Виявляється, у РПЦ Патріарха Кирила вважають лібералом і західником
Нещодавній візит Патріарха РПЦ Кирила в Україну став несподіванкою не лише для прихильників української автокефалії. Здається, він мав подивувати й багатьох вірян Московського Патріархату. Щоб розібратися в суті справ, варто зазирнути в донедавню історію РПЦ, адже не виключено, що з приходом Кирила вона зазнає неабияких змін. Його підкреслені звертання до молоді, сучасний і для багатьох незвичний стиль проповіді свідчать, що епоха архієреїв радянського зразка поволі відходить у минуле.
Автор: Олесь КУЛЬЧИНСЬКИЙ
Нагадаймо, що незадовго до смерті Патріарха Алексія II з Церкви, по суті, був вигнаний єпископ Анадирсько–Чукотської єпархії Діомід. Його позбавили як єпархії, так і священицького сану.
Діомід своїми ідеями та висловлюваннями представляв чи не найрадикальніше крило російської церкви. Він відверто звинувачував чинних архієреїв у співпраці з радянським та путінським режимами, відступництві від церковних канонів та в екуменізмі, закликав до якнайшвидшого відродження російської монархії.
Фінальним кроком Діоміда (за походженням, до речі, українця з Луганщини) стало проголошення анафеми Алексію II та тоді ще митрополитові Кирилу (Гундяєву). До речі, від акцій єпископових прихильників Архієрейський Собор 2008 року захищали представники славнозвісної організації „Наши”.
Утім, демарш Діоміда не здобув великої кількості прихильників. Вважали, що він був спрямований на розкол РПЦ та – з великою часткою підозр – задля провокації фінансований американськими спецслужбами.
Перемога ж на патріарших виборах цього року затятого ворога Діоміда митрополита Кирила над Калузьким митрополитом Климентом і Білоруським Філаретом (які могли б стати спадкоємцями політики Алексія) засвідчила, що й „фундаменталістська”, і консервативна течії в РПЦ зазнали неабиякої поразки.
Константін Кінчєв і тоді ще митрополит Кирило
Щонайменше до патріарших виборів на Помісному Соборі 2009 року Кирила - як „модерніста” - цілковито не сприймали в монастирях та колах так званого „політичного православ’я”.
Незадовго до виборів в Інтернет було викинуто цілі стоси компромату на майбутнього Патріарха. Йому пригадали як торгівлю тютюном та алкоголем у 1990-их, так і загравання з католиками, підтримку єресі екуменізму.
На сайтах правого та релігійного спрямування з’явилися світлини Кирила y зручних світських і гірськолижних костюмах під час його душпастирської місії в Європі.
А частина вірян звернулася до нього з проханням відмовитися від власних тверджень про те, що православна та католицька церкви є частинами Єдиної Церкви і що перехід із католицизму у православ’я є хибним шляхом.
Митрополита навіть попросили підтвердити власне визнання засадничих православних догм Константинопольського Собору 879-880 років, з якого, по суті, й бере початок розкол християнства на західну та східну гілки.
Таким чином, неортодоксальна поміркованість майбутнього Патріарха посіяла сумніви: чи визнає він ці догми, а отже – і фундаментальну частину Православного Символу Віри, згідно з якою Святий Дух сходить лише від Бога-Отця. Бо в католиків ця частина, як відомо, вилилася у формулу „філіокве”:„від Отця і Сина”).
Ось хоча б деякі вислови Кирила: „Взагалі, я не розумію, як можна переходити з православ’я в католицизм, або ж із католицизму в православ’я. Це породжує серйозні сумніви екклезіологічного характеру” (польська інформагенція КАІ, 2007 р.) Або: „Будь-який перехід із православ’я в католицизм або навпаки є хибним шляхом, який стирає довіру між Церквами” („Московские новости”, 1992 р.).
Такі слова владики фактично означають, що істину можна пізнати не лише у православній, а й у католицькій церкві, і християнам західного обряду необов’язково заради спасіння навертатися в православ’я. Тим самим перекреслюється вся історія радикального ортодоксального погляду на католицизм як єретичне, заблудле відгалуження Церкви.
Існують навіть версії, що Кирило, як виходець із колишніх архієреїв, був тісно пов’язаний із КГБ-ФСБ та володів компроматом ледь не на всіх провідних церковних єпископів – тим паче, якщо зважити на його перебування за кордоном та чин заступника відділу зовнішніх зв’язків РПЦ. Мовляв, це й стало основною запорукою його перемоги на патріарших виборах.
Та хай там як, а ці приклади з біографії Патріарха і останній візит до Києва вкотре підтверджують те, в чому годі було й сумніватися: Кирило надзвичайно тонкий дипломат і розуміє, що Церкві потрібні нові методи впливу, відповідно до вимог часу.
До речі, те, що він підхопив давнє гасло митрополита (і теж реформатора, до того ж такого, який не цурався стосунків з католиками, за що був не сприйнятий у Москві!) Петра Могили „Київ – другий Єрусалим” указує на певну "пригальмованість" владик Київського Патріархату. Воно вже давно мало б звучати з їхніх уст на противагу відомим словам старця Філофея: „Москва єсть Третій Рим, і Четвертому не бути”. Невміння конкурувати в ідеології, богослів'ї та книгодрукуванні явно грає не на їхню користь.
Отож, із приходом Кирила, мабуть, варто очікувати зменшення чорносотенної риторики в російській церкві. Щонайменше, вона не лунатиме з офіційних та єпископських уст. Як відомо, у зовнішньому відділі РПЦ зосереджувалися найпросунутіші та найосвіченіші кадри Церкви. Їх начебто і згуртовує навколо себе Патріарх Кирило.
Між іншим, знаковим у цьому плані є його призначення відомого місіонера і богослова Андрія Кураєва в Ісаківський собор Санкт-Петербурга та нагородження того одразу всіма можливими дияконськими відзнаками.
Кураєв, якого свого часу ледь не анафемствували за віровідступництво в Почаївській Лаврі, останніми роками буквально приголомшує консервативну православну спільноту. Спершу заперечивши достовірність давнього християнського твору „Митарства святої Феодори”, він добрався й до однієї з найвагоміших постатей у російському православ’ї останніх століть – Святителя Ігнатія Брянчанинова, назвавши його звичайним „технарем” у релігії.
Живий журнал диякона – невичерпне поле для дискусій між представниками ліберальної – чи, за більш прийнятним для РПЦ висловом, „модерністської” - та консервативної гілок Церкви.
Чому не ліберальної? Згідно з доволі влучною класифікацією православного публіциста А. Рогозянського, лібералами радше варто називати невелику частину духовенства та прихожан великих міст, погляди яких певною мірою перетинаються з антитрадиціоналістським світоглядом позацерковних лідерів, на кшталт Гліба Якуніна (до речі, після відлучення від РПЦ устиг побувати в УПЦ КП) або Якова Кротова (зараз належить до УАПЦ (оновленої)), хоча це не перешкоджає їм мати власне місце у церковній структурі.
„Модерністи” ж, атаковані як лібералами та консерваторами, намагаються зберегти православну традицію шляхом пристосування до часових змін, світського духу епохи, тим самим ставлячи за мету навернення у православ’я дедалі більшої кількості неофітів.
Усе це, вочевидь, свідчить, що тенденція місіонерських рок-концертів та шоу байкерів, яка проявила себе на початку цього десятиліття, надалі тільки зростатиме.
Юрій Шевчук (праворуч) і диякон Кураєв
Ставка на молодь та місіонерство, мабуть, будуть основними напрямками церковної політики РПЦ за патріаршества Кирила.
А молодь, звісно, не може привабити мракобісся та лиховісні бабці; словами того ж Кураєва, до неї потрібно „заговорити її ж мовою”.
Тільки цей світський церковний курс, на жаль, аж ніяк не означає відмову від імперської пропаганди.
Намагаючись зробити православ’я зрозумілішим і доступнішим поколінню пепсі, клірики стараються знайти нову обгортку і для панросійських великодержавницьких ідей. Це чудово продемонструвала „модна”, навіть „крута” чи то „просунута” риторика Кирила в Україні.
Утім, яким чином ці можливі церковні реформи та проімперські настрої вплинуть на УПЦ МП? Ситуація тут значно складніша, ніж багато-хто уявляє...
Не секрет, що за митрополита Сабодана в УПЦ МП поряд із чорносотенними впливами на кшталт одіозного одеського єпископа Агатангела сформувалася й доволі сильна проукраїнська течія.
Скажімо, з уст радикалів часто можна почути закиди на адресу молодого єпископа Драбинко, який, мовляв, є прихильником автокефалії та ледь не керує церквою замість похилого Сабодана.
Вже не кажучи про позицію черкаського митрополита Софронія. Користуючись неабиякою популярністю серед прихожан МП, як відданий служитель і суровий наставник, той відкрито заявляє про необхідність зняття анафеми з Івана Мазепи.
За останні роки помітно зменшилися агресивні настрої у багатьох монастирях на Заході України, які здавна були форпостами православ’я (саме в деякі з них, до речі, і навідався Кирило). Навіть у Почаївській Лаврі можна вряди-годи зіткнутися з випадками, коли семінаристи вимагають від туристів розмовляти українською мовою. Подейкують, начебто й сама братія монастиря розділилася навпіл у ставленні щодо церковних змін.
А якщо подивитися церковний канал УПЦ МП „Глас”, то зустрінеш передачі і про Грушевського, і про Уласа-Самчука, і про решту постатей, які неприйнятні для російських шовіністів. Саме ці тенденції дають надію, що Кирило постарається бути якнайобережнішим з УПЦ МП і не позбавить її самоуправління.
З іншого боку, начебто „жартівливий” намір мати резиденцію в Києві та отримати українське громадянство, бажання вивчити українську й наголос на релігійній та аж ніяк „не російсько-імперській” єдності слов’янських народів застерігають, що той може діяти, власне, дипломатичними хитрощами, а не рубати з плеча.
Що ж до „крутого” місіонерства й роботи з молоддю, то варто відзначити ще один момент: в Україні значно менше людей, які можуть над цим працювати. Всі основні інтелектуальні сили РПЦ зосереджені в центрі.
У нас практично немає богословських дискусій: ні всередині церков, ні міжцерковних, немає надто сильних проповідників, ані місіонерів на кшталт того ж Кураєва. Можливо, це й одна з причин того, що українська паства у своїй масі залишається доволі консервативною у релігійному аспекті. Отже, і не надто охочою до будь-яких змін.
