Сім проблем, які ігнорує Зеленський

У цій статті ми не торкаємося проблем управління армією, які знову стали обговорюватися після заяви командира бригади «Маґура» про неадекватні накази. Ми про це вже писали багато разів. Тут ми зосереджуємося на проблемах, які виходять за межі суто бойових дій.

1. Заміна бійців на фронті, відпустки, робота ТЦК

Бійці, особливо ті, які прийшли воювати в перший рік, втомлені. Вони дивляться на чоловіків у тилу, які живуть відносно звичним життям, і їх накриває фрустрація: чому я жертвую сім’єю, комфортом, ризикую життям уже четвертий рік, а хтось ні грама не вкладає свого життя в оборону країни?

Про демобілізацію писали і говорили багато. Одні її вимагали, інші обіцяли, треті пояснювали, що це неможливо. Але дискусія завершилася нічим. Проблему ніхто не вирішив, поговорили і забули. Забалакали.

Але рішення можна знайти, принаймні часткове. Не обов’язково робити все в лоб: звільняємо всіх, хто мобілізувався такого-то числа, наступного місяця. Можна спробувати гнучкіше.

Наприклад, надавати «старій гвардії» гарантовані довші відпустки, або збільшити зарплату, або дати можливість взяти кредит із нульовою ставкою на придбання нового житла, або відправляти на пів року у відпустку зі збереженням зарплати і запровадити чергу на такі відпустки. Це дасть бійцям відчуття, що їх цінують по-особливому, і трохи морально компенсує відсутність чітких термінів служби.

Зрештою, можна провести дослідження, яке дасть змогу порахувати, скільки людей знову повернеться у військо після демобілізації. І, можливо, такі обрахунки покажуть, що демобілізувати частину бійців і надати їм право підписувати річний контракт — це рішення, яке не обвалить фронт.

Досвід інших воєн свідчить, що чимало з тих, хто вигорів на фронті й хоче демобілізуватися, не знаходить себе в мирному житті й знову хоче до побратимів.

Але важливо зняти примус, зробити це рішення добровільним із передбачуваним терміном служби. Можливо, десь у глибинах ОП, Міноборони і Генштабу напрацьовуються такі рішення, але про них загалу не відомо. Найімовірніше, влада просто ігнорує проблему.

Паровозом за демобілізацією йде і «бусифікація». Ми не раз писали, що держава не змогла організувати поповнення війська без ловіння людей на вулиці, тому забрати бійців із фронту складніше.

Читайте також: П’ять стовпів мобілізації. Що потрібно зробити, щоб виправити ситуацію з поповненням військ

2. Технологічні перегони

За свідченнями з фронту, ворог постійно нарощує кількість безпілотників, масово запроваджує нові технології. Один із прикладів — застосування росіянами дронів на оптоволокні, які вони почали використовувати першими. Україна створила військову промисловість, яка швидко реагує на зміни на полі бою, але все ще залишається дещо хаотичною, і це породжує великий «зоопарк» техніки.

Все, що робиться проривного в оборонній галузі, робиться за межами Міноборони

Міноборони так і не стало лідером інновацій і не думає наперед. У технологічній війні важливо мати людей, які здатні передбачити, що буде завтра, і вже сьогодні замовити відповідні розробки. У росіян це є, у нас як системи немає. Є якісь окремі частини, є окремі підприємства, і дуже рідко чути про спроби планування, але системи, яка була б підкріплена грошима і держапаратом Міноборони, немає.

Взагалі все, що робиться проривного в оборонній галузі, робиться за межами Міноборони, якимось партизанським методом. Це нарешті треба змінити. Зміни не будуть швидкими, але, щоб вони почалися, відомство має очолити особистість, здатна осягнути, що потрібно, і провести це в хитросплетіннях української бюрократії та корупції.

Читайте також: Нам потрібно змінюватися негайно. Чотири причини, чому Бєлоусов на посаді міністра оборони РФ — це значно гірше, ніж Шойгу

3. Нуляче армійське навчання (БЗВП)

Боєць і колишній активіст та політик Ігор Луценко стверджує, що початкова військова підготовка така нуляча, що відлякує сотні іноземців, які захоплюються нашою інноваційністю і готові долучитися до ЗСУ.

Генштаб постійно заявляє, що він поліпшує базову підготовку, але нещодавно призвані бійці розповідають, що курс дуже формальний, і сподіваються, що їх навчать у бойових частинах. Так, є окремі навчальні центри, які вчать добре. Але середня температура по полігону не тішить.

Залучати приватні компанії до навчання бійців буде і дешевше, і ефективніше

Той самий Ігор Луценко пропонує залучати приватні компанії до навчання бійців. За його словами, це буде і дешевше, і ефективніше. Четвертий рік ми спостерігаємо балаканину про покращення БЗВП, але радикально ситуація не міняється.

Тим часом є армійські навчальні центри, які вчать не просто добре, а дуже добре. Але вони постійно борються з військовою бюрократією і теж почуваються радше не мейнстримом, а партизанами в системі. Логічне рішення для Зеленського — призначити керівників найкращих навчальних центрів на найвищі посади, які відповідають за навчання.

Тут потрібне безпосереднє втручання президента, бо в армійській неписаній традиції керувати навчанням відправляють тих, хто заважає воювати і кого складно вигнати, а простіше позбутися переведенням із підвищенням у якийсь навчальний центр. Цю традицію, як і тотальне взаємопокривання старої офіцерської формації, треба ламати силою, і самі військові цього не зроблять.

Ми тут згадали про цю проблему, бо від навчання бійців залежать ефективність знищення ворога і виживання наших бійців.

4. Людське ставлення до поранених

Тут теж багато розмов, навіть пробували запровадити реформи, але все одно бійці після поранення стикаються з величезною бюрократичною тяганиною, багаторазовими візитами в установи і хамським ставленням до себе (докладніше про це читайте в нашій статті тут).

Як і в більшості реформ, ключовою передумовою для успіху є люди, які їх реалізують. В Україні свого часу відбулася чудова реформа, яка прибрала бюрократичну тяганину для громадян. Маю на увазі створення ЦНАПів. Тому рішення очевидне: зібрати команду, яка це робила, і доручити їй змінити систему обслуговування та оформлення документів для бійців після поранення.

5. Заборона на виїзд 18-річних

На випускних вечорах у школах проблема: дівчатам немає з ким танцювати вальс. Матері вивозять хлопців за кордон. І це не через страх служби, а здебільшого через заборону на перетин кордону з 18 років. Ця заборона дивна, адже призовний вік починається з 25 років.

У сучасному мобільному світі сім’ї приймають логічне рішення дати сину більшу свободу у виборі місця подальшого навчання. При цьому юнаки у віці 16–17 років здебільшого не хочуть покидати Україну. І якби не безглузда заборона й можливість вільно перетинати кордон для навчання і туризму (бо в цьому віці подорожі також є частиною освіти), то більшість із них залишалися б в Україні. І навіть якби поїхали, то можливість навідуватися в Україну посилювала б їхні зв’язки з Батьківщиною і давала б вигоду країні через нові контакти і проєкти.

А ще частина до наближення призовного віку йшла б служити без всякої «бусифікації». Бо сам факт перебування в Україні підштовхує до такого рішення.

Та коли юнаки виїжджають, вони опиняються в іншій реальності й шансів на повернення зовсім мало навіть після завершення війни. Бо вони починають будувати своє доросле життя і роблять це за кордоном, відповідно соціальні контакти, плани і перспективи формуються саме там.

Цю проблему Зеленський може вирішити своїм указом. Також у пакеті Рада могла б скасувати недоречну і навіть шкідливу заборону депутатам і чиновникам їздити за кордон (докладніше про це читайте тут).

6. «Локалізовані» повітряні тривоги

Четвертий рік у країні лунають тривоги, і часом доходить до комічного. Такі ситуації добре видно на адміністративних межах великого міста. Наприклад, у Києві працює якась важлива для громадян держустанова чи лікарня, а сусідня, яка поруч і адміністративно належить до області, — ні. Бо тривогу оголосили на Київщині, але не в Києві. Причому «Шахед» летить десь біля Яготина на сході області, а установа зачиняється у Вишневому на захід від Києва.

Громадяни і держава втрачають сотні тисяч робочих годин

Приватний бізнес повітряні тривоги ігнорує, хоча на початку війни за це накладали штрафи. Але все одно громадяни і держава втрачають сотні тисяч робочих годин через таку невідповідність. І мало хто серйозно ставиться до тривог саме через це. Є технічна можливість налаштувати тривоги більш точно. Навіть анонімні моніторингові телеграм-канали дають географічно точнішу інформацію.

Але не чути, щоб хтось у владі цим займався. Точніше, є деяка інформація лише по Києву. Ізраїльтяни заявляють, що передали столиці необхідне обладнання для точнішого оголошення тривог, але воно так і не встановлене.

7. Житло для евакуйованих

Ми бачимо, що немає навіть натяку на організацію житла для евакуйованих із прифронтових територій.

Росія поступово наступає, і влада досить організовано евакуює наших співгромадян у безпечні місця. А далі ці люди потрапляють у безвихідь: жила немає, роботи немає, грошей немає. За більш як три роки так і не налагоджено систему обліку вільного житла та його оренди з боку державних служб, які мали б займатися переселенням і відповідно надавати його переселенцям. І в цих людей небагато варіантів.

Один із них — їхати далі в Європу, де все це організовано. Другий — повертатися додому. У нас є ціле Міністерство реінтеграції, але результати його роботи за цим напрямом, прямо скажемо, нульові (докладніше про це читайте тут).

Розселення важко і дорого організувати, але в співпраці з місцевою владою і з допомогою міжнародних партнерів це можливо. І варто пам’ятати, що чимало житла в безпечних регіонах стоїть порожнім. Наприклад, біля кожного міста є дачні масиви з добротними будинками, у яких ніхто не живе. За три роки можна було б придумати схему, як зацікавити власників віддати їх в оренду державі під соціальні потреби. У селах є порожні хати. Є й інші незайняті житлові площі.

Мінреінтеграції має хоча б пробувати щось зробити, щоб вирішити цю проблему. Але знову ж таки, щоб щось вийшло, потрібні толкові люди на чолі.

Інше

Ми не згадуємо тут про інші проблеми, як-от велика кількість командирів у ЗСУ, які не здатні організувати відповідально бойову роботу, — ми писали про це раніше. Не згадуємо про необхідність заборони тіктоку й телеграму, через який вербують українських громадян. Не згадуємо про деградацію і так слабкої держслужби чи виготовлення культурного продукту про нашу війну, без якого важко пояснювати світу, за що ми воюємо. Цей список можна продовжити ще на кілька десятків пунктів. Кожен знайде, чим його доповнити. І він є свідченням того, що органи влади в Україні працюють украй неефективно.

Чому проблеми ігноруються?

Все це відбувається через надмірну концентрацію влади в Офісі Зеленського. Ще ніколи в історії України президент не мав своєї абсолютної більшості у Верховній Раді. Ще до повномасштабного вторгнення кілька заступників міністрів нам розповідало, що вони ходять узгоджувати свої рішення в Офіс президента. Причому успіх узгодження залежав від цілком непередбачуваних факторів: ОП був дуже хаотичний. Але без санкції нічого зробити неможливо.

Така «хаотична централізація» обмежує ініціативність і запроваджує управлінську культуру, орієнтовану на догоджання начальству. У цих умовах справді розумні люди намагаються уникати державної служби чи роботи в уряді. Пам’ятаєте, ще до війни було чимало повідомлень, що влада не може знайти людину на посаду міністра? Усе через це мікроуправління згори.

Хоч би якими талановитими були Єрмак і Зеленський, вони не можуть вирішити всі проблеми країни загалом, особливо під час війни, у них просто забракне часу на все.

У Єрмака із Зеленським не вистачить часу, щоб заглибитися у всі проблеми, потрібно делегувати відповідальність

Тому західні ефективні демократичні держави придумали принцип розподілу влади: всі складові влади діють у межах політичної програми партії, яка виграла вибори, але міністри — важливі фігури, і вони самі виробляють і втілюють у життя рішення.

А виборці й медіа оцінюють їх за якістю цих рішень. У нас зараз така ситуація, що навіть імена міністрів невідомі. Часто це сірі ноунейми, їм не потрібно мати політичної ваги, щоб парламент підтримав їхнє призначення, достатньо волі Банкової. Відповідно для них найкраща стратегія — нічого не робити, щоб часом не розгнівити Офіс президента.

За часів Байдена ходили чутки, що, спостерігаючи за хаосом і занепадом у внутрішньому управлінні країною, адміністрація США переконала Зеленського і Єрмака призначити прем’єр-міністром посла України в США Оксану Маркову, яка раніше успішно очолювала Міністерство фінансів.

Плітки стверджували, що вона відмовилася, бо чи то Зеленський, чи то Єрмак не погодився на те, щоб вона сама сформувала новий уряд і без узгодження з Банковою вирішувала поточні проблеми.

В Україні як демократичній країні законодавчо закріплена незалежність того самого Кабміну. Але написаного мало — лідери мають дотримуватися іншої культури управління та спілкування з підлеглими. Як писав недавно британський журнал The Economist у рецензії на книжку про розквіт і занепад цивілізацій, «перший імператор династії Сун запровадив “нетрадиційну політичну реформу” — [не] вбивати чиновників, які не погоджувалися з ним».

Ця династія, навпаки, культивувала відбір найрозумніших і дозволяла бути їм незгодними. Якраз найрозумніші люди найчастіше не згодні з керівництвом, і їх дуже не вистачає в управлінні державою.

Є один спосіб вирішити проблеми, які накопичилися. Зеленському варто було б зібрати найкращих фахівців із попередніх урядів (але справді фахівців, а не таких ретроградів, як міністр оборони Таран, якого призначив свого часу Зеленський), поставити перед ними завдання (вони мають бути адекватні й відповідати викликам і проблемам, які стоять перед країною) і не заважати працювати.

P. S. Упереджуючи навалу ботів, зазначимо, що, на наше глибоке переконання, нові вибори в Україні можливі лише після завершення бойових дій.

зеленський мобілізація навчання ЗСУ політика тривоги