Велика вітчизняна брехня. 70 років тому почалася Друга світова
Захід врешті поступово відмиває очі від сталінського міфу «побєди». Реанімувати штампи радянської пропаганди на новий, «суверенно-демократичний» лад, узялися Путін та Медвєдєв. Україна ж доволі часто перебуває й далі у полоні російськоцентричного бачення подій ІІ-ї світової.
Автор: Андрій ВАЙДА
70-ту річницю початку Другої світової війни прем’єр Росії Володимир Путін вирішив провести у Польщі, яку радянські війська окупували одночасно з нацистами.
Прем’єр РФ поїхав туди аби розповісти світу і полякам, що сталінізм це набагато краще ніж нацизм. Для цього перед візитом написав статтю у «Газету виборчу», та його солодкі слова мають гіркуватий присмак. Бо Путін вирішив м’яко сказати міжнародному співтовариству між рядками те, про що його ставленик Медвєдєв кричить у Кремлі криком. Прямо добрий поліцейський і злий поліцейський.
Ну а ще московська пропаганда прокрутила у себе вдома «документальний» фільм у якому виправдовували окупацію цієї країни посилаючись на її буцім-то співпрацю з нацистською Німеччиною. Але передусім ідеться про повторення заїждженої тези, що СРСР – читай «сталінізм» – був головним переможцем над нацизмом, тож засуджувати його, як це зробила заледве два місяці тому ОБСЄ, ніяк не можна. Це, мовляв, плювок по російській гордості, славі і полеглих бійцях Червоної армії особисто.
переконує: "Самі винні".
Путін і Медвєдєв відбирають право в України на перемогу
40 років тому, у 1969 році польський еміграційний публіцист
Юзеф Мацкевич після прочитання спогадів маршала Жукова зауважив: «Із усього того, що ми тепер знаємо про німецько-радянську війну, випливає, що у ній не стільки Совдепія отримала перемогу, скільки програв Гітлер – унаслідок своєї шаленої політичної концепції та злочинних методів, застосованих на окупованих територіях».
У наш час Путін і Мєдвєдєв, виголошуючи старе кліше про «27 мільйонів наших співвітчизників, які поклали голову на боротьбу з Гітлером», не лише відбирають права Україні, Білорусі та іншим колишнім радянським республікам права до перемоги у війні, вони прикривають тілами цих загиблих сатрапа Сталіна, який їх використовував лише як гарматне м’ясо.
Сталінізм переміг, але – подивімося правді в вічі – якби переміг гітлеризм, риторика переможців була б однаковою: «Ми врятували світ від червоної зарази», - проголошував би Ґеббельс на просторах німецького «лебенрауму».
І Лондон з Вашингтоном проковтнули б ту гірку для них річ, так само як Лондон з Парижем здали у 1938-му Прагу, а потім не знали, що робити з Варшавою, провадячи з 1 вересня 1939-го «дивну війну» з Гітлером. Альтернативна історія (цей жанр використовують у своїй аналітиці і спецслужби, аби краще розуміти, що відбувається в тій чи іншій країні) показує варіанти поступової демократизації Рейху, достоту як поступово демократизовувався Радянський Союз, врешті розвалившись.
Комуністичного «Нюрнберга» напевно б не було, але це не заважало б Заходу відновити із Гітлером дипстосунки, за зразком реабілітації СРСР у 30-х з допомогою Франкліна Рузвельта: продовження такої собі політики умиротворення. І класичний приклад real politics. До чого це я?
Ідейні сталіністи керують далі
Яким би не був тоталітарний переможець, його злочини залишаються злочинами: Аушвіц не почне квітнути новим Єрусалимом, а ГУЛАГ не перетвориться на ванільні небеса. Медвєдєв і Путін, опираючись на формулу «переможців не судять», намагаються корчити гарну міну при поганій грі, вдаючи що спроби прирівняти сталінізм і нацизм це новітня вигадка, спрямована на очорнення Росії. Так насправді, інтелектуали, філософи говорили про це десятиліттями, проте лише зараз їм вдалося підняти обговорення цього питання до рівня ПАРЄ, ОБСЄ та інших офіційних структур.
Ліворуч від Сталіна - міністр іноземних справ Німеччини Ріббентроп, праворуч - його радянський колега Молотов. Започатковані Сталіном і Гітлером союзницькі стосунки попри війну тепер намагаються реанімувати Путін і Меркель
Французький мислитель Ален Безансон у своїй книзі «Лихо століття» розмірковує над природою тоталітаризмів Берліна і Москви таким чином: «Що краще – бути звіром, що удає ангела, чи людиною, яка удає звіра, якщо доведено, що обидва – «хижаки»? Цю проблему годі вирішити. У першому випадку ступінь брехні вищий, а спокуса принадніша, - і продовжує: - Фальсифікація добра глибша, тому що злочин тут більше нагадує добро, ніж відвертий нацистський злочин, що дозволяє комунізмові поширюватися більше і торкатися сердець, які відступили перед есесівським покликанням». Керівники Росії, які обстоюють сталінську рацію, є ідейними сталіністами, продовжувачами ідей «батька народів».
Ми теж відповідальні
Напрошується питання: з ким Україна? Де її ясна і чітка позиція? Маю на увазі не стільки державні інституції, скільки суспільство. Хіба те, що більшість українців того часу воювало в Червоній армії, заперечує факт їх насильницького до неї побору, використання новобранців у перших же битвах на передовій, що призводило до їх масової загибелі одразу ж неподалік рідного села?
Чому Путін, Медвєдєв апелюючи до величезних жертв, якими була встелена дорога до перемоги, не згадують ніколи про вину радянського керівництва за бездумне, варварське використання людських ресурсів? Тому напевно, що й нині вони продовжують відноситись до власних народів як до бидла безмовних «іванів», котрих можна послати на вірну смерть до Чечні, до Грузії. Чи Україна також з ними заодно?
Згаданий Юзеф Мацкевич, реальний свідок розкопок у Катинському лісі в 1943 році, в одній із публікацій написав парадоксальну річ: «Вінниця – це не тільки «друга», або точніше «перша» Катинь, вона і роз’яснює Катинь. Я ризикнув би сказати, що не заглибившись у вінницькій справі, ми глибоко не зрозуміємо і катинської». Про що це він? – спитає ЮВТ, котра все «працює»? Яка-така «Вінниця» – не зрозуміє Арсеній.
Проблема в тім, що ми, усвідомлюючи десь підшкірно глибину радянських злочинів, не можемо розповісти про них усьому світові. Ми їх воліємо забути, допомагаючи Путіну-Медвєдєву у поширенні їхньої концепції «великої перемоги у Великій вітчизняній війні». До якого часу ми це робитимемо?
Напевно поки залишатимемося лицемірами і боягузами, котрі бояться глянути правді у вічі і визнати себе такими, якими є – не тільки одними з переможців у Другій світовій, а й частково відповідальними за радянські злочини проти людства.
