Росія + Україна – інтеграція не потрібна нікому

Уявімо собі таке кіно: Україна стала кращим другом і союзником Росії. Пускаємо цю фразу першим титром. А далі в жанрі сучасного action змальовуємо кілька варіантів такого майбутнього.

Сценарій перший «Сон русофіла». Церковні дзвони. Сонце встає над Києвом. На місці нинішньої статуї незалежності – могутній монумент триєдиному руському народові, увінчаний двоглавим орлом. Перебивка. Біля пізнаваних руїн американської амбасади капрал імператорської (російського президента нарешті коронували!) гвардії намотує зоряно-смугасті онучі, що до болю нагадують прапор відомої країни.

Квас замість кока-коли, усміхнені біляві дітки на порогах щойно відкритих російських шкіл. Портрети новоявленого самодержця всеросійського у кожній хаті біля ікон. Газ – 2 копійки, бензин – 3.

Парад імператорської гвардії на Хрещатику, молодь без шкідливих західних звичок, домни ллють метал, шахти «дают угля», лагідна пісня, скажімо, про Волгу лине з динаміків. Їдуть вуличками модернові БелАЗи і «Жигулі».

Сценарій другий «Сон русофоба». На в’їзді до Києва попереджувальна табличка: «Здесь разговаривают по-русски». За кожним свідомим громадянином – ФСБшний «хвіст». Українська пісня – тільки у хвилях далеких закордонних радіостанцій. П’яні й нахабні матроси-чорноморці мародерствують по таврійських селах. Польський кордон – завіса з колючого дроту, під якою риють підкоп завзяті галицькі партизани. Матерні частівки на сцені оперного театру.

Сценарій третій «Сон бізнесмена». Картинка дуже динамічна і проста. Успішний чоловік заходить до банку перевірити валютний рахунок, а там замість євро і доларів – російські рублі. Німа сцена, як у гоголівськім «Ревізорі».

Можна, звісно, придумати ще кілька сюжетів, втім переконаний усі вони так чи інакше виглядатимуть тією чи іншою мірою абсурдними. З однієї простої причини – союз з Росією неможливий в короткостроковій перспективі за жодних обставин . Неможливий, бо не є вигідним для жодної із сторін.

Пересічний росіянин, глядач програми «Время» живе з думкою, що нікуди та Україна не подінеться – повимахується трохи, пограється у західну демократію і повернеться до Росії. А чим обернеться для нього, громадянина РФ, «маленького человека», те саме возз’єднання? Дати українцям в обмін на лояльність дешевий газ, нафту за внутрішніми цінами – так це ж і підірве російську економіку, виснажить стабфонд і зрештою вдарить по сімейному бюджетові окремо взятого громадянина Рукавішнікова.

Українець, що мріє про приєднання до РФ, часто ототожнює бажаних союзників з колишнім СРСР, де всі важливі заводи підпорядковувалися напряму міністерству у Москві. І яким же буде його розчарування, коли він побачить, що у наших сусідів соціалізмом і не пахне, і тамтешні акули-капіталісти нічим не гуманніші від місцевих.

І сценарій, коли, скажімо, уральські магнати викуплять донецький коксохім, закриють його, або скоротять половину персоналу, буде цілком реальним. Конкуренцію ж ніхто не скасує, якими б братами ми не звали одне одного.

В Україні і Росії різні політичні системи, тому нам не по дорозі

Зближення з Росією є неможливим перш за все з політичних причин. І справа не у персоні, яка нині сидить на Банковій і її можливих наступниках. Подібне притягує подібне. У Росії союзників не так вже багато – відносно рівні стосунки Москва має з Білоруссю і Казахстаном, країнами, де роками правлять по суті диктатори. При чому називати їх маріонетковими диктаторами було б несправедливо: кожен з них має досвід жорстких відмов Кремлю.

Отже, щоб зблизитися з РФ, Україна має стати авторитарною: на це не піде жоден з нинішніх претендентів на президентське крісло. По-перше, побоїться Заходу. По-друге, в нас занадто сильні політичні конкуренти, щоб допустити концентрацію всієї влади в одних руках.

Та й український диктатор може стати для Москви ще більшим ворогом, ніж ліберал Ющенко, адже повнотою своєї влади він зможе категорично відмовляти Росії, і варіантів натиснути на нього через парламент просто не залишиться. А без тотожності політичних систем про серйозне партнерство годі й говорити.

Руйнація економічних зв’язків між колишніми радянськими республіками на початку 90-х, справді, якийсь час спонукала шукати шляхи відновлення кооперації. Та зрештою більшість колишніх партнерів по соціалістичному господарству стали конкурентами і об’єднання РФ й України в один економічний простір тільки поглибить цю конкуренцію, перетворить на боротьбу за виживання.

В таких галузях як літакобудування, приладобудування, оборонка ми нині серйозно змагаємось один з одним на ринках країн третього світу. Інтеграція цих галузей, можливо і втішить кінцевого споживача, а от російський й український пролетаріат матиме додаткові причини «любити» одне одного.

Навіть повернення України у склад Імперії Росії вже не допоможе

Гасло «виробляти самим, без колишніх партнерів по Союзу» народилося не вчора, і навіть не в Україні. Ще в єльцинській Росії стратегія розвитку оборонки була розроблена у такий спосіб, щоб максимально зменшити кооперацію з колишніми республіками СРСР.

Втім, російсько-українська співпраця триває там, де вона справді є необхідною. Причому на звичайних ринкових засадах. Але на російські контракти, скажімо, «Мотор-Січі», не впливає «колір» президента чи парламентської більшості – головне, щоб товар був конкурентоздатним.

Масований прихід російських інвесторів в Україну спостерігався у 2000-2001 рр. при президенті Кучмі і прем’єрі Ющенку. Саме тоді до нас прийшли нафтові компанії і великі банки РФ. І, звернімо увагу, жоден з них не пішов звідси після помаранчевої революції, яку у Москві схильні розуміти як антиросійську.

Взагалі, великий капітал ніколи не був сентиментальним щодо братерства чи демократії: американські нафтові компанії не цураються працювати у країнах, де правлять диктатори, російські олігархи не минають рублем ані Україну, ані Грузію, яких Кремль, образно кажучи, зарахував до своєї «вісі зла».

Ну й зрештою, наболіле культурне питання. Всі русофіли тиснуть на нього, як на мозоль. Але, якщо відкинути усі емоції, що ми маємо: чим обмежений сучасний українець у можливості торкнутися російської класичної чи модернової культури? Хіба в нас не продають у книгарнях російських книжок, хіба в наших музеях немає картин російських художників, хіба має наша молодь якісь істотні перешкоди для навчання у російських вишах?

При сучасному рівні технологій взагалі нерозумно говорити про якісь труднощі з отриманням інформації. І отримувати її знайомою російською мовою у нас може кожен. Куди далі поглиблювати співпрацю у цій галузі?! Ми, як і 20 років тому, в курсі подій російського шоу-бізнесу, нашими містами часто гастролюють московські і пітерські театри, наші митці теж не забули дорогу до Москви.

Нинішній стан стосунків з Москвою, як би це парадоксально не звучало, є максимально прийнятним для обох сторін. В тих сферах, де дійсно необхідна кооперація, панує бізнесовий прагматизм.

І політики мають чим полякати свій народ: українські – російською агресивністю і авторитаризмом, російські – безладом демократичних перетворень у Києві.

Прості громадяни можуть запросто, без віз бувати одне в одного в гостях, приїздити на відпочинок, навчання і заробітки.

Подальша інтеграція не потрібна нікому.

дискусія росія