Замок на Кароліно-Бугазі (Якби ми виграли Полтавську битву). Новорічна історія

Автор: Євген Лакінський, 22 грудня 2010, для "Текстів"

Ілюстрації: Дмитро Мокрий-Вороновський, Aymeric NOA

Замок було побудовано у XVIII столітті, коли ці землі щойно відбили в турок.

Його модернізували у середині XX-го: збільшили вікна, встановили електричне опалення. Усередині усе було сучасне. Ззовні будівля виглядала на фортецю.

На дворі загальмував автомобіль. За мить двері відкрилися. Лаврін почув швидкі кроки.

- Привіт, дяденьку! - Хвеська увійшла до холлу.

- Яка ж ти гарна! - сказав пан Лаврін.

Дівчина чмокнула його у щоку.

- Я вже хвилювався за тебе - така заметіль!

Хвеська засміялася:

- Яка ж це заметіль? Два міліметри снігу!

- Так, ти ж тепер з півночі...

- Хіба ж Київ - це північ?

- Для мене - так. Як і для кожного хаджибейця.

- Я вже відвикла від Хаджибею.

- Лише за п'ять років...

Пан Лаврін любив своє місто. Та й Південь взагалі. Він не уявляв, як можна жити північніше він Херсона. Київ, Батурин, Львів здавалися йому Арктикою.

Хвеська підійшла до вікна і задивилася на море. Воно було гарне - як завжди. Як у дитинстві...

Море... єдине, чого їй бракувало у Києві.

- Як твій докторат? - спитав дядько.

Хвеська махнула рукою. Мовляв усе гаразд.

- А як... особисте життя?

- Та ніяк.

- Я чув... ти посварилася з Остапом?

- Ні, не посварилася. Просто залишила.

- А чому?

- Так було треба.

Відносини з Остапом були довгі і складні, як усе його богемне життя. Хвеська втомилася від вечірок, концертів, дегустації маріхуани. Її дратувала його невпевненість, несерйозність. Жити за рахунок батьків у тридцять років! Ані вчитися, ані працювати по-людськи. Якби він хоч був талановитим! Але усе його "сучасне мистецтво" - суцільний кітч...

Хвеська ніколи його не кохала.

- Чому ж ти з ним зустрічалася?! - питали подружки.

"Через жіночий факультет" - думала вона. Бакалаврат з історії. Самі дівчата. Хлопців лише двоє, та й ті якісь... сором'язливі. А тут з'являється "справжній герой". Старший на сім років. Та ще й такий артистичний!

Хвеська була вражена. За чотири роки враження змінилися...

Як це пояснити дядькові?

- А як Тарас із Богданом? - спитала вона.

- Хіба ти з ними не листуєшся?

- Дуже рідко, електронною поштою. В нас тепер мало спільного.

- Мені вони телефонують, раз на два тижні. Не забувають тата.

- У котрій вони тепер країні?

- Навіть не знаю. Спершу жили у Капській Республіці, поміж бурів. Тоді у Квазулу. Потім телефонували з Гебрейської держави на Угандщині...

- Але завжди у Африці?

- Завжди... Там потрібні добрі інженери. До речі... - Пан Лаврін усміхнувся. - Тарас зустрічається з дівчиною... сенегалкою... і ніби-то серйозно... Я вже почав мріяти про онуків...

- А це не буде мезальянс? - пожартувала Хвеська.

- Тарас каже, що вона королівського роду, як і ми.

Пан Лаврін посміхнувся знов. Йому було байдуже, якого дівчина роду. Так, він пишався блакитною кров'ю. Але добре розумів, що його предки - звичайні селяни. Один з них збіг на Січ. Проявив себе під час Полтавської битви. Став рахуватися шляхтичем. Його син одружився з унучкою Мазепи. Але хіба ж Мазепа - справжній король?

- А?... - Хвеська осіклася. Ледь не спитала про тітку.

Дружина залишила пана Лавріна років 10 тому. Казали - кохання по Інтер-мережі. Тітка тепер живе у Литві, здається у Менську. Чи у Брянську? Періодично їздить до Жимойтської Республіки. Займається дизайном. І все ще живе зі своїм мережевим кавалером...

- Смішний сніг у Хаджибею, - сказала Хвеська. - Не встиг випасти, а вже тане.

...

У кімнаті нічого не змінилося. Меблі, книжки... Тільки постіль свіжа. Хвеська не було тут років п'ять. З тих пір, як поїхала до Києва. Раніш вона жила тут щоліта. Батьки мали квартиру у Хаджибеї. Але у місті спекотно, пляжі забиті людьми. А замок стояв на Бугазі, за годину автомобілем. Або ж за півтори електричкою...

Грала з Лавріновими дітьми. Тарас був старший на два роки, Богдан - на рік. Тоді це здавалося великою різницею... Грали у козаки-розбійники, у хованки... іноді й у лікаря... Хвеська посміхнулася. Колись про це було соромно згадувати. А тепер - смішно...

"Може я справді стала дорослою?" - подумала вона.

Кімната містилася у вежі. З вікон було видно усе, що навколо: море, і сад, і дорогу... По дорозі їхало червоне авто. Сніг ще не встиг розтанути як слід...

"Червона пляма на білому простирадлі" - подумала Хвеська. Вона пригадала свою першу ніч. Ще у школі. Тоді крові майже не було. Був лише біль. І почуття ніжності. І беззахисність... І віра, що вона його кохає. І що кохатиме ціле життя... Яке безглуздя!

Червоне авто зупинилося. Звідти вийшла жінка. "Років 45" - оцінила Хвеська. Жінка була гарна. Одягнута зі смаком.

Вона прямувала до замку.

"Наче додому" - подумала Хвеська.

Цікавість перемогла лінь. Дівчина спустилася до холлу.

Жінка була вже тут. Вона поклала руки дядькові на плечі. Той обійняв її за талію. Поцілунок тривав довго.

Хвеська не хотіла заважати. Але й відвернутися не було сил. Занадто це було гарно. Занадто ніжно.

За кілька хвилин її помітили.

- Моя племінниця, - сказав пан Лаврін. - Я тобі казав...

- Пані Хвеська?

- Можна просто "Хвеська", - сказала дівчина. - Без "пані".

- Тоді я - просто Орися.

Жінки потиснули руки.

- Баронеса Кайдашенко-Грабовська, - відрекомендував пан Лаврін.

Баронеса усміхнулася:

- Усі ми тут аристократи. Прямо якийсь Версаль.

- Хаджибей ніколи не поступався Версалю, - пожартував Лаврін.

- Ми на Бугазі, - нагадала Хвеська.

Годинник пробив три.

- Пані Орися прийшла подивитися мої картини, - сказав пан Лаврін.

- Я не знала, що ти малюєш...

- Почав пару років тому. Тільки не малюю, а пишу. Олією.

- В твого дядька - цікаві роботи, - сказала Орися. - Кажу як мистецтвознавець. Ми готуємо виставку...

- Вітаю, - сказала Хвеська.

- В Лавріна оригінальний стиль. Викликає дивні почуття. Агресивніші, ніж Поль Гоген, але м'якші, ніж Шикльґрубер.

- Шикльґрубер? - перепитала Хвеська.

- Адольф Шикльґрубер. Художник віденської школи. Став відомим у 1910ті роки.

- Золотий час європейського мистецтва, - зауважив пан Лаврін. - 1910ті, 1920ті роки. Мир, прогрес, економічна стабільність...

- В Шикльґрубера дуже агресивний стиль, - продовжувала Орися. - Він був нещасною закомплексованою людиною... Рані роботи досить банальні... Але у 1914-му - наче переродився! Шедевр за шедевром! Ніби викидав на холст увесь свій біль, усі фобії...

Хвеська схвильовано подивилася на дядька.

Орися усміхнулася:

- Лаврінові до нього далеко. Тобто, не у плані талану, а у плані фобій.

- В мене є фобії, - зауважив Лаврін. - Я боюся привидів.

- Звідки тут привиди? - спитала Хвеська.

- Який же ж замок без привидів?! - сказав дядько.

Він глузував. Біля двох жінок, він почувався маленьким хлопцем.

Але Орисі це подобалось.

...

Панас ішов засніженим пляжем. "Не так вже й холодно," - думав він.

Море й не думало замерзати... Вода була сіра. Аж до обрію - хвилі. Але не високі. Вони набігали на пісок, обдавали усе навколо піною.

Панас йшов далеко від води, бризки не долітали до нього.

Йому було сумно. Він не знав чому. Нібито усе гаразд. Робота, кар'єра...

Що він, власне, тут робить? Навіщо приїхав до Хаджибея? Він і самий не знав.

Він працював у Батурині. На роботі дали тиждень відпустки. Панас не знав, що робити. Нічого, власне, не хотілося.

Друзі кликали зустрічати Новий Рік. Він уявив стару компанію. Ті самі люди, що й торік... Що й 5 років тому... Усе знають одне одного. Аж занадто. Мотря буде там. Як завжди. Вони знову дивитимуться одне на одного. І знову майже не говоритимуть. І знову він відчує ностальгію. Колишні відносини... Їх не можна відродити - не варто й намагатись. Але й забути неможливо... І вона, певно, буде із новим кавалером. Черговим...

У такому настрої Панас блукав містом. Вулиці були майже порожні: ніби два мільйони батуринців десь позникали...

Зайшов на вокзал. Почув з репродуктора, що "швидкий потяг Батурин-Хаджибей відправляється за п'ять хвилин". Побіг до каси, взяв білети. Встиг стрибнути до свого вагону.

Наступного ранку був у Хаджибею. Придбав рюкзак, чисту білизну, зубну щітку, бритву. Вмився і поголився у вокзальному туалеті. Поснідав у ресторані біля "Привозу". Пройшовся містом. Повернувся на вокзал.

- Треба слухатися інстинктів, - сказав він собі.

Стрибнув до першої ж електрички. Їхав аж поки не побачив за вікном море. Вийшов на безлюдній станції. Пішов пляжем. У нікуди...

Вже темніло. А він навіть не знав, де він. Порожній беріг, неспокійне море... Паде дрібний сніг...

Раптом він побачив кам'яні сходи. Почав підніматися. Нагорі, понад обривом - огорода із ґратами. Хвіртку не зачинили.

Панас увійшов. За парканом починався парк. Дерева піднімалися аж до неба - чи то так здавалося у темряві?

Він блукав доріжками, шукаючи на вихід. Аж поки не вийшов до замку.

Він навіть не здивувався: замок так замок. Яка різниця? Аби тут були люди.

Люди, напевно, були: з вікон лилося електричне світло.

Панас подзвонив у двері.

...

Хвеська відчинила.

- Добрий вечір, - сказав Панас.

- Добрий вечір.

- Вибачте, що турбую. Як пройти до станції.

- До станції? - Хвеська спробувала пригадати. Коли ж вона востаннє їздила сюди електричкою?

- Станція - ось там, - сказала вона. - Хвилин 10 пішки.

- Дякую.

- А вам до Хаджибею чи до Акерману?

- Мабуть, до Хаджибею.

- У вас є розклад?

- Ні.

- Я не знаю, коли наступний поїзд. Може вже завтра...

- А чи є тут готель?

- Не знаю, якщо чесно.

Панас подивився навколо. Жодного вогника.

- Ви не звідси?

- Ні.

Пауза.

- Просто гуляв пляжем і заблукав.

"Ідіотське пояснення" - подумав він.

- Взагалі, я з Батурина. Приїхав цього ранку. Хотів подивитися на дикі пляжі...

Вона запросила його увійти.

Дядько і Орися сиділи біля каміну. Пили біле вино.

Панас привітався.

Хвеська пояснила ситуацію.

- Прошу пана, - сказав Лаврін, вказуючи на крісло. Панас сів.

- В нас немає розкладу електричок? - спитала Хвеська.

- Пошукай у Мережі.

- А де комп'ютер?

- У моїй кімнаті. Він вже увімкнутий.

- Ви не голодні? - спитала Орися.

- Трохи...

Вона приготувала Панасові бутерброди. Налила вина.

- Дякую.

У каміні палав вогонь.

Лаврін з Орисею повернулися до перерваної розмови.

Йшлося про історію.

Пан Лаврін говорив про Полтавську битву. Він вважав її вирішальним моментом не тільки у історії України, а й цілого світу.

- Цілого світу? - перепитав Панас.

- Вважаю, що так. - пан Лаврін ковтнув вина.

- Але... яким чином?

- Бачите... усе, що робиться на цій планеті, взаємопов'язане. Якби Олександр Македонський завоював Індію, історія могла б піти зовсім іншим шляхом. Уявіть: елліністична цивілізація від океану до океану!

- А як же ж Китай?

- Він би теж зазнав грецького впливу.

- Але ж Персія так і залишилася Персією, - зауважив Панас. - Попри Олександра...

Хвеська повернулася.

- Електричка - за дві години, - сказала вона.

- Чому б Вам не почекати в нас? - запропонував пан Лаврін. - До станції - лише 10 хвилин пішки.

- Зал очікування зачинено, - додала Орися. - Ви закрижанієте, поки дочекаєтеся на потяг.

Панас залишився.

- Добре, - сказав пан Лаврін. - Залишимо Олександра у спокої. Але Полтавська битва...

- ...Нічого не змінила, - сказала Хвеська. - Навіть якби її програли, Україна стала б незалежною.

- Не факт, - сказав пан Лаврін.

- Але ж були об'єктивні чинники, - зауважив Панас. - По-перше, невдоволення козацтва посиленням московського впливу. По-друге, країна була готова до незалежності з економічної точки зору. По-третє - міжнародне становище...

- Незалежність була лише питанням часу, - додала Хвеська. - Не тоді, так за двадцять років...

- Але уявимо, на мить, що битву було б програно! - не здавався пан Лаврін. - Що шведи зазнали б поразки у війні. Що Мазепа мав би втекти за кордон... чи взагалі б загинув. Що Палій, Скоропадський, Полуботок не перейшли б на його бік...

- Але ж це було неможливо, - сказав Панас. - Хочаб вже з військової точки зору. Досвідчене сильне шведське військо. 37 тисяч вояків. Та й наші козаки.

- Але московців було більше...

- Вони були слабші. І гірше оснащені. До того, головну роль відіграла стратегія. Шведи відразу ж взяли московські редути. Потім пустили у бій кавалерію...

- Ви добре знаєте історію, - похвалив пан Лаврін. - Проте уявіть хочаб на мить, що ми програли б битву.

- Ну припустимо... - Панас посміхнувся.

- Бачу, що ви мені не вірите. Вам це здається неможливим. Проте...

- В дядька ціла теорія, - сказала Хвеська. - Якби ми програли, Україна назавжди залишилася би з Московією, португальці не підкорили б Далекий Схід, Англія підкорила б собі Північну Америку, у Франції відбулася б революція...

- У Франції? - здивувася Панас.

- Так, у XVIII столітті.

- Це була найбагатша країна Європи, - сказав Панас. - Звідки ж революція?

- Протистояння аристократії та буржуазії, - пояснив пан Лаврін. - Посилені поразкою у війні з англійцями.

- Дядько каже, що й Польща втратила б незалежність, - додала Хвеська. - А литвини забули б свою мову. Ірландці - також.

- Жахливий світ, - сказав Панас.

- Це ще не найгірше. У ХХ столітті Німеччина опинилася б поміж Францією та Московією. Почалася б війна. Німці взяли б на озброєння расистські ідеї...

- Які ідеї? - перепитала Орися.

- Расистські, - повторив Лаврін.

- Що це таке?

- Якась філософська школа? - спитала Хвеська. - Щось ми таке вчили... Вже не пам'ятаю...

- Архаїчна інтелектуальна течія, - пригадав Панас. - Адепти вважали, що колір шкіри впливає на інтелект людини.

- Це як... френологія? - спитала Орися.

- Щось подібне.

- Розумію, що це звучить дивно, - сказав пан Лаврін. - Але я багато працював над цією теорією. Аналізував різні чинники...

Він піднявся з крісла. Дістав з полички зошит із розрахунками. Панас дивився на рядки потрійних інтегралів. Нічого не зрозумів, але був вражений.

- В дядька - докторський ступінь з математики. Інший - з економіки. І магістерка з історії...

- Нащадок аристократів може собі дозволити займатися дурницями, - усміхнувся пан Лаврін. - Він не має дбати за гроші, за кар'єру... Хоча мої діти думають інакше.

Він зітхнув.

- Їм нудно займатися дурницями. Вони хочуть робити щось корисне. Працюють інженерами, за кордоном. А я от граюся у теорії.

- Чому б тобі це не опублікувати? - спитала Орися.

- Навіщо? Кому то цікаво?

- Ви могли б написати художній твір, - зауважив Панас. - На приклад, антиутопію...

- У світі й так забагато графоманів.

...

За розмовами Панас пропустив електричку.

- Наступна - ще за 2 години, - сказала Хвеська.

Пан Лаврін подивився на годинник.

- Ви повернетесь до Хаджибею запізно...

Панас потиснув плечима.

- У вас там є, де зупинитися? - спитала Орися.

- Хіба у готелі...

- ... Якщо там ще залишилися місця, - зауважила Хвеська. - Тепер свято, все зарезервовано.

- Може, залишитеся в нас? - запропонував аристократ. - В нас тепер багато вільних кімнат...

- Але... - почав Панас.

- Залишайтеся! Куди вам їхати уночі?

...

У замку було порожньо. Його будували за часів, коли сім'ї були великі, діти лишалися із батьками і кожна багата родина мала слуги.

Більшість кімнат були необживані. Старовинні меблі залишалися на місцях - їх не рухали вже років 50.

- Ось -зелена кімната, - сказала Хвеська.

Вони увійшли.

Штори справді були зелені. Як і скатертина на столі. Як і тканина, що накривала ліжко.

Електрична лампочка ледь освітлювала кімнату. Інші чотири перегоріли багато років тому. Ніхто не мав потреби їх замінити.

- Дивне місце, - сказав Панас.

Хвеська відкрила штори. За вікном була непроглядна темрява.

- Хочеш ночувати тут? - спитала вона.

- Як ти скажеш. Я тут гість.

- Можемо пошукати іншу кімнату.

- Мені тут подобається, на загал.

Хвеська була зовсім поруч. "Вона гарна... - подумав Панас".

Він майже відчував тепло її тіла. Відстань у кілька сантиметрів... Захотілося обійняти її, поцілувати у губи...

Панас стримав себе. Відступив на крок.

"Дурінь, - сказав він собі. - Не відомо, як би вона зреагувала. Мабуть відштовхнула б. Чи взагалі виставила б за двері..."

Хвеська усміхнулася.

- Тобі й справді тут подобається?

- Справді. Усюди... пил віків.

- Це правда, - сказала вона. - Тут давно не прибирали.

- Я про інше...

- Я знаю.

Хвеська усміхнулася знов.

"Симпатичний хлопець, - подумала вона. - Трохи сором'язливий. Але це навіть краще..."

Вона втомилася від мачо. Набридли штучні супермени - завжди сильні, завжди впевнені... доки у знайомому середовищі. Але як тільки щось не так, перетворюються на досить жалюгідні істоти...

- Тут є рояль, - сказав Панас.

- Це мого прадіда. Ти вмієш грати?

- Ні. А ти?

- Трохи.

Вона торкнулася клавіш і почала співати.

Панас слухав.

У пісні йшлося про туман і дощ за вікном. Про свічки, що плачуть про щось далеке і рідне водночас. Про сум, який важко висловити.

Хвеська співала гарно.

Напівтемна кімната, чорне вікно і пісня...

Панас дивився на Хвеську. Він не міг відірвати очей. Було у ній щось чарівне... чи так йому здавалося?

Пісня закінчилась. Хвеська підвелася. Поправила волосся.

- Хочеш, я розстелю тобі ліжко? Почекай...

Вона принесла білизну. Розстелила ліжко.

- На добраніч, - сказала Хвеська.

Хлопець дивився на неї захопленими очима.

- На добраніч...

Він чекав на щось більше.

Але Хвеська пішла геть. Панас дивився їй услід - чи не обернеться?

Але вона не обернулася.

Панас зачинив двері.

У кімнаті було досить прохолодно. Він заліз під пухову ковдру.

...

Хвеська піднялася до вежі, роздягнулася, лягла... Сон чомусь не йшов.

Від нема що робити, вона почала думати про Панаса. Добрий хлопець... гарний...

Чому вона пішла так швидко. Могла б посидіти з ним ще трошки. А може й... Втім, навіщо поспішати?

"Дурні забобони, - подумала вона. - Усе мало б бути просто. Він подобається тобі, ти - йому..."

- А ти йому справді до вподоби... - сказав внутрішній голос. - Це ж видно...

"Ну й чому би нам не... - подумала вона."

Ідея здавалася усе привабливішою. Вона уявила собі Панаса. Оглянула з голови до ніг. Подумки почала роздягати.

- Якось це по-дурному, - зауважив унутрішній голос. - Достатньо спуститися до Зеленої кімнати, постукати у двері...

Але вона не слухала. Мрії іноді бувають солодші від реальності.

Хвеська занурювалася у фантазії. Руки ковзнули попід ковдру...

...

Панас прокинувся о дев'ятій годині. Давно вже він не спав так добре!

На душі було легко. У кімнаті - тепло і затишно.

Небо за вікном було сірим. Але це, навіть, краще:сонце не б'є у вічі.

Він встав з ліжка і одягнувся. Пройшовся кімнатою.

Біля стіни помітив старовинний умивальник. Такі, мабуть, вживали сто років тому... Хоча ні, тоді вже був водопровод. Це, мабуть, з ХІХ століття.

Води, звісно, не було. Мила також.

Панас подивився на себе у дзеркало.

Треба поголитися. Чи, може, залишити все, як є?

Йому йде легка неголеність.

Він дістав з сумки зубну щітку, пасту, бритву, рушник, чисту білизну. Вийшов до коридору.

- Ви шукаєте ванну кімнату? - спитала Орися.

Вона сиділа у холі в японському кімоно.

- Так...

Орися вказала напрямок.

Панас почистив зуби. Машинально почав голитися. Зупинився: "Навіщо я це роблю?" Але зворотнього шляху вже не було.

Потім прийняв душ...

...

Снідали у холі. Їжу готував пан Лаврін.

- Я люблю готувати, - казав він. - Це мене заспокоює. Як і миття посуду.

- Ідеальний чоловік, - сказала Орися.

- Не знала, що аристократи миють посуд, - пожартувала Хвеська.

- А чому б ні? - сказав дядько. - Не наймати ж служниць!

- Нащадки королів мусять носити білі перчатки, полювати і нудьгувати, - сказала Хвеська.

- Аристократизм, - відповів пан Лаврін, - Це повага до себе. І до інших. Не важливо, що ти робиш, ким працюєш. Важливо, як ти ставишся до життя.

- Ви смачно готуєте, - зауважив Панас. - Я так не вмію...

- Можу вас навчити.

- Правда, навчи його, - сказала Хвеська. - Бо я у цьому плані безнадійна.

- Було б в тебе бажання... - почав аристократ.

Каву зварила Орися. Поставила на стіл вишукані горнятка із еспресо.

- Чиста насолода, - сказав Панас після першого ж ковтка.

- Тобі б рекламою займатися, - сказала Хвеська.

- Та я ж щиро...

- Справді чудова кава, - сказала Хвеська. - Дякую, Орисю!

- Я вже втомився її хвалити, - сказав пан Лаврін.

...

День минав швидко. Ось вже друга година...

Погода на дворі не покращилася.

- Я йду до моря, - сказала Хвеська. - Підеш зі мною?

- Із радістю, - відповів Панас.

Вони одягнули куртки і вийшли.

Сад справді вражав. Абрикоси і акації, яблуні і черешні. Товсті, майже столітні...

Доріжки були заплутані. "І як я учора знайшов дорогу?" - дивувався Панас.

Хвеська вивела його до сходів. Вони спустилися на пляж.

- Тут добре, - сказав Панас.

- Світ мого дитинства. Море, пісок і сад...

- Ти тут часто бувала?

- Шоліта. І щоріздва.

- Щоріздва?

- Це найцікавіше, що було у житті. В дядька завжди було затишно, завжди по-святковому. Ялинка зі старовинними іграшками. Вогонь у каміні...

Панас слухав.

- Я грала із кузенами. Ми чекали на Новий Рік. Нам дозволяли досидіти до дванадцятої. А тоді усі пили шампанське, а ми - газований сік. За 5 хвилин нас клали спати... А зранку на Різдво ми їхали до церкви...

- Це далеко?

- Машиною - хвилин двадцять. Ми залазили до дядькового Запорожця...

- Справжнього Запорожця?

- Справжнього. Старий величезний автомобіль. Чорні шкіряні крісла. Пологі борти...

- Тепер таких авто вже не знайдеш. - сказав Панас. - Хіба в колекціонерів.

- Тепер усе модерне, зручне... і однакове. Натомість економне.

- Екологічне, - додав Панас.

- Може так і краще. Може справді треба дбати за планету...

- Як на мене, це еволюція. Усе змінюється, спрощується. Наприклад, триста років тому ти не стала б зі мною гуляти.

- Чому?

- Бо я - простого роду. Мої предки були селянами. А ти - аристократка.

- Триста років тому мої предки теж були селянами... Хоча ні, брешу! Їх причислили до шляхти після Полтавської битви.

- Триста один рік тому, - підрахував Панас.

- І ще півроку.

- Це тому твій дядько стільки говорить про Полтавську битву?

Хвеська посміхнулася.

Вони дійшли до пірса. Бетон було проїдено морем. Де-не-де, з-під нього проступала арматура. Панас заліз і допоміг піднятися Хвесьці.

Вони пішли пірсом. Хвилі билися о бетон, заливали усе водою.

Панас і Хвеська взялися за руки.

- Влітку тут швартуються човни, - сказала Хвеська.

Вони дійшли до кінця причалу.

Море було навколо.

Панас обійняв Хвеську зі спини. Поцілував у щоку. Вона обернулася і підставила губи. Вони торкнулися одне одного. Ніби пробували на смак. Від дівчини пахло кавою...

Хвеська відчула його язик. Зустріла його своїм. Обидвоє заплющили очі...

...

Вони лежали на піску і обіймалися. Крізь одяг, пестили одне одного. Це було трохи смішно - у такий холод, на пляжі... Але й приємно.

Вітер посилився. Хвилі стали більшими. Одна з них ледь не досягла коханців.

- Треба повертатися, - сказала Хвеська.

...

У холі, Орися провела їх очима і посміхнулася: куртки були у піску.

- Добре погуляли? - сказала вона.

Парочка відповіла, що так, добре.

Скинула куртки, взуття, і зникла у коридорі.

...

- Ось тут я жила у дитинстві, - сказала Хвеська.

Вони були у вежі.

Панас обійшов кімнату, визирнув у вікна. Йому сподобалось.

Хвеська підійшла і поцілувала його у губи. Він відповів...

Одяг падав на підлогу...

Їм не хотілося чекати...

Шалені поцілунки. Гарячі доторки. Усюди... Без заборон...

Вони падуть на ліжко. Тіла сплітаються...

...

Усе добре колись закінчується. Чи просто "бере відпустку" на півгодини? Треба

відпочити - хоч трохи.

Обидвоє втомлені. Обидвоє задоволені.

- Знаєш... - сказала Хвеська. - Я ні з ким ще не кохалася тут, у вежі. Та й взагалі у замку.

- Ти не приводила сюди кавалерів?

- Ніколи. Це занадто інтимне місце. Берегла її для обраної людини...

- А я - обраний?

- Не знаю, - вона посміхнулася. - Мабуть я просто втомилася чекати.

- На кого?

- На чарівного принца.

- У всякому разі, я не принц, - сказав Панас.

- Я знаю... - вона знов посміхнулася. - Принців взагалі не існує.

- Окрім твого дядька, - пожартував Панас.

- Він не принц, він король. Щоправда, без королівства.

- Чому? Ось його королівство! Замок, сад... Хіба цього замало?

- Цього достатньо... Принаймні, для щастя.

...

Вони кохалися знов. Цього разу повільно. Довга підготовка... Не треба поспішати... Насолоджуйся кожною миттю! Відчувай кожен рух!

Потім Хвеська сіла Панасові на коліна. Він увійшов. Глибоко...

Хвеська повільно рухалась. Перса торкалися Панасових грудей. Коханці цілувалися. Гарячі м'які губи...

Вони кінчили водночас.

Потім просто лежали обійнявшись. Довго говорили... Про все...

Обидвоє втомилися за місяці самотності. Бракувало людського тепла. І розуміння...

Потім вони задрімали.

Прокинулись вже вночі.

Кохалися знов...

За сексом ледь не пропустили Новий Рік.

Спустилися до холлу о 11:30.

Лаврін та Орися вже чекали на них.

Стіл було накрито. Шампанське чекало у відрі із льодом.

Їм нічого не сказали. Нічого не питали. Тільки усміхнулися.

По телевізору йшов новорічний концерт.

На сцені стояв Володимир Івасюк. Співав "Червону руту" - найпершу зі своїх пісень.

- А він непогано тримається, - зауважила Орися. - Всеж-таки 61 рік...

- - 61 рік - це молодість, - заперечив її дядько.

Наступним був сибірський співак Віктор Цой.

- Усі знаменитості, - сказав пан Лаврін.

- Ретро, - сказала Хвеська. - Бракує лише Челентано з Джо Дассеном.

- Вони вже були, - сказала Орися. - Залишився лише Пол МакКартні.

- А потім?

- Потім виступатиме Президент.

- Цікаво, - сказав Панас. - Ще рік тому він був кандидатом...

- Ми у демократичній країні, - нагадала Хвеська.

- Просто дивуюся, як швидко минає час.

- А я вже втомився цьому дивуватися, - пан Лаврін посміхнувся. - Просто насолоджуюсь життям.

- Якісь нецікаві були вибори, - сказала Орися. - Усі все знали зазделегідь.

- Не відразу, - зауважив Панас. - Але звісно, коли Лесь Подерв'янський зняв свою кандидатуру...

- ...То в Жадана не залишилося серйозних суперників, - додала Орися.

- Але ж був другий тур...

- Це вже чиста формальність. У першому Жадан набрав 48%, а Параска Королюк - 18%. Зрозуміло, хто переможе!

- Дивно, що Параску не підтримали. Всеж-таки доцент Кафедри українознавства у Львівській Політехніці. Науковець...

- Занадто емоційна, - сказав Панас. - Політик має бути виваженим - от як Жадан.

- Шкода, що Андрухович не пішов на другий термін, - зауважив пан Лаврін. - Як на мене, один з найкращих президентів від часів Винниченка.

- Коновалець був кращим!

- Сумніваюся.

- А я поважаю вибір Андруховича, - сказала Одарка. - Він вирішив повернутися до літературної творчості. Хіба не у цьому доля митця?

- Другу Нобелівську премію йому вже не дадуть, - сказала Хвеська. - Взагалі, мені не подобається його проза.

На екрані з'явився Сергій Жадан і почав промову.

Пан Лаврін відкрив шампанське.

- Проводимо 2010-й рік, - сказав він. - За кілька хвилин настане 2011...

література