Ф

Футбольні клуби закриваються і змінюють власників. Чемпіонат України може перетворитися на “донецьку лігу”.

Цієї зими клуб «Металіст» змінив власника, відомий харківський олігарх Ярославський подав клуб невідомим. Ця подія залишила в тіні багато інших повідомлень про те, що той чи інший український футбольний клуб може припинити існування, а футбольний чемпіонат із цієї ж причини чи то припиниться, чи то переформатується, чи то ще якимсь чином зміниться.

Автор: Микола Несенюк

Аби розібратися у цій ситуації, а не просто потеревенити, слід насамперед домовитись про терміни. Отож, футбольних клубів в загальноприйнятому у світі розумінні цього слова в Україні немає і ніколи не було.

Звісно, ніхто нікому не заважає зареєструвати організацію під назвою “футбольний клуб”, повісити табличку на двері і замовити візитівки. При цьому може навіть існувати футбольна команда. Але футбольним клубом це не буде. І ось чому.

За кордонами колишнього СРСР формування футбольних клубів розпочалося наприкінці дев’ятнадцятого століття. Група людей об’єднувалася у клуб і збирала команду для гри у футбол із іншою командою. Такі клуби представляли вулиці, райони у містах, невеликі населені пункти. У більшості таких клубів на початку навіть назв не було, так само як не було однакової форми.

Олександр Ярославський більше не хизуватиметься на фоні футбольного стадіону. Він продав свій клуб і тішиться, що економитиме $4 млн. у місяць

Існували ці клуби на внески учасників — мужики просто скидалися по кілька фунтів, франків, марок чи песет і купували ті ж самі м’ячі.

Згодом найсильніші із цих клубів почали проводити поміж собою турніри, отримали назви і купили форму однакового кольору. Пізніше із цих клубів почали формуватися регіональні та національні ліги.

Але це все були клуби аматорські, у яких футболісти грали у вільний від основної роботи чи навчання час. Такі клуби були і у нас — у Одесі, Києві, Харкові, Львові. Якби не радянська влада, вони у двадцяті-тридцяті роки поступово почали б заробляти гроші на вхідних квитках, почали фінансувати свою діяльність, платити премії гравцям, а найкращим із них згодом — і зарплатню. Цей шлях пройшов футбол в усьому світі. Лише не у нас.

"Любителі" на зарплаті

Комуністи не могли дозволити людям об'єднуватися самостійно, навіть для гри у футбол. Тож на заміну самодіяльним аматорським клубам, діяльність яких більшовиками не віталася, з'явились так звані “добровільні спортивні товариства” на державному фінансуванні, які забезпечували бажаючих займатися спортом найпростішими майданчиками та обладнанням, а також організовували спортивні змагання.

Врешті в СРСР оформились такі структури, як “показові команди майстрів” з футболу, гравці яких отримували зарплатню як “спортивні інструктори”, а насправді працювали футболістами за державний кошт. Саме такими командами були київське “Динамо”, московський “Спартак”, вінницький “Локомотив”, сталінський “Стахановець”...

Питання де саме має бути “команда майстрів” вирішували партійні органи, тобто вибору у жителя, наприклад, Житомира, не було. Він міг за гроші грати у футбол лише у команді “Полісся”, яка була приписана до одного із галузевих спорттовариств. Найбільш успішними в СРСР були команди під назвою “Динамо”, тому що окрім зарплат їхні гравці отримували міліцейські звання із відповідними пільгами.

Питання де саме має бути “команда майстрів” вирішували партійні органи, тобто вибору у жителя, наприклад, Житомира, не було.

Про структуру і фінансування футболу у СРСР можна писати довго і докладно. Нам же тепер слід лише зрозуміти, що усі футбольні команди радянських часів біли по суті державними підприємствами із усіма їхніми плюсами та мінусами.

Плюсом було те, що у командах регулярно платили зарплатню (від 140 до 180 рублів на місяць) і премії за виграші (від 40 до 120 рублів). Разом із безплатним харчуванням, безплатною формою, безплатними квартирами та закордонними поїздками, робота футболіста була досить вигідною.

Мінусом же було те, що добробут футболістів і тренерів не залежав від кількості людей, що приходили на стадіон. Гроші від квитків йшли по відомству спортивних споруд.

Звісно, що кращі радянські футболісти знали, що за кордоном їхні колеги мають контракти і тому подібне. Нині мало хто в курсі, що у 50-60 роки зарплатня пересічного футболіста у Франції Англії чи Італії була на рівні зарплатні кваліфікованого інженера. Більші гроші отримували лише окремі “зірки”.

Мільйони у футбол (звісно що не радянський) прийшли лише наприкінці сімдесятих разом і кольоровим телебаченням, яке зробило футбол головним рекламним носієм і привело у футбол шалені гроші. Незабаром, а точніше у другій половині вісімдесятих, в СРСР розпочалась “пєрєстройка”.

Президенти в малинових піджаках

Трохи відкрилися двері за кордон. Внаслідок цього наші футболісти теж захотіли мільйонів. Бо ж грали вони, як їм здавалося, не гірше за європейських професіоналів, а отримували на кілька порядків менше.

Футболістам і тренерам захотілося отримати дещицю від касових зборів та комерційної реклами, яка в СРСР тоді лише почала заявлятися.

З'явилися перші “самоокупні” футбольні клуби. В Українській СРСР ними стали дніпропетровський “Дніпро” та київське “Динамо”.

Отримавши омріяну фінансову незалежність ці “клуби” вже у перші місяці своєї діяльності опинились на грані банкрутства. Як виявилось, гроші футболом слід було ще навчитися заробляти. Наші ж тренери та футболісти, які виросли і сформувалися як особистості в епоху радянської “шари”, поняття про бізнес не мали і мати не хотіли.

На початку допомогли гроші від продажу футболістів за кордон. Київське “Динамо” продало у період із 1989-го до 1992-го понад два десятки гравців. Благо, тоді було кого продавати. Якраз наспів чемпіонат незалежної України, який прийшов на заміну чемпіонату СРСР.

Гіперінфляція і банкрутство державних структур, біля яких десятиліттями годувалися футбольні команди, поставили ці команди на межу зникнення. На допомогу прийшов приватний бізнес, який тоді щойно у нас з'явився.

Капітали у ті роки виникали за кілька днів і ті, кому пощастило, не знали попервах куди подіти таку купу грошей. До них і пішли футболісти і тренери. Тоді більшість із них готові були грати за сто-двісті доларів на місяць. Як наслідок, у 1993 році футбольних клубів із президентами у червоних піджаках, у нас набралося на чотири ліги!

Тоді, можливо, і був у нашого футболу шанс стати таким, як в усьому світі, тобто насправді професійним. Люди тоді із задоволенням ходили на стадіони, особливо у невеликих містах. Команди цілком були здатні розпочати заробляти гроші. Треба було лише об'єднати їх у професійну лігу. Що й було зроблено — 1995 року з'явилась ПФЛ (професіональна футбольна ліга).

Але професійною ця ліга була лише за назвою. Із самого початку аж до наших днів ця структура, так само, як і нинішня “премєр-ліга” була лише способом захопити владу у футболі. Щодо заробітків, то не ліга платила “професійним клубам”, а навпаки, “клуби” мали щороку платити до ліги внески за право грати у чемпіонаті. Це якби на підприємстві люди замість отримувати зарплатню, самі платили б за право ходити на роботу.

Звісно, що це був шлях у нікуди. Один за одним українські бізнесмени втрачали бажання фінансувати свої “футбольні клуби” викидаючи по суті гроші на вітер. Спроби окремих “президентів” таки зайнятися футбольним бізнесом були припинені найбагатшими футбольними власниками тими самими способами, якими ці власники здобули свої шалені капітали.

Внаслідок цього за двадцять років по тому, як в Україні з'явився “професійний футбол”, кількість “клубів” неухильно скорочувалася. Без футболу залишилися такі обласні центри як Херсон, Житомир, Вінниця, Рівне... В інших містах, як у Хмельницькому , Тернополі, Миколаєві, Івано-Франківську та інших “клуби” то виникали, коли знаходився “інвестор”, то знову зникали. Про “клуби” із міст масштабу Шепетівки, яка у 1993 році мала команду вищої ліги, всі поступово забули.

Причина явища проста — викидати гроші на футбол у більшості міст України немає кому, а футбольного бізнесу ніхто й не збирався організовувати. Нинішній український “професійний” футбол являє собою півтора десятки кишень багатіїв. Відкрита кишеня — є “футбольний клуб”, закрилася — зник ніби його й не було.

В останні роки процес зникнення так званих клубів трохи пригальмували Рінат Ахметов та Ігор Коломойський, які за чутками через інших осіб (офіційно ніби не можна) взяли на фінансування збанкрутілі команди Луганська, Маріуполя, Кривого Рогу, Охтирки, Луцька...

Далі не продовжуватиму аби не наразитися на судові позови за наклеп.

Таким чином у вітчизняній “премєр-лізі”, що складається із 16 учасників, є менше десяти реальних власників, які мають з чого платити футболістам гроші і навіть шалені гроші.

Місячної зарплатні одного нападника донецького “Шахтаря” цілком вистачить на річне утримання двох тернопільських “професійних клубів”, що грають у другій лізі, яка влітку ймовірно зникне — немає кому грати.

Що ж тоді сталося цієї зими?

Сталося те, що під тиском "покращення" і його організаторів власниками окремих кишень, звідки годуються “професійні клуби”, стало не до футболу. Офіційної інформації, звісно, немає. А звідки, коли зарплата футболістів, тренерів та футбольних чиновників залишається таємницею, а окремі суми зарплат та премій випливають на світло лише через зарубіжну пресу із якою вільно спілкуються зарубіжні ж футболісти, що приїхали до нас на заробітки.

Цієї зими вже офіційно змінився власник у харківського “Металіста” та київського “Арсеналу”. Тепер ці “клуби” фінансуватимуть ті, кому за нинішньої влади жити добре. Навіщо це владі? Гадаю, що владі все-одно.

Але близькому до неї територіально власнику донецького “Шахтаря” було б дуже зручно, аби його “клубу” ніхто в Україні не заважав ставати чемпіоном і боротися за успіхи у європейській Лізі чемпіонів УЄФА.

Але ж ніщо під Місяцем не вічне. Можуть колись з’явитися проблеми і у власника “Шахтаря”. Коли йому стане не до футболу, ми дізнаємося що нинішній чемпіон України з футболу такий самий “професійний клуб”, як наш президент - професор.

ярославський динамо металіст шахтар спорт футбол

Знак гривні
Знак гривні