Ліберали починають, консерватори виграють. Росії загрожує червоно-коричневий реванш
Поки більшість прогресивного людства турбується чи вдасться російській опозиції зібрати на наступних вихідних ще більший мітинг протесту ТЕКСТИ вирішили дослідити які мотиви рухають невдоволеними російськими масами. Виступи на Болотній площі у Москві надихнули українських інетернет-активістів вітати «снігову революцію», висловлювати солідарність з протестуючими. Незнання реальних настроїв антипутінських росіян створює ілюзію «майдану в РФ», в той час, як навіть ліберал Нємцов застерігає, що на оксамитовий сценарій годі сподіватись.
Намагався зрозуміти Росію: Костянтин Воздвиженський
Напередодні виборів мої російські(передовсім московські друзі) поширювали депресивну пісеньку на мотив радянської «С чего начинается Родина», починалась вона такими рядками:
С чего начинается Родина?
С плевка, что запущен в народ,
С чеченов, лезгинку танцующих, у Боровицких ворот.
А может она начинается с Беслана и взрывов в метро,
И то, что досрочно на выборах опять победило ЕдРо.
Далі згадується чимало інших «принад» сучасної Росії і в кінці – заклик подумати ще раз, за кого голосувати на виборах. Обмінювалися нею люди помірковані, офісні працівники, нерідко вихідці з України. В цій крапельці опозиційного креативу криється вся суть нинішнього російського протесту: ліберально-націоналістичні наспіви на радянський мотив.
В антипутінському русі забагато національного, точніше навіть націоналістичного. Показовим є той факт, що навіть за офіційними даними, Єдина Росія найбільше голосів отримала в національних автономних округах, а не в областях, де в етнічному складі домінує титульна нація.
В республіках типу Чечні, Башкірії чи Тиви живі племенні патерналістські настрої: лояльний до Кремля князьок типу Кадирова зуміє змусити своїх співвітчизників голосувати за «правильну» партію. А от для етнічних росіян Путін з Мєдвєдєвим, схоже, перестали бути «своїми».
Різкий приріст національних меншин у Москві та інших «іконно русскіх» великих містах – проблема, яку офіційний Кремль намагається не помічати, або обходиться черговими фразами про реєстрацію робочих місць і тп. Але кожен москвич будь-якої національності знає, що за помірне відкупне всі проблеми з реєстрацією можна вирішити, що на мігрантах чиновники і працедавці заробляють і заощаджують мільйони, отже ця система владу влаштовує і нічого вона не змінить.
Рецепта мирного співіснування народів немає навіть сучасна толерантна Європа, годі вже говорити й про РФ. То ж очевидно, якщо навіть раптом(!) у Росії візьмуть гору ліберально налаштовані політики, вони навряд чи зможуть запропонувати ефективну модель національної політики. Отже – матимуть конкурентів з «простими» рішеннями а ля «мочить чорних».
У російській глибинці, де справедливості заради треба сказати, етнічний склад теж починає потроху змінюватись за рахунок все тих же мігрантів зі сходу, є інший вагомий привід відчувати себе ображеними. Убога провінція завжди бурчала на ситу і «зажрату» Москву, де все найкраще і найдорожче, яка визискує на себе всі ресурси, але це бурчання за десятиліття перетворилося на негучне звукове тло.
Інша річ – відбудований розкішний Грозний, що після багатомільярдних федеральний вливань розквітнув немов столиця одного з арабських еміратів. Це свіжа травма для людей, що живуть у нечорнозем’ї, бездоріжжі і безгрошів’ї. Коли вони бачать(а це транслює як ТБ, так і інтернет), як на широку ногу живе чеченська столиця, ненависть до влади, що породила таку несправедливість стає непідробною.
Чекали ж бо іншого: обіцяли мочити в соритирі, а обиватель говорив: «Відгородити цю Чечню колючим дротом, і хай будуть незалежні».
Рунет переповнений не лише інтелігентними демотиваторами, що тонко стібнуть російську тандемократію – там не бракує й нехитрий картинок, де протиставляються палаци Грозного ізбам-халупам у середній полосі Росії, крутизні джипи кавказців роздовбаним колгоспним тракторам. І саме такі картинки мають найбільшу популярність серед користувачів більш «пролетарських» соцмереж – Однокласників і Вконтакте.
Модернізація у розумінні пітерського інтелігента за походженням Дмитра Мєдвєдєва – це соцмережі і нанотехнології. Для пересічного архангельського чи вологодського мужика модернізацією стала б нормальна дорога до районного чи обласного центра, газове опалення, доступний бензин(активісти ренета часто порівнюють ціна на пальне у «нафтових» країнах та РФ – цифри не на користь останньої) – цих благ глибинка не дочекалася ані від більшовиків, ані за 20 років «нової Росії». Терплячий мужик посидів потерпів та й пішов на вибори і проголосував проти ЄдРа – в етнічно «чистій», патріархальній Вологодській області партія влади набрала лише 33%(а у Чечні понад 90%).
Провалюється й сама ідеологія «ліберальної» імперії. Путін прийшов як радянський реваншист, а у підсумку за його правління в Кремлі і в «тандемі», Росія втратила вплив на більшість країн СНД, ба більше навіть в самопроголошених Придністров’ї і Південній Осетії про кремлівські кандидати програють. Протистояння із Заходом награне і на користь РФ.
Кремлівський тандем став чужим як простим етнічним росіянам, так і еліті. На Болотній площі виступало чимало інтелектуалів, які вповні розуміють, що нинішня система влади є згубною для Росії і які не хочуть жити під контролем ФСБшного режиму.
Підтримка ж ЄдРа – це ті, хто фінансово залежать від влади – силовики, що отримують вельми непогане фінансування, зазомбовані ТБ пенсіонери(напередодні виборів спілкувався зі своїми родичами в РФ – людьми дуже поважного віку, про інтернет вони тільки чули, то ж головне джерело інформації – телевізор, вони свій вибір пояснили просто: «Ми підтримаємо Єдину Росію, бо якщо зміниться влада, нам можуть пенсію затримати, як це при Єльцині було») і князьки автономних республік, що пригрілися біля бюджетів.
За такого балансу сил шанси на зміну влади у Росії, справді, є. Але питання: хто прийде на зімну пітерському тандему? На Болотній площі поруч стояли представники ліберальних партій, увесь лівий спектр і ультранаціоналісти. Подібне Москва вже бачила: восени 1993-го антипрезидентський парламент, що складався здебільшого з реваншистськи налаштованих радянських депутатів плюс молодики з неофашистського РНЕ(Русское национальное единство) намагалися забрати владу у Єльцина, який застосував проти повсталих танки і авіацію.
«Демократ» Єльцин придушив одну з гілок влади, але мотивував це боротьбою з «червно-коричневими»(тобто з комуністично-нацистським альянсом). Саме після цих подій у грудні 1993-го в РФ постала Конституція, яка встановила сильну президентську модель і стала підмурком для путінської «вертикалі».
Нині російські ліберали говорять про те, що в президента забагато влади і що треба, аби більше повноважень мала Дума. Тобто йдеться про повернення до владної моделі 1991-1993. Але звернімо увагу на той факт, що останні вибори засвідчили, що серед опозиційних партій найпопулярнішою є КПРФ, а неподалік у рейтингу йде одіозна ЛДПР Жиріновського.
Отже, пофантазуємо: Мєдєвєдєв і Путін погоджуються на перевибори, перемагає опозиція… Але хіба реально, щоб ліберали з, наприклад, «Яблока» при нинішній підтримці у 2,5% отримали бодай 10%? Навряд чи, а от зростання популярності комуністів і правих партій, що запропонують «ефективне» вирішення національних питань цілком ймовірне. Цікаво, чи будуть за такого сценарію українські симпатики «снігової революції» вітати Росію з перемогою демократії?! Чи буде така Дума і сформаваний нею уряд лояльнішими до України?!
Кольорові революції на пострадянському просторі перемогли там, де місцеві кволі режими не надто опиралися і мали при собі не вельми надійних напівголодних силовиків, що як і решта населення мали доступ до телеканалів типу українського 5-го чи грузинського «Руставі-2».
Спроба змінити владу в Узбекистані закінчилися великою кров’ю, силою придушив опозицію нафтовий «хан» Ільхам Алієв, силою ж нищить опозицію і Лукашенко в сусідній Білорусі. Вистачить сил і у кремлівської тандемократії: тамтешні можновладці можуть просто дочекатися моменту, коли строката опозиція пересвариться між собою(український варіант) або наважиться на насильство(сценарій 1993-го) – в обох випадках Путін на «коні» приїде на президентські вибори.
Українцям у будь-якому випадку тішитися ні з чого: залишиться Путін – триватиме втягування у «русскій мір», переможуть червоно-коричневі – можлива анексія силою. На перемогу лібералів на словах лояльних до України годі й сподіватися, до того ж й як засвідчив досвід усіх попередніх років, - російська демократія закінчується там, де починається українське питання.
