Записки застряглого криголама. Чому відверто посередній роман Ліни Костенко став бестселером?

У нашій постколоніальній культурі домінує неписане правило: все українське треба хвалити. Наші літератори, критики співають одне одному осанну на тій простій підставі, що створене українською не може бути поганим. А брак конкуренції і «зубатої» критики псує молодих і робить забронзовілими досвідчених літераторів. Якось вже в нас так склалося, що сказати слово проти української книжки, а тим більше такого метра як Ліна Василівна – це означає стати на бік українофобів, критикувати не конкретний твір, а цілу культуру, а з нею й націю. Виходить собі дорожче.

Автор: Костянтин Возвдиженський

Книга гниє з назви. Вторинна по відношенню до Гоголя, з якимось ледь не суржиковим «самашедшим» та ще й означенням «українського», що ніби апріорі з претензією на якесь позаукраїнське визнання. Те саме і зі змістом

Не варто повторювати, що програміст у книзі Ліни Костенко якийсь надто гуманітарний, а не комп’ютерний, повз це не пройде жоден сучасний читач. Поетеса з великої літери у своїй ліриці не звикла переобтяжувати себе умовностями, які так необхідні прозі: згаданий у книзі монастир, де викрили тамплієрів, насправді є чоловічим, а не жіночим, як зображено у романі.

Це дрібний епізод, і годі шукати в ньому якихось вишуканих творчих задумів. Горе-програміст поневіряється у пошуках роботи на початку 2000-х – непростий для України період, але відзначений економічним зростанням. Для чималої кількості читачів середнього віку це час кар'єрного росту і постійного збільшення зарплати (часто в рази), перших серйозних покупок і перших "не бюджетних" поїздок за кордон. Та й у голодні кризові роки програмісти чи бодай сисадміни в нашій країні без роботи не сиділи – погляньте на будь-який сайт з працевлаштування – ІТ-сфера майорить чималою кількістю вакансій. Так є зараз, так було і 10 років тому.

Можливо, якби оповідь велася від імені батька головного героя – перекладача-шістдесятника, людини покоління Ліни Василівни, все виглядало б цілком гармонійно: і туга за померлими польськими лауреатами літературних премій, і ностальгія за багатоквартирним будинком, де колись мешкала україномовна інтелігенція, а зараз «понаєхавшиє», і обурення непомірними віртуальними захопленнями Тінейджера, і часте побивання про занапащене Чорнобилем Полісся. Та й нарікання на зіпсованість сучасного інформаційного світу, яким пронизана книга, це «хоббі» людей старшого віку.

Ще одна очевидна вада роману – хибна стать головного героя. Його розмірковування про неможливість відокремлення сексу від кохання – типово жіночі. Його інтимні переживання – це переживання студентки, що подорослішала. Його листування з другом, що виїхав до Штатів, про те, де які квіти розпустилися – також «типові» чоловічі розмови.

Нерідко траплялися відгуки на блогах на кшлтат: дочитав до n-ої сторінки і розчарувався в силу вищезгаданих причин. Але чимало тих, хто дочитав до самого кінця і саме від фіналу отримав куди більше розчарування. Кінцівка роману – живописання Помаранчевої революції – це кондовий соцреалізм.

Зважимо на те, що Ліна Костенко дописала свій роман не на початку, скажімо, 2005-го, а у 2010-му році. Але час чомусь не змусив авторку трошки притримати цілком совдепівський пафос - з протилежними, звісно ж, проукраїнськими конотаціями. Але суть та сама: головний герой наприкінці виголошує спічі з розряду: Ура, товариші!

Втім є факти: наклад розлетівся зі швидкістю бестселера, творчі зустрічі Ліни Костенко відзначалися неймовірними аншлагами. То, можливо, невдоволених романом зовсім мало, і критикує книжку якась жалюгідна купка цинічних інтлектуалів?

Ні, і ще раз ні. Ліна Костенко – це ім’я, бренд якщо завгодно. Це моральний авторитет нації. І сам факт появи цієї книжки – це вже подія, звідси й шалений попит на книжку, звідси й ажіотаж навколо творчих зустрічей. Погодьтеся, мало хто розумів, що саме він купує, обравши у книгарні «Записки українського самашедшего» - Ліна Костенко написала роман про сучасність – яке промо ще потрібне? Кожен хотів скласти власне враження. Те саме й з творчими зустрічами: коли ми в останнє бачили Поетесу, коли в останнє питали її про щось? Вона ж принципово не дає інтерв’ю…

Аналогічний аншлаг трапився, коли на сцену вийшли «Брати Гадюкіни», котрі не співали близько 20-ти років. І тільки специфічне андеграундне світосприйняття Кузі завадило перетворити цей фурор у довготривалий і успішний бізнес-проект, як це зробила А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА із «Записками» Костенко.

З позитивних відгуків про «Записки» часто доводиться чути: сподобалося, згодний, я теж так вважаю. Але ж це оцінки не художнього твору! Кому спаде на думку сказати «згодний» після прочитання романів, скажімо, Мілана Кундери чи Салмана Рушді? Та й глибини філософської думки у літературі в більшості випадків цінуються тоді, коли професійно упаковані в гострий сюжет. Згадайте Шекспіра: «Гамлет» - це ще й детектив з купою трупів у фіналі.

Згоду або заперечення, як правило, викликають публіцистичні твори. І як знати, можливо, саме зміна «формату» зробила б книжку більше переконливою: особисті думки такого морального лідера як Ліна Костенко про неукраїнську Україну, духовну порожнечу, мильну бульбашку гендерних студій і зрештою поступовий і невідворотній Апокаліпсис сьогодні – щирі, незамасковані під свідомість недолугого програміста, стали б справжньою інтелектуальною подією року. Хоча і з ними можна дискутувати, але це вже інша розмова.

Також читайте нашу рецензію на "Записки" від Олега Коцарєва

_________________________

Сайт TEXTY.org.ua існує завдяки пожертвам наших читачів.

Фінансова підтримка кожного з вас дуже важлива для нас. Звертаємося з проханням здійснити пожертву на підтримку ТЕКСТІВ.