Наші котики та інші. 4: Розмова з мужичком, який боїться ТЦК

Публікуємо нову історію про армійське життя від військовослужбовця Олександра Котика. Нагадаємо, ця серія заміток замаскована під художній твір.

Попередні історії можна прочитати тут:

Про лавандовий раф

Про полонених окупантів

Про сум за мирним життям

Вживу воно не тригерить, а лише викликає меланхолію.

Йду нічним парком, а за мною мужичок. Я йому присвітив, бо стежку підтопило. Мікроліхтарик із 22-го завжди в кишені, як і мультитул. То йдемо собі поруч. Обговорюємо природу. Воно й добре, кажу, що так підтоплює: менше народу ходить, а тут тварин багато. Їжаки, бобри, полози з вужами, жаби. Взагалі класний райончик, птахів багато. А мужичок мені й каже:

“Хороший район. Головне, ТЦКшники не ходять”.

Пауза.

“Ну, ви мені такого краще не кажіть. Я військовий. Четвертий рік. І хотів би, щоб мене нарешті поміняли...”

Пауза.

“Але це не метод. Якщо силою, толку не буде”.

Пауза.

“А як, якщо майже ніхто вже не йде?”

Пауза.

“Грішми?”

“Теж толку не буде. Он зараз бідних дітей підкуповують, 18–24, багаті ж не підуть. Мажори взагалі всі з інвалідностями”.

“Так, багаті ніколи не йдуть”.

“Хіба справді добровольці, принципові. Ну чи по політичну кар’єру... Але воно так завжди було. На всіх війнах. Хоч в’єтнамська, хоч алжирська... Читав киянина Некрасова, то й у совку те саме: діти номенклатури йшли, лише якщо самі хотіли, та й переважно не в піхоту. А бачили кіно «Взвод» Олівера Стоуна? Там чорний те саме каже. Дивується студентові-добровольцю”.

Ну й так далі. Я йому спокійно розповів, як поки що перевівся в тил і як тепер боюся знову на Донбас. Навіть не так ризику, як депресії. Вдруге в чорну прірву від дитини. А якщо мене не поміняють, це таки загрожує. А там, знаєте, не так страх, як депресія. Четвертий рік не перший. І несправедливість.

Ну а він мені так само спокійно розповідає, як працює там при державній школі, але не вчителем. Була бронь, тоді забрали:

“Тепер ходжу як космонавт. Боюся кожного куща. Мені сорок дев’ять, я, вибачте за відвертість, уночі по шість разів ходжу в туалет”...

Лисуватий, згорблений, сумний. Кажу ж, наживо так, як в інтернетах, не тригерить. Меланхолійна розмова в нічному парку. Йдемо з ліхтариком, який вихоплює з пітьми тунель серед голих гілок.