Klitschko. Curator. Ukrainian pavilion».
АВТОР: Катерина Ботанова
ФОТО: ПінчукАртЦентр
Мистецтво має бути з кулаками?
Здавалося б, це вбивчий, безпрограшний піар-хід. Рецепт простий: взяти найвідомішу українську зірку й представити її в не лише несподіваній, а й парадоксальній і практично неможливій ролі. І цільова аудиторія ваша.
та запрошує митців. В Україні цю роль віддали боксерові
Однак із цільовою аудиторією прокол вийшов. Виявилося, що далеко не всі поціновувачі мистецтва, знали, що це за мужик у халаті і, власне, чому український павільйон рекламує себе не через представленого художника, не через концепцію павільйону, а через обличчя і червоний халат куратора. Може, європейські художники і куратори бокс не дивляться, може американські критики в більшості своїй все-таки цікавляться не спортом?
Нагадаємо, що вже вдруге Міністерство культури і туризму полегшує собі життя і додає здоров’я тим, що не робить ніяких конкурсів на участь у Бієнале (котрі свого часу відбувалися на межі скандалу і здорового глузду), а просто делегує цю честь ПінчукАртЦентру.
Таким чином убивається ціла зграя вгодованих зайців. Мінкульт зберігає своє добре ім’я, оскільки нема нездорового ажіотажу в пресі та необхідності займатися геть незрозумілим сучасним мистецтвом; «економить» бюджетні кошти, (практично всі витрати бере на себе Пінчук) і дістає можливість проїхатись у Венецію на гламурне відкриття з горами чорного кав’яру, річками шампанського і зірками світового бомонду для пам’ятних фотографій.
Більше того, Мінкульт не сумнівається не лише в «професіоналізмі й патріотизмі» ПінчукАртЦентру, про що зазначив заступник міністра Тимофій Кохан, а й у тому, що українській презентації буде забезпечено належний піар. Як саме ПАЦ буде це робити – нікого, ясне діло, не цікавить.
Пінчуку можна все
З одного боку, в світовій практиці – це цілком нормально. Державні установи не намагаються контролювати все і вся, а делегують частину програм фаховим установам. Відповідно, факт передачі повноважень щодо Бієнале Мінкультом безперечно фаховій інституції ПАЦ слід вітати як чи не унікальний у вітчизняній практиці культурної політики. А ще краще – взяти за приклад.
Наомі Кемпбелл з чоловіком...
Але це лише з одного боку. Бо з іншого боку – сувора вітчизняна реальність, в якій цей вибір не має нічого спільного із принципами культурної політики і є безальтернативним.
На сьогодні в Україні склалась майже неймовірна ситуація у візуальній культурі (та не лише в ній): не існує не лише якісної, а й просто нормальної освіти в царині сучасного мистецтва, майже не існує (винятки можна рахувати на пальцях) некомерційних інституцій, чиє завдання – відкривати поле для експерименту й міжнародної комунікації перед молодими митцями чи кураторами, не існує державних програм підтримки виставкових проектів українських митців.
Не існує хоч якихось інституцій, які б співпрацювали з великими міжнародними проектамиі демонстрували в Україні те, що може бачити Європа. Натомість існує низка комерційних галерей середньої руки. І на цьому тлі – король у сяйві діамантів від Дем’єна Герста, ПінчукАртЦентр.
І проблема Пінчукового центру не в тому, що він, як приватна установа, функціонує за примхами, уподобаннями й капризами свого власника. А в тому, що на потрісканій і спорожнілій вітчизняній візуальній сцені він – і музей, і центр сучасного мистецтва, і мінкульт в одній особі. А тому цілком справедливо вважає, що йому можна все. Бо щоб він не зробив – навіть покритикувати його, по суті, немає кому.
Маючи унікальні можливості й експертів ПАЦ аніяк не докладається до розвитку власне вітчизняної культурної сцени. Від виставки до виставки демонструє дедалі специфічніші художні смаки, за які – як, приміром, за неймовірно коштовну виставку Дем’єна Герста, - його неприховано шпетить світова фахова і популярна преса. Ну, подобається Пінчуку Герст, що ж поробиш…
Тому нічого дивного у тому, що ПінчукАртЦентр так екстравагантно намагався привернути увагу мистецького середовища до українського мистецтва.
Про український павільйон дійсно згадала може п’ятірка світової преси: «величезний банер на Галереї Академія», «гроші, які заливали павільйон», «Пінчук, зять колишнього президента», «найстрашніший куратор на бієнале», «палаццо Пападопполі, перетворений на лячну кімнату сміху».
А головним чином – через зіркову вечірку, на яку окрім Кличка – не Володимира, ні, Віталія, - «зазирнули» Наомі Кемпбел і Джеф Кунс і яка завершилась концертом «грубоватого трансвестита» Вєрки Сєрдючки. Нас згадали поруч з іншою нуворішівською «циганщиною-слов’янщиною», сніданками і прийняттями на яхтах російських мільярдерів і в павільйонах арабських шейхів.
І це зрозуміло: порівняно з вечіркою власне павільйон із ніг не збивав і подих не перехоплював. Реальний куратор павільйону – Пітер Дорошенко, арт-директор українського павільйону, ідею Кличка-куратора намагався подати як іронічне трактування ролі куратора в сучасному мистецькому світі. Мовляв, він перетворюється на тоталітарну фігуру, яка диктує справжньому творцю-художнику, що і як робити.
Так давайте знищимо куратора, перетворимо його на ілюзорну постать за ілюзорною історією про "Степи мрійників» (саме так називалась експозиція у павільйоні) – про Ніколо Пападополі, власника палаццо, де розміщено український павільйон, який у середині XIX-го століття подорожує Україною, Монголією та Китаєм і далі аж до вод Японського моря, слідами великого мандрівника Марко Поло.
Історію Ніколо розповідають піски, розсипані підлогами палаццо, в яких відвідувач загрузає по кісточки, кольорові лампочки у старовинних люстрах, що блимають і мерехтять, звукові системи, що зустрічають нечисленних гостей палаццо лячними звуками, дві кінетичні скульптури і дівчинка-модель, яка роз’їжджає по палаццо в тих-таки золотих роликах, що їх загрозливо тримає Кличко-куратор.
Дорошенко хотів зробити «виставку-кіномайданчик з усіма необхідними атрибутами фільму: сценарієм, декораціями, світлом та музикою», але без самого фільму. А вийшов «дім духів», з якого невдовзі по відкриттю (тобто коли роз’їхалась головна цільова аудиторія) зникла дівчинка на роликах (разом із банером на Галереї Академії). Натомість лишилося відчуття непорозуміння, змішаного з бажанням пошвидше піти звідси туди, де між павільйонами хочеться ходити довго. Дивитись і думати.
Втопити колекціонера
Золотого лева цього року дістав Американський павільйон з ретроспективою класика візуального мистецтва Брюса Наумана. А відзнаку за кращий кураторський проект – Майкл Елмґрін та Інґар Драґсет, художники і куратори Нордичного павільйону (Данія, Швеція, Норвегія та Фінляндія). Обидва павільйони обійшлися без дорогого піару і голосних вечірок.
Довівши до крайнощів образ Скандинавії як матері дизайну, куратори перетворили два павільйони на гіпер-дизайнові помешкання, де предмети стають речами-в-собі й більше не потребують людей. Їхня краса надмірна, їхня стильність витікає через краї і трощить головну засаду дизайну – функціональність. Речі знущаються над людьми. Гіперболізація «мистецтва-заради мистецтва», до якого, в певному сенсі, знову починає наближатися сучасна культура, доходить піку у фігурі колекціонера-утопленика, який плаває в ультрамариновій воді басейна перед одним із двох павільйонів.
Нордичний павільйон як раз став прикладом того, як експозиція, а не банери і боксери, можуть викликати реальний ажіотаж. Про нього цього року писали всі, його фотографії – особливо басейн із мертвим колекціонером – прикрашали всі видання.
А от український піар вийшов проблематичний - ну хіба що керуватися принципом: «поганий піар – краще ніж відсутність піару». А для пана Пінчука, здається, на сьогодні це і є головним критерієм – аби говорили. Як про мільйонера з ексцентричними художніми смаками і вагомим політичним минулим, як про головного дивака Венеції, як про людину, які тепер можна все – і плювати не лише на думку вітчизняної критики, а й критики світової. За Пінчука можна лише втішитись. Чого не скажеш про українське мистецтво.
Можна навіть не рахувати гроші у чужій, цілком приватній кишені й не мріяти, на які справи з довготривалим ефектом і користю для майбутніх поколінь вони могли би піти. Достатньо просто уявити собі якою буде наступна українська презентація у Венеції. Страшно. Схоже, недаремно це слово у всьому багатстві синонімії – “scary”, “creepy”, “frightening” – стало головним епітетом цьогорічного українського проекту у Венеції.
