10 ознак перетворення Януковича на Брєжнєва
Нинішній український президент та його оточення дедалі більше нагадують радянського генсека та його ЦК, які плекали стабільність і сформували підвалини до краху країни. Порівнювати Януковича з Брєжнєвим – це вже певний тренд. У тих, хто переглядав останнє послання українського президента, дежавю з епохи застою виникло відразу, з початку трансляції, і твіт Тимошенко лише озвучив масове враження.
Застій згадував: Костянтин Воздвиженський
Звісно, Віктор Федорович не вдавався до цитування Леоніда Ілліча і в принципі говорив динамічно і коротко, намагався критикувати сам себе – формально паралелі з кремлівським старцем виглядають притягнутими за вуха. Але… атмосфера нудьги у самій сесійній залі – обличчя чиновників і депутатів були вкриті цілком застійною апатією – вони відбували формальну повинність за свої дорогі посади, мляво віддавали кесарю кесареве, втім, не забуваючи плескати час від часу у долоні (у кращих традиціях останніх радянських з’їздів). Деякі паузи у промові президента і якесь не властиве йому досі плямкання лише посилювали ефект «назад у майбутнє».
Насправді всі ці аналогії мають ефект снігової кулі – від перших кроків Януковича багато хто говорив про повернення в СРСР, але зазвичай без уточнень, в який саме період його існування. Якщо у сусідній Росії відбувається реставрація Союзу у чекістських традиціях Андропова – сильна вертикаль на базі спецслужб і суворий внутрішній режим, то наші «реаніматори» все ж таки більше нагадують менш жорсткий брежнєвський режим. Можливо тому, що вони в ньому виросли і сформувалися, як особистості, і отримавши владу, навіть не усвідомлюючи до кінця, намагаються реалізувати модель, у якій виросли і яка їх відформатувала.
Недарма ж Януковчи є четвертим президентом України подібно до того як Брєжнєв свого часу був по суті четвертим після Леніна, Сталіна та Хрущова очільником СРСР(якщо не брати до уваги короткострокове номінальне правління Малєнкова відразу після смерті Сталіна).
Отже десять ознак:
1. Вся влада в одні руки. Де факто в СРСР і не було іншої формули влади, однак Леонід Брєжнєв взявся до її форматування під себе: у 1964-му році, коли усунули від влади Хрущова, було оголошено про повернення «до ленінських принципів колективного керівництва». Однак це гасло було актуальним недовго: станом на початок 70-х Брєжнєв одноосібно очолив як вищі державні, так і партійні посади, а трохи згодом на рівні Конституції зафіксував нову конфігурацію влади, замінивши диктатуру абстрактного «пролетаріату» диктатурою цілком конкретної партії на чолі з її номенклатурою.
Віктор Янукович теж досхочу погрався з Конституцією. Настільки, що тепер вже годі розібратись, який в нас нині устрій: парламентсько-президентський чи президентсько-парламентський. Але концентрація влади в руках чинного президента очевидна: могутня Адмінстрація і слухняна більшість у ВР.
2. Опора на регіональний клан. Владний апарат завжди складається з певних груп впливу, але у брежнєвському і януковицькому виконанні дуже відчутною є географічний підтекст. Дніпропетровці за Брєжнєва і донецькі за Януковича – це притча во язицех. Стає впливовою не тільки певна купка земляків, саме походження з привелійованого регіону стає шансом на хорошу кар’єру. Хоча оточення обох лідерів мало свої винятки для представників «чужих» регіонів, «кузня кадрів», «регіон, що всіх годує» та подібні навороти стають негласною частиною панівною ідеології.
3. Згортання десталінізації. Януковичу, як і Брєжнєву, дісталася частково демократизована країна (у межах існуючих систем), де загострилися історичні дискусії й почалася десталінізація. І так само як Леонід Ілліч, Віктор Федорович намагається просто замовчувати ці питання, спускати на гальмах, не надто стримувати сталіністів, але й не дозволяти їм диктувати історичну політику.
«М’яка» реабілітація Сталіна у брежнєвські часи полягала здебільшого у створенні культу Перемоги, роль у якій генералісимуса, якщо вірити тогочасним схваленим згори фільмам і книгам, була таки відчутною. В такий спосіб Брєжнєв дбав про позитивний історичний імідж СРСР і позбавляв радянських людей необхідності критичного мислення, а заодно і загравав зі старою сталінської гвардією, яка на той час ще жила, а один її представник – Михайло Суслов сидів у ЦК аж до своєї смерті у 1982-му.
Янукович Сталіна прагне не поминати, натомість не без президентського відома Голодомор у нас знову офіційно не вважається геноцидом, Степана Бандеру позбавили звання Героя України, а пам’ятники вождеві усіх народів у регіонах зводять хоч і не за вказівкою центральної влади, але й без жодного перешкоджання з її боку. Якщо Брєжнєв, партійна кар’єра якого почалася у 30-х, гіпотетично міг мати якісь сентименти до «батька народів», то наш президент, скоріше за все, байдужий до цієї постаті – просто прагне догодити Росії, де намагаються наслідувати брєжнєвського наступника Андоропова, який, за визначенням американських політологів був батьком сучасного неосталінізму.
4. Герантократія і сексизм. Нинішній сивочолий і похмурий прем’єр Микола Азаров також у багатьох викликає асоціації з кремлівськими старцями, як звали свого часу ЦК КПРС останніх років правління Брєжнєва. Звісно до повної вікової аналогії між брежнєвським ЦК і нинішньою правлячою елітою ще далеко.
Але зважимо, що Леонід Ілліч і Ко були при владі без малого 20 років, а навіть найоптимістичніші регіонали говорять про десять років свого правління. Далі буде видно. Але суворий дідівський консерватизм властивий Януковичу та його оточенню. Захід, який уже в 70-х роках пожинав плоди сексуальної революції, кепкував з асексуальності радянської влади.
Жартують і з приводу нинішніх українських можновладців. Особливо це помітно у такому пікантному питанні, як спілкування з протилежною статтю. Янукович, як і Брєжнєв свого часу, ховає свою дружину подалі від зайвих очей. Мало того наш Президент дозволяє собі масні жарти, котрі сприймаються, як пропаганда сексуального туризму в Україні (коли Янукович у Давосі запрошує іноземців подивитися, як з приходом тепла починають роздягатися українські жінки, це виглядає «печерним» в нинішньому світі гендерної рівності).
Ну й зовсім відомий факт: жодної жінки в українському уряді і жодної жінки у брежнєвському ЦК. Щоправда, за Брєжнєва була міністром культури колишня кравчиня Катерина Фурцева – але це той самий випадок винятків заради жіноцтва, що й у нинішніх владних структурах.
5. Убивство реформаторів у колисці. «Критиканам» української герантократії можна протиставити младореформатора і екс-комсомольця Сергія Тігіпка та «ситлягу»-мільярдера і за сумісництвом шефа СБУ Валеря Хорошковського…
Але все це проходив свого часу і Брєжнєв. У сходженні Леоніда Ілліча на найвищу посаду неабияку роль зіграв Володимир Семичастний – 40-річний (станом на 1964-ий) очільник КДБ, уродженець Дніпропетровщини(!), комсомольський активіст, що несподіваним вітром був занесений на верхівку грізного караючого органу. Напевне, на нього покладали великі надії, але Брєжнєв «списав» його досить скоро: молодого амбітного генерала усунули заради перевіреного чекіста Юрія Андропова, і КДБ знову взялося за «ворогів народу» (дисидентів) та «ідеологічні диверсії іноземних розвідок».
Був у Брєжнєва і свій Тігіпко – Олексій Косигін, економіст, що прагнув модернізувати та децентралізувати народне господарство. Були певні успіхи, але його теж «з’їли»– маршалу Устінову (тодішній міністр оборони) потрібні були щедрі оборонні бюджети, тож військове лобі перемогло. Дуже схоже на те, що й українські реформи, про які уряд багато говорить, але ніяк не почне, у підсумку так і залишаться розмовами під тиском потреб великого олігархічного капіталу, в жертву якому вже зараз приносять малий і середній бізнес
6. Холуї, як гарант стабільності. Існує чимало версій про те, що в останні роки правління Леонід Брєжнєв волів залишити посаду – надто немічним він був, однак оточення тримало його до останнього, нашіптуючи: Леоніду Іллічу, ви є гарнатом стабільності, не стане вас, не стане стабільності. Про аналогічну ситуацію в оточенні говорить сьогодні Леонід Кравчук, що добре пам’ятає часи «застою»: «Президент повинен позбутися холуїв, що нахвалюють його, інакше його винесуть, як винесли усіх свого часу – і Брєжнєва, і інших». Як знати, можливо, саме ці холуї і змусили Януковича балотуватися у президенти після поразки у 2004-му, вони ж штовхатимуть його на другий термін
7. Стиль «суворих пацанів». У Росії, де в принципі до Януковича ставляться прихильно, також трапляються гострі язики, що незважаючи на любов до страусиних туфель порівнюють стиль одягу українського президента зі стилем Брєжнєва. Торік зарозумілі оглядачі російського чоловічого журналу GQ у статті «Проффесорская семья» назвали одяг Віктора Федоровича «мешковатым прямого покроя костюмом, выдержанным в стиле брежневского политбюро» і навіть по-своєму пояснили вибір українського президента: «злі сноби можуть переморгуватись за спинами президентської пари скільки завгодно, але чи можна вимагати вродженої грамотності та смаку від хлопця, який виріс у робітничому селищі, де кожен другий чоловік має судимості». Та й сам Віктор Федорович не виняток, додамо від себе.
8. Спорт замість покращення життя вже сьогодні. За підрахунками Микити Хрущова, станом на 1980-ий рік СРСР мав уже увійти у фазу комунізму, тобто виконати свою головну місію. Брєжнєв про цю обіцянку Хрущова волів не згадувати, але саме цього року радянські люди мали своє невеличке «диво» - Олімпіаду у Москві. Ця безумовно епохальна подія, справді, поліпшила добробут москвичів, у деяких великих містах, зокрема, й у Києві, з’явилися модернові спортивні об’єкти.
Якщо в цьому й була якась заслуга генсека, він її сповна «компенсував» введенням військ до Афганістану, внаслідок чого кілька впливових країн проігнорували Олімпіаду-80. За літочисленням від Віктора Ющенка, у 2012-му році Україна вже мала б бути у НАТО і десь вже зовсім близько від членства у ЄС… Натомість повним ходом іде підготовка до чемпіонату Європи з футболу. Зараз команда президента всі досягнення з підготовки до Євро-2012 приписує собі, намагаючись привабити українців майбутніми видовищами замість обіцяного «хліба» для всіх і ледь не задарма.
9. Літературні чудасії. В останні роки свого правління Брєжнєва багатомільйонними тиражами розходилися його мемуари про війну та відбудову, написані, як вже достеменно відомо нині, професійними журналістами. Віктор Янукович, як свідчить офіційна хроніка, також не позбавлений літературного таланту – то з-під його пера виходять книги про роки при владі та опозиції, то він надихає Ганну Герман до написання твору про «Залізного господаря», то про нього пишуть книжки навіть іноземні журналісти.
10. Зовнішньополітична короткозорість. 70-ті роки минулого століття прийнято називати періодом «розрядки міжнародної напруженості» - холодна війна завмерла на якийсь час, Союз вів часом успішні переговори із Заходом про роззброєння, на орбіті радянський екіпаж зустрівся з американським.
Але разом з тим: Брєжнєв придушив Празьку весну і цим остаточно відвернув європейський лівий рух від Кремля, за його правління стався збройний конфлікт із Китаєм за острів Даманський, вторгнення в Афганістан – ці геополітичні прорахунки зрештою стали однією з причин подальшого краху СРСР. Леонід Ілліч прийняв країну, яка уникла війни під час Карибської кризи і на яку з цікавістю поглядали ліві інтелектуали усього світу, а залишив «імперію зла». Так само і Віктор Янукович прийняв Україну повернутою обличчям на Захід, а тепер намагається розвернути її до багатовекторності, дивних комбінацій типу 3+1, та звітує московським «царям» ледь не щомісяця.
А тепер головна відмінність: Віктор Янукович за жодних обставин не правитиме Україною 18 років, він не має часу на «застій», а «перебудова» у його виконанні також виглядає загрозливою перспективою.
