Янукович здасть Росії мову і культуру, Тимошенко - економіку.

Багатостраждальний посол Російської Федерації Михайло Зурабов, після довгих місяців поневірянь невідомо де, в понеділок таки прибув до України, що певною мірою можна подати як сигнал до «перезавантаження» Росії з своїм сусідом.

Хоча «перезавантаження» Російської Федерації з колишніми союзними республіками, на відміну від «перезавантаження» з Америкою чи Європою, переважно підміняється «прінуждєнієм».

У випадку з Україною ми останні п’ять років спостерігали спектакль, який можна було б назвати «примусом України до відставки Ющенка». Примус був більше агітаційно-ідеологічний, декілька зим він переходив у економічну площину.

Зате, як не дивно, з російського боку припинилися територіальні зазіхання до нас, подібні дамбі на Тузлі. Хоча невпорядкованість кордону на суші, абсолютно не вирішені питання по Азовському морю, дають можливість повернутися до них у будь-який момент.

Росія після Ющенка

Отже, з відходом Ющенка від президентства надзадача російської дипломатії в Україні начебто виконана.

І, як це часто буває, російські стратеги виявились абсолютно не готові до банального питання «а що ж далі»?

Тим більше, що й з «українологами» зараз напружена ситуація. Дугін поринув у якісь настільки великі глибини, що вже й сам не може зрозуміти, що ж він написав, Леонтьєв більше змагається із пляшкою, ніж із Україною, Гліб Павловський зданий на зберігання в якийсь кремлівський політтехнологічний архів.

Можна ще раз направити до України патріарха, але сенс?

Загалом, російська політика - що в Чечні, що в Абхазії, що зараз в Грузії, що 5 років тому в Україні - максимально прямолінійна: оголосити найбільш правильного проросійського кандидата і проштовхувати його всіма можливими засобами.

Проблема в тому, що за боротьбою з Ющенком росіяни не помітили, що «проросійські» кандидати розмножились в Україні, як таргани. Більше того. Україна – держава якась половинчаста і непевна для кремлівських мудреців. Українські політики слизькі, немов в’юни.

Щось пообіцяти їм – раз плюнути, так само, як і одразу ж забути про свої обіцянки.

Від співпраці з кожним із них російська сторона традиційно ризикує залишитись в дурнях, та ще й без якоїсь суми грошей. Можливо, цим пояснюється певна невизначеність Москви і її відстороненість від українських виборчих перегонів.

Але попри це під кремлівськими вікнами вже не один і не два місяці під гаслом «вибери мене» двоє українських кандидатів відтанцьовують «камарінську». З таким серйозним вибором Путін не зустрічався, певно, ще з тих часів, коли обирав собі наступника.

Ми ж поки що подивимось на те, що обіцяють змінити у відносинах з РФ обоє учасників другого туру, принаймні в своїх програмах. А також, подивившись на те, в якому напрямку діяли обидва кандидати протягом останніх років.

Слово і діло Тимошенко

В розділі «Національні інтереси – основа міжнародної політики» передвиборчої програми Юлії Тимошенко всього п’ять абзаців, з яких перший присвячений інтеграції в Європу, другий співробітництву з Росією, останній традиційна ритуальні відмова від НАТО (лист про готовність вступити до якого свого часу було підписано прем’єр-міністром), закамуфльована традиційним евфемізмом «тільки за результатом референдуму».

Причому в першому пункті кандидат у президенти висловлює впевненість в кінцевій інтеграції України до Євросоюзу, не дуже обтяжуючи поясненням, як цього можна добитися без вступу до Північноатлантичного альянсу, якщо не вважати таким загадкові заклики до «побудови Європи в Україні».

Фактично можна говорити про інтеграцію в ЄС як про рефрен, яким супроводжуватимуться виступи Тимошенко й надалі – без будь якого реального поступу в цьому напрямку.

Про якісь інші об’єднання чи блоки – ГУАМ чи ОДКБ у Тимошенко не згадано нічого. Згадано, щоправда, про творення дружніх відносин з країнами СНД з використанням «потенціалу існуючої кооперації та взаємовигідного економічного співробітництва».

Загалом, наявність такого потенціалу – це швидше залишкове явище кооперації між помираючим виробництвом, що залишилось у спадок від СРСР і фактично є шляхом в нікуди, але це – інша тема.

За кордоном Тимошенко почувається більш розкуто, ніж Янукович, вона не викликає такої вже сильної ідіосинкразії на Заході, спільні бізнес-інтереси та газові питання допомагають їй знаходити спільну мову на сході. Причому, східна політика їй вдається успішно, більше того: в агітаційній кампанії провали уряду активно компенсуються повідомленнями про дружбу з Росією.

У них є спільні теми для розмов – в першу чергу газ, таємниці ринку якого добре відомі і Володимирівні, і Володимировичу.

У своїй боротьбі проти Ющенка Тимошенко виявилась по один бік ідеологічних барикад з російським колегою, тим більше, що погляди на роль демократичних інституцій в державі у них практично збігаються.

Неважко помітити, що Путін не лінується при Тимошенко відпускати свої шпильки на адресу Ющенка – то про краватку, яку збирається зїсти Ющенків кум. То про «мазурика». Не знаю. Може це просто злорадне бажання почути принижене «хі-хі» колишньої героїні Майдану.

Хоча може й навпаки, таким чином цей дивний чоловік підкреслює свою симпатію до Юлії Володимирівни. При Вікторі Федоровичі він від подібних словоформ чомусь утримується.

Як би там не було, жодної антипатії з боку російського керівника на адреси українського колеги не чутно, а фотографіями з зустрічі двох прем’єрів і підписом «Они договорились» на сьогодні прикрашено чимало міст Сходу України. Хоча електоральна віддача від такої агітації після першого туру виявилась значно меншою за очікувану.

Очевидно, що прийшовши до влади, Юлія Володимирівна в міжнародній політиці швидше за все реанімує кучмину «багатовекторність», коли правильні слова будуть для Заходу, правильні вчинки – для Сходу.

Тим більше, на нинішньому тлі, коли стосунки Росії з Європою ідуть явно вгору і економічні інтереси європейців явно превалюють над питаннями демократії чи прав людини.

Взагалі, Україна з Росією дійсно можуть отримати багато користі від узгоджених дій від того ж транспортування газу чи кооперації в оборонно-промисловому комплексі.

Більше того, економічний зиск може в перспективі витіснити і політичну складову, яка перешкоджає нормальній співпраці двох країн. Інша річ, що Росія однозначно умови економічної співпраці буде супроводжувати політичними вимогами, або вимогами політико-економічними (наприклад, віддати газопровід – це економічна вимога чи політична?).

Чи припиняться при Тимошенко газові війни? На даний момент це малоймовірно, тому що невигідні договори, свого часу укладені саме Юлією Володимирівною, ведуть до банкрутства і «Нафтогаз», та й всю українську економіку.

Втім, будь-яка спроба переглянути їх, очевидно, знову обернеться відомими санкціями, перекриттям газопроводів і істерикою наших російських партнерів.

Знаючи ж бажання Тимошенко відкладати вирішення важливих проблем на потім, ризикнемо припустити, що жодних переглядів контрактів очікувати поки що не варто.

З іншого боку, можна припустити, що зойки щодо «важкої долі російськомовних» в Україні, чи до українських оцінок історії з російського боку можуть трохи стихнути.

Якщо нова політика України допоможе російським олігархам поповнювати свої статки, то ті вже якось пробачать Юлії Тимошенко, і вишиванки, і штат декоративних націоналістів у партійних лавах, та багато ще чого.

Зрештою, в Росії ніхто і не писнув, коли Ніязов позакривав абсолютно всі російські школи в Туркменії.

У випадку ж із Тимошенко демонстративний патріотизм і вишиванки – це те, що можна згодувати виборцям замість відповіді на питання про стратегічні інтереси держави і їх розпродаж направо і наліво.

Гуманітарний «проффесор»

Русофілія кандидата на посаду Президента України Віктора Януковича має чітко виражений «гуманітарний» (як не дивно вживати це слово на адресу Віктора Федоровича) характер.

Він не дуже переймається макроекономікою, він не може зрозуміло пояснити ні свої шляхи виходи із кризи, ні принципи реформування державного апарату, зате чільне місце в його риториці займає «дружба» з Росією, підтримка російської мови, готовність підтримувати будь-які російські ініціативи: від продовження терміну перебування ЧФ у Криму і до визнання Південної Осетії.

Російську мову в своїй програмі він знову обіцяє зробити державною – чим вступає в протиріччя із своїми ж ідеями зразку 2006-го року, коли Партія Регіонів активно виступала за російську мову, як за регіональну мову національних меншин.

Крім того, вражає активність Віктора Федоровича на релігійних фронтах. В середовищі кліру він почуває себе значно вільніше і розкутіше, ніж при зустрічах з мирянами.

Може, тому, що в церкві він може, принаймні, мовчати і там ніхто не задає «Лідеру» якихось незручних питань? Як би там не було, протягом всієї кампанії Віктор Янукович практично не вийшов за російсько-православні логіко-інформаційні рамки.

Тим більше, що в державі існує певний пласт виборців, які в суверенній Україні уявляють себе такими собі штірліцами посеред Рейху, які працюють на благо «повернення Малоросії в лоно Російської Імперії». Цей пласт досить консервативний і щоб користуватись його підтримкою, достатньо зовсім небагато: лише не змінювати платівки.

Однак, витримка російських колег не настільки сильна, як у януковичевого електорату.

Можливо, в 2004-му році ми трохи неправильно оцінили роль Януковича в українських та навколоукраїнських подіях. Тоді він багатьма оцінювався, як права рука Путіна, лідер всіх олігархів куминого періоду, майбутній диктатор, якому потрібна Україна в приватну власність - вся і негайно.

Сьогодні ж, приглянувшись до цього політика, ми побачимо тільки стомлену своєю «лідерською» роллю людину, всі бажання якої крутяться навколо того, щоб зберегти хатинку в Межигір’ї.

Він загалом і тоді був чимось на кшталт «зіц-голови Фунта» з роману Ільфа і Петрова, в тіні якого мали б процвітати «роги й копита» справжніх власників країни.

Це не перший досвід такого «зіц-президента» в пострадянських країнах. Подібну посаду обіймає, наприклад, Медвєдєв у Росії, та згадаймо, що й Путін з чотирьохпроцентним рейтингом був зроблений президентом за колективним рішенням російських олігархів, деяким iз яких пізніше довелося сильно пожалкувати щодо свого вибору.

Таке ж і ставлення до нього в Росії – спокійне. Оскільки навіщо домовлятися з самим кандидатом в президенти, коли всі питання давно вирішені з його спонсорами?

Характерна деталь: іноді може скластися враження, що наскільки до Тимошенко ставиться з симпатією Путін, настільки ж Януковичу симпатизує Медвєдєв та ще андроїди з «Єдиної Росії». Зіц-голови якимось своїм, притаманним тільки їм чуттям, відчувають одне одного і зближаються одне з одним.

Тому питання про те, чи дійсно Янукович збирається реалізовувати все те, що він наговорив про дружбу з Росією, залишається формальним. Парадокс в тому, що Віктор Федорович з однієї сторони ще ніколи не був таким популярним, з іншої – таким залежним.

Він залежний від своїх соратників, які не дуже зацікавлені в зміцненні свого «Лідера». Не кажучи вже про кризу на вулиці і борги перед Заходом, які потрібно або віддавати, або іти тому ж Заходу на невеличкі поступки.

А те, що Янукович може іти на поступки – це ми пам’ятаємо ще з часів Універсалу національної єдності.

Можна вважати, що президентство Януковича стане тестом для української буржуазії на її українськість.

Багато інвесторів Януковича м’яко кажучи зовсім не зацікавлені у поглинанні України Росією – це становить загрозу для їх бізнесу, матеріального благополуччя, свободи, а то й життя.

І, певно, деякі вже занадто інтеграційні аспекти програми Віктора Федоровича будуть пригальмовані самим його оточенням.

Втім, президент Янукович зможе стати дзеркальним відображенням президента-Тимошенко: відстоюючи інтереси українського бізнесу в економіці, він при цьому буде демонструвати проросійськість у культурній площині.

Тут вам і російськомовні школи, сіверськодонецькі з’їзди і штат панслов’янських маргіналів на кшталт Базилюка і звісно традиційні попи.

Я навіть не здивуюсь, якщо він таки реалізує ідею Ющенка і таки випустить підручник з «православної етики» для середніх шкіл. Гуманітарний русофіл, що тут поробиш.

Без ФСБ, але й без українства

Враховуючи тюремні строки Віктора Федоровича і активну діяльність концерну ЄЕСУ при Юлії Володимирівні, існує популярна думка про те, що обоє кандидатів можуть стати об’єктом шантажу з боку таємничого російського ФСБ, яке, звичайно ж, знає все.

Чи дійсно існує в природі якийсь компромат в Росії на Юлію Володимирівну і на Віктора Федоровича – одному Путіну відомо. Хоча мені особисто важко уявити, що ще якийсь викид компромату українського виборця не те, що обурить, а просто приверне увагу перегодованого «чорним піаром» українського виборця.

Проблеми у відстоюванні української позиції у наших кандидатів не стільки програмові, іміджеві чи бізнесові – хоча ніхто не буде заперечувати, що такі мають місце. Причини тут в першу чергу ментальні.

Для прикладу: каденція президента, обраного у 2010 році, добіжить до кінця в 2015-му, менше ніж за два роки від передбаченого виведення російського Чорноморського флоту з нашої території. І що ж?

Ви уявляєте хоч Тимошенко, хоч Януковича, який би на міждержавній зустрічі підійшов би до Путіна і, грюкнувши кулаком по столу, заявив би щось подібне до «Чуєш, мазурику! Щоб через рік твого флоту тут і духу не було!».

Ну це ж нереально. Обоє кандидатів абсолютні совки за своїм світоглядом і Москва для них – це щось на кшталт священної корови для індуса, яку не можна торкатися, навіть якщо вона гадить у тебе під дверима.

Мені взагалі іноді здається, що адекватно з Росією зможуть говорити тільки ті політики, які народилися вже в незалежній Україні.

Статтю Миколи Поліщука, в якій порівнюється кадрова політика обох кандидатів, читайте тут.

вибори янукович кремль тимошенко