Літнє газостояння

Зимовим загостренням стосунків між Україною та Росією, пов’язаних із постачанням природного газу, нікого не здивуєш: протягом останніх 5 років подібні речі регулярно трапляються чи під Новий рік, чи на Різдво. Натомість ескалація конфлікту наприкінці травня виглядає принаймні незвично.

А саме це й відбувається зараз – поки що у вигляді гострих заяв „навкологазових" функціонерів Росії різного рівня – від „розмовляючої голови” Газпрому Сергія Купріянова до прем’єр-міністра Владіміра Путіна.

Так, за підсумками перемовин з прем’єркою Юлією Тимошенко на саміті голів урядів країн СНД Путін заявив, що Україні нібито саме зараз потрібні $5 млрд, щоб заповнити газом підземні сховища. При цьому російський прем’єр прямо вказав, що Нафтогаз таких грошей не має і що Європа їх також не дасть. А от Росія готова або прокредитувати цю закупівлю в рахунок майбутніх послуг із транзиту її газу до Європи, або ж за словами Путіна, якимось іншим чином „внести свою частину в рішення цього питання”. Якого „внесення” можна чекати від росіян, стало зрозуміло через два дні – керівник Газпрому Алєксєй Міллер пригрозив, що якщо Україна затримається з оплатою отриманого протягом травня газу, Росія перейде на 100% передоплату (читай – перекриє газ, поки не отримає гроші не лише за травень, але й за червень).

За чинними газовими угодами, щомісячний розрахунок за газ між Нафтогазом та Газпромом має відбутися до 7 числа наступного місяця, тому формально росіяни турбуються зарано. Однак у дійсності Україна підставилася, і, відповідно, стала вразливою для нападів з боку „старшого газового брата”, принаймні по двох напрямках.

Перша вразливість є безпосереднім наслідком домовленостей Тимошенко із врегулювання січневого газового конфлікту. Мова йде про принцип обрахунку ціни, обсяги постачання та форма оплати. За цими умовами другий квартал 2009 року є для України найбільш проблемним – газ, обрахований по формулі ціни, прив’язаній до ціни на нафту 9 місяців тому, коштує $270,9 за тисячу кубічних метрів. Перший квартал ми пережили завдяки запасам в підземках, закачаним по ціні $179,5/1000 куб.м. В третьому свою роль відіграє падіння цін на нафту наприкінці минулого року: ціна за формулою становитиме близько $202,9. А от ціна другого кварталу є де факто непідйомною.

Друга вразливість – саме в другому кварталі розпочалася закачка до підземних газових сховищ (ПСГ). Коли її здійснювали „кремльгазівські” контори на кшталт „РосУкрЕнерго”, проблем з оплатою ще непроданого газу не було в принципі – а навіщо, адже тут всі свої. А з Нафтогазу Газпром вимагатиме все до центу – і байдуже, що фактичний продаж цього газу споживачу розпочнеться аж у жовтні.

Чи розуміла ці обставини прем’єрка Юлія Тимошенко, коли погоджувалася на саме таке врегулювання конфлікту? Напевне, так, і при цьому, судячи з усього, розраховувала відкласти проблему на потім і вже тоді якось її „розрулити”. Однак в Росії теж чудово розуміють, на який гачок вони можуть підвісити Україну. Саме цей гачок зараз показує українській владі Путін – мовляв, ось що вас чекає, якщо ви не виконаєте умов, на які самі ж погоджувались.

В такій ситуації маємо два виходи. Перший – прагматичний: мобілізувати всі ресурси і при цьому по максимуму скоротити обсяги закупівлі в червні, аби уникнути як боргів, так і надмірних витрат на газ. Страшилки російської сторони про те, що до підземок не вдасться закачати достатні обсяги, не мають під собою підгрунтя: якщо подивитися статистику заповнення підземних сховищ за роки незалежності, то можна пересвідчитися, що Україна спокійно проходила зиму, маючи на кінець сезону закачки (приблизно середина жовтня) 16-17 мільярдів кубів газу в ПСГ. Натомість озвучені росіянами 19 мільярдів кубів, які нібито вкрай потрібні цього року для наших підземок, забезпечать разом з тим, що там вже є, близько 30 млрд куб м. Звісно, мати стільки газу в ПСГ добре – але ж не по 270 доларів за 1000 кубометрів. Однак в Росії залишається інший важіль: застосування принципу „бери або плати”, коли за невикористані, але вказані в контракті обсяги газу все одно нараховується платня. Через кризу споживання газу в Україні різко скоротилося, а „скирдувати” зайве в ПСГ зараз недоцільно – газ дуже дорогий. Відповідно, доведеться домовлятися про незастосування санкцій – і наражатися на зустрічні вимоги.

Другий – типовий для Юлії Володимирівни: перенесення поточних проблем „на потім”. І тут російські „партнери” готові піти назустріч: вони не проти, щоб Україна заплатила за газ коштами, які вона мала б отримати за транзитування газпромівського газу до Європи протягом наступних 5 років.

На найближчу перспективу цей варіант не створює українській владі жодних труднощів. Проте в майбутньому він матиме такі наслідки, від яких лихорадитиме не лише високопосадовців чи Нафтогаз, але й усю державу. По-перше, Україна втратить будь-які шанси вимагати від Росії адекватного підвищення транзитної ставки (нинішні $1,7 за 1000 куб м на 100 км маршруту – дуже низький тариф, і Росія вкрай зацікавлена в його збереженні). По-друге, наш північний сусід отримує можливість блокувати будь-які європейські ініціативи щодо модернізації чи структурної перебудови української газотранспортної системи: адже на цілих п’ять років ГТС фактично „продалась” Газпрому. І по-третє, позбавлений транзитних прибутків Нафтогаз буде вкрай вразливий до ініціатив з передачі газової труби в управління Росії – адже інших партнерів не буде, а на самостійне підтримання газотранспортної системи в належному стані не буде коштів.

Який із двох варіантів обрати – вирішуватиме Кабмін. І є всі підстави для побоювань, що напередодні президентських виборів перед Тимошенко виникатиме спокуса йти шляхом вирішення поточних проблем за рахунок майбутнього. Мовляв, головне – зараз викрутитися, а там якось розберемося. Однак ми вже ходили по цьому колу. І на кожному наступному витку шляху загрози енергетичній безпеці України зростатимуть навіть не в арифметичній, а в геометричній прогресії.

гтс тимошенко газпром газ