Як ніс Ілліча буржуазним Києвом мандрував
Конкурсна робота на
Фестиваль политической сатиры
«Аристофаничі-2010» http:/
«Кто бы что ни говорил, а подобные происшествия бывают на свете; редко, но бывают»
Микола Гоголь, «Ніс»
Розділ перший, у якому ніс Леніна стає Носом
– Я від Леніна утік, від бандерівців утік, – мугикав собі Ніс під носа, гордо чимчикуючи по Хрещатику.
Багато років він прикрашав собою фігуру вождя світового пролетаріату, прискіпливо вдивляючись з бульвару Тараса Шевченка в Бессарабський ринок. Унизу на постаменті було написано: “В.І.Ленін”. Біля підніжжя під червоними прапорами збирались переважно літні люди, виголошували промови про необхідність боротьби з буржуазією, кляли олігархів та закликали до перемоги пролетаріату. Іноді підходили туристи, іноді тінейджери на лавочках пили пиво. Словом, життя собі йшло.
Але якось улітку двоє молодиків узяли та й відбили пам’ятникові носа. Прийшли, приставили драбину, залізли та й відбили. “Так тобі, падлюко, й треба”, – сказав один. Ніс упав.
Доля розлучила його з Тілом вождя на добрих півроку. Пізньої осені відбулась церемонія Возз’єднання. Комуністи зібрали з цього приводу мітинг, як водиться, взялись виголошувати промови та клясти капіталістів. Але тут знову знайшлося двоє якихось молодиків, які запустили у Вождя кульками з фарбою. Мітингувальники накинулися на них, а тим часом ще двоє взяли каменюки й поцілили прямісінько...
Так, туди само. І ніс знову впав.
Червоні почали чубитися з тими, кого вони обзивали “бандерівцями”. А про носа всі забули.
Він лежав собі на асфальті, над ним літали прокляття, миготіли в повітрі кулаки, капала згори кров. Кілька крапель упали прямісінько на нього, але ніхто навіть не помітив цього.
І ніс зрозумів, наскільки всім байдуже до нього. Вони так затято чубилися, так матюкалися, із таким задоволенням проклинали одне одного, що сумнівів у нього не залишилось: його страждання нікого з них по-справжньому не хвилюють.
Рішення прийшло миттєво.
А на біса вони мені? Чому, власне, я не можу бути самодостатнім? – подумав ніс.
Ніхто й не помітив, як він вибрався з натовпу, як обережно, аби ніхто не наступив, не впав на нього, віддалився від них і пішов собі Хрещатиком.
“Геть свої брудні руки від Ілліча!” Гуп-п-п! “А, ти так, комуняко?! Ось тобі, вигрібай!” Ба-бах!
Здалеку неслися вигуки, чулись удари, зойки, хтось падав, когось наздоганяли. Але йому було вже байдуже до всього. Той, хто був носом, став Носом. Самодостатнім та самоповажним.
– Я від Леніна утік, від бандерівців утік, – мугикав він, вирушивши в самостійне життя. Ішов по Хрещатику назустріч новим відчуттям, новим відкриттям та новому життю…
Розділ другий, у якому Черновецький співав Носові колискову
Попереду він побачив натовп.
– Що це таке? – запитав у молодика, котрий тримав плакат із написом “Льоню, космос чекає тебе!”
– Та ж Черновецького намагаємось запустити в космос. А він, падлюка, ніяк туди не хоче, – відказав молодик.
– А хто такий Черновецький і навіщо його туди запускати? – запитав Ніс.
Молодик поглянув на нього як на інопланетянина.
Тут треба пояснити, ким насправді став після відділення від тіла Вождя ніс. Інакше кажучи, трохи про його фізичний стан та про духовний світ.
Зовні він став схожий на людину, хіба що трохи зі специфічною фігурою – руки, ноги є, але здалеку бачиш, як іде по вулиці великий Ніс. Спочатку трохи дивно, потім звикаєш, уваги не звертаєш. Духовно ж усе визначилося тим, яке життя вів Ніс у минулому. Оскільки він завжди залишався при тілі Вождя, нікуди не відлучався й ніде не бував, природно, його інтелект та характер сформувалися виключно під впливом тієї інформації, яка до нього потрапляла. Тобто почутого на мітингах комуністів чи соціалістів з нагоди річниці Ілліча, його смерті, Першотравня, Жовтневої революції...
Відповідно, весь його світогляд складався з ленінських цитат, які наводили мітингувальники, з різноманітних закликів, написаних на гаслах чи скандованих ними під час мітингів, реплік із діалогів, що точилися під час таких “мєроприятій” біля підніжжя пам’ятника. Єдина проблема полягала в тому, що в останні роки до пам’ятника все частіше почали приходити різного роду пікетувальники, тому Ніс нахапався й трохи суперечливих думок про свого патрона Леніна-Ульянова. Скажімо, “кат українського народу”, “прокляття України” чи “вбивця мільйонів”. Ці тези дещо суперечили почутому раніше, але всю попередню інформацію він усотував в себе десятиліттями, тут же йшлося про кілька років, тому можна було сказати, що життєвою філософією Носа став ленінізм з дуже незначними, хоча й суперечливими вкрапленнями, українського радикального націоналізму.
Те саме стосувалось і його лексики: на кожну чи майже на кожну життєву ситуацію він готовий був відреагувати ленінською цитатою чи комуністичним закликом, при цьому часто по-ленінськи картавив, мружив око, і лише зрідка його “клинило” прокльонами на адресу самого Вождя та його однодумців. Словом, Ніс став трохи суперечливою, але в цілому світоглядно цілісною натурою.
Але, звісно, мітингувальник нічого про це не знав, тому досить пильно поглянув на дивака.
– Агов, друзі, – загукав він, – дивіться, тут є кадр, який хоче з Льонею полетіти в Космос, аби поближче познайомитися.
І виштовхнув його до імпровізованої трибуни…
Натовп затупотів, засвистів, загудів.
Ніс зненацька опинився перед масою облич.
– Ану давай, захищай свого Космоса! – заволала екзальтована дамочка.
– Коммунизм есть советская власть плюс электрификация всей страны, – чомусь вирвалось у Носа.
– Що?!! – заревів натовп. – Що він несе?
Ніс почав перейматися настроєм натовпу, його ненавистю до того самого Космоса. Він навіть рішуче викрикнув:
– Правильно, идеи становятся силой, если они овладевают массами…
Але тут Ніс побачив, як до натовпу рішуче наблизилася маса інших людей. Вони несли гасла з написами “Захистимо нашого мера!”, “Руки геть від Черновецького!” При цьому їхня музика була гучнішою від музики тих, хто вже зібрався, їхні гучномовці – потужнішими. А ще з ними прийшли телекамери, яких не було в попередніх людей.
Тим часом на ґанок будинку вийшов кругловидий чоловік з трохи дивними манерами. Він здійняв ріки догори, і новоприбулі почали схвально скандувати “Ч-Е-Р-Н-О-В-Е-Ц-Ь-К-И-Й!”
Чоловік побачив Носа й рішуче пішов йому на зустріч.
“Дарагой мой избиратель! Кто Вы? Почему я знаю Вас? Вы не моя любимая бабушка. Вы не Олесь Довгий. Тогда кто же? И почему я уже люблю Вас как родного”.
Чоловік сипав питаннями й сам же на них відразу відповідав.
Він ступив назустріч Носові, лагідно обійняв його, трохи відсторонився, вигукнув:
– О, какой Вы необычный! Как бы я хотел быть похожим на Вас!
Ніс почув від когось поруч:
– Ще б пак! Який би це був кайф для нього – стати суцільним носом, без рук, без ніг – і нюхати, нюхати, нюхати…
Ніс не до кінця зрозумів сенс цієї фрази, але від обіймів чоловіка приємне тепло почало розливатись по тілу, він уже відчував до нього симпатію.
А той не випускав його, радісно усміхався в телекамери: “Это мой новый и лучший друг!”
І на цьому він не зупинився.
“Я спою для моего нового друга!» – закричав він у мікрофон.
І тут же затягнув: “Рідна мати моя…”
Ніс відчув себе Матір`ю цьому симпатичному чоловікові, відчув “любимой бабушкой”, відчув себе загадковим “Олесем Довгим”, йому хотілося плакати, усіх обіймати, цілувати. Він не знав, що таке колискова, але якби знав, то ця пісня видалася б йому такою.
Повіки стулилися, світ кудись віддалявся, голоси стихали, теплі хвилі колисали його, заколисували…
Розділ третій, у якому Ніс ходив на Фронт з Яценюком
Ніс прокинувся від чогось мокрого й холодного. Розплющивши очі, побачив чоловіка непевного вигляду, що стояв, розчепіривши ноги, і дзюрив на нього. Ніс схопився... Виявилося, він лежав на землі, згори хтось привалив його транспарантами.
– Опа, Васю, дивись, воно ще й бігає, – замимрив невідомий до когось поруч. Той стояв у знайомій позі й дзюрив на плакат “Леонид Михайлович, мы с вами!” Поруч із чолов’ягами лежали клунки з різноманітним скарбом – пляшками, недоїдками, старими ганчірками. Ніс зрозумів, що це бомжі. Не раз йому довелося бачити їх у попередньому житті, коли він був носом Леніна. Траплялося, вони никали біля пам’ятника, вишукуючи щось в урнах, або спали на лавках. Потім їх кудись проганяли міліціянти, але в повітрі ще довго стояв запах сечі.
Й ось тепер один із них нахабно сцяв на того, хто ще недавно був комуністичною святинею, носом Вождя світового пролетаріату.
– Сволочь, сволочь, сволочь, – істерично закричав йому Ніс ленінським голосом. Бомж з переляку спочатку закляк, потому почав задкувати, тремтячими руками застібаючи те, що заміняло йому штани.
Урятував Носа від непевного товариства чолов’яга з мітлою. Він захоплював своїм інструментом сліди недавнього мітингу – обривки паперу, недопалки, пластикові пляшки. Тією ж мітлою прогнав і бомжів. Ті побурчали, але забралися геть.
– А куди дівся той чоловік, який співав мені про рідну матір? – запитав двірника Ніс.
– Мало кому він співав! Заспівав, телекамери зафіксували, а далі на фіг ти йому потрібен. Він – до себе в мерію, а тебе тут покинули, поки ти спав…
Чари спадали з Носа, як любов до народу з депутатів після завершення телеефіру на “Свободі слова”. Було прикро, ніс не болів, але Носові боліло…
Та треба було жити.
І Ніс пішов далі по Хрещатику.
Попереду він побачив намет кольору хакі. Його, Носа, закликали йти на Фронт змін. Намет був завішаний портретами молодого білозубого чоловіка в окулярах, що вдивлявся кудись у далину з пролетарською ненавистю. Носові захотілось йти з ним в ту далину, ділити з ним усі незгоди, боротися за світлі ідеали, які, безмовно, сповідує цей рішучий молодий чоловік.
– А як записатися на ваш Фронт? – запитав Ніс двох юнок, що сиділи в наметі перед столиком з листівками, календариками та газетами.
– Ой, дядя, хоть ты не под…бывай, – відмахнулась одна. – Говори, шо нада…
– Нічого. На фронт хотів разом з Ним, – Ніс кивнув на портрет Чоловіка з поглядом Че Гевари.
– А, похвально, – зареготіли дівки. – А шо делать там будеш?
– Учиться военному делу настоящим образом, – рішуче відказав Ніс.
– Ой, я не могу, – зайшлася сміхом одна з дівок. – А чем винтовку держать будеш? У тебя ж рук даже нету. И как строем ходить, без ног? А санитарок чем на фронте щипать будеш?
Ніс не знав де стояти. А вони реготали-заливалися…
Несподівано він побачив, як змінилася на лиці одна з дівах. Вона дивилася в одну точку, а ліктем штовхала свою подругу. Ніс глянув, куди прикипів її погляд. То був серйозний чоловік у темному пальті, що мовчки спостерігав за дівчатами.
– Смотрящий, смотрящий, – шепотіла дівка своїй подрузі.
Тим часом інтонації в її голосі рішуче змінилися, вона перейшла на літературну мову.
– Ось, – затараторила вона, – ще радимо Вам прочитати свіжий номер газети. Тут Арсеній Петрович викладає свої погляди на діяльність держави в у зовнішній політиці. А оце календар з найважливішими подіями наступного року та портретом Арсенія Петровича…
Чоловік, якого вона назвала “смотрящим”, щось занотував собі в блокнотику.
Тим часом і її подруга теж мило усміхалася Носові, пхала якісь папери. Ніс став потроху відходив від шоку, його приємно вразила метаморфоза з дівахами, йому вже навіть було байдуже щодо її причин.
Однак він встиг порадіти.
Несподівано за комір йому полилося щось липке і бридке. Потім щось вихлюпнули в нього з-за спини, і вже дівки стояли облиті з ніг до голови. Так само був залитий столик з усім, що на ньому було, – газетами з Арсенієм Петровичем і календариками – з Арсенієм же Петровичем…
Різко потягло смородом. Він зрозумів, що це.
– Гавно, батенька, гавно, – зауважив уголос з характерним ленінським натиском.
Тепер хотілося дізнатись, хто це.
Він обернувся назад і побачив кількох молодиків, котрі вихлюпували з відер ту саму субстанцію, заливаючи намет кольору хакі, портрети чоловіка з поглядом Че Гевари, агітаторів і смотрящого.
– Це вам від Противсіха! Це вам від Противсіха! – горланив один із них.
Навколо почали збиратися люди.
– А хто такий противісх? – запитав Ніс.
– Є такий кандидат у президенти, – була відповідь.
– А, тоді зрозуміло, – зітхнув Ніс.
Ще він побачив ситенького, удоволеного чолов’ягу, в костюмі-трійці, з вусиками під блискучими окулярами, що стояв трохи осторонь і вдоволено посміхався.
– А йому це подобається, – показав Ніс на нього.
– Звісно, – почув у відповідь. – Це Кацман, політтехнолог Противсіха. Напевне, це його креатив з гівном.
– Думаєте, це спрацює? Допоможе Противсіху? – запитав Ніс.
– А фіг його знає, – відповіли йому. – Але Кацманові точно допоможе. Два відра гівна виллє, а затрат спише на двадцять. Та ви так на золоті не підніметесь, як Кацман на гівні…
Ніс зрозумів, як важко буде йому щось зрозуміти в цьому житті. У попередньому, ленінському – було куди простіше…
Далі буде
© Олександр Калініченко
Далі буде
© Олександр Калініченко
