Де гарантії? Як проходили українсько-російські мирні переговори 1918 року

Часова петля

Нинішня риторика Трампа фактично стала продовженням путінської пропаганди, яка схиляє Київ до капітуляції під виглядом «миру» на основі «стамбульських домовленостей», яких, за словами українських урядовців, не існувало, але про які постійно говорить Путін.

Проєкт «стамбульського миру» передбачав відмову України від вступу до НАТО, заборону на отримання іноземної зброї, значне скорочення Збройних сил, надання російській мові офіційного статусу та «визнання реалій на землі» — фактичну згоду на втрату окупованих Росією територій.

Схожі вимоги Росія висувала Україні ще в 1918 році, коли державні кордони лише формувалися, а лінія зіткнення з більшовиками змінювалася в ході бойових дій.

Історія свідчить, що такі «мирні» переговори для України завжди означають втрату територій, адже кожен компроміс, нав’язаний Кремлем, не зупиняє агресію, а лише відкриває шлях для її нових етапів.

Контекст

Вести подальші переговори більшовицьку Росію зобов’язував Брест-Литовський мирний договір.

Створення юридичних та політичних рамок за посередництва міжнародних акторів було єдиним практичним способом примусити Росію до мирних перемовин. Проте ця конструкція була знищена нестабільною політичною ситуацією всередині союзницьких країн того часу (революція в Німеччині) та новими військовими викликами, які очікували Європу і світ.

9 лютого 1918 року Українська Народна Республіка (УНР) уклала Брест-Литовський мирний договір із державами Четверного союзу (Німеччиною, Австро-Угорщиною, Османською імперією та Болгарією). Згодом, 3 березня, окремий мирний договір із Четверним союзом підписала радянська Росія (РСФРР), погоджуючись вийти з Першої світової війни та втративши значні території.

Згідно з умовами договору Росія зобов’язувалася визнати право українського народу на самовизначення, легітимність влади Центральної Ради, вивести з території України підрозділи Червоної гвардії та припинити агітацію і пропаганду проти українського уряду. Але договір між Росією та Україною так і не був підписаний. Це нагадує юридичний механізм нещодавніх «зернових угод», коли Україна і Росія домовлялися з посередниками, а не між собою.

«Де гарантії?»

Слова глави української делегації Сергія Шелухіна на переговорах 1918 року фактично можна застосувати до сучасної війни Росії проти України. Тоді, як і тепер, Україна не починала війну, але змушена оборонятися від російського вторгнення.

«Ви кажете, що ми не будемо воювати й так далі. Дай Боже, щоб так і було. Ми й зараз не воюємо. Ми, українці, не воюємо — ми обороняємося від вас, від соціалістичної республіки. Не ми йшли на вашу територію з війною — це ви прийшли до нас, і ми змушені оборонятися. Де ж гарантії, що через кілька років не повториться те саме?» — сказав Шелухін, звертаючись до російської делегації під час одного із засідань.

Попри найгірші побоювання щодо повторення війни, загроза чергової агресії справдилася. Крім того, суверенітету України загрожує чергова дипломатична пастка. Як і 100 років тому, Росія розпочала воєнну агресію, називаючи це «порятунком», а Україна шукає гарантій безпеки.

«Де гарантія, що через кілька років вона знову не розпочне війну?» Це питання, яке ставив Шелухін у 1918-му, сьогодні озвучує союзникам президент України Володимир Зеленський і все українське суспільство.

У 1918 році більшовики теж не визнавали себе агресорами, хоча саме вони перетнули український кордон, а відповідальність за це перекладали на Україну та Захід.

Перебіг переговорів

Переговори розпочалися 23 травня і проходили в будівлі Центральної Ради в Києві, нині там Педагогічний музей. Уже на перших засіданнях представники радянської влади демонстративно зневажали Україну.

Глава російської делегації Християн Раковський:
«Відносини між Російською Радянською Федеративною Соціалістичною Республікою та Українською Державою ще є об’єктом наших переговорів, а у вашому протоколі вони вже визначені наперед. Тобто це ще потрібно встановити…»

Глава української делегації Сергій Шелухін:
«Ми вашого визнання не потребуємо. Про це не може бути жодних розмов у переговорах про мир. Українська Держава є самостійною та незалежною. Я не стану вам тут викладати підстави для цього, історичні та сучасні, й ми від цього не відступимо».

Християн Раковський:
«Я маю всі підстави, базуючись на юридичній науці, сказати, що для нас Українська Держава почне існувати з того моменту, коли ми тут із вами підпишемо договір».

Сергій Шелухін:
«…Ми були під царем. Не стало царя — революція змінила державний стан. Під ким ми? Ні під ким. Ми не будемо казати про те, що Росія взяла ім’я “Росія” від України, ми будемо казати лише про умови міжнародного співжиття двох незалежних держав, більш нічого. А якщо у вас є сумніви, що Україна є самостійна держава, і ви не хочете визнавати її як самостійного суб’єкта міжнародного права, то на цьому всі наші розмови завершуються».

Християн Раковський:
«Ви самі визнали, що воля і свобода українського народу є результатом російської революції, а російська революція — це революція всіх робітників і селян, усієї Російської імперії і України в тому числі».

Сергій Шелухін:
«Я відповім вам коротко: революція розірвала кайдани, так».

1 червня сторони досягли формального порозуміння, і на закритому пленарному засіданні 12 червня було остаточно укладено прелімінарний мирний договір. Втім, на практиці миру досягнуто не було і порушення режиму припинення вогню тривали, що лише підтвердило стратегічний підхід радянської Росії: перемир’я використовувалося як тактичний інструмент для виграшу часу та посилення військового тиску на Україну. А відповідальність за це Росія намагалася покласти на Україну.

Християн Раковський:
«Договір про перемир’я 12 червня, безсумнівно, не був дотриманий. У нас йшла мова про перемир’я на всьому фронті. Якщо взяти карту, після перемир’я на Батайському фронті його не було дотримано і війська просувалися далі, так що цей договір виявився клаптиком паперу».

Сергій Шелухін:
«…Ви згадуєте Батайськ. Але хто стріляв у Батайську? Хто першим напав? Більшовики. Хіба ж українські війська чи німецькі рушили бодай на крок? Вони стоять на місці, а рушили вперед Денікін і козаки. Тож не закидайте нам того, чого ми не робили, це робили ви та донці».

Християн Раковський:
«Я хочу лише сказати, що на вашій території ви не можете дати ради. У нашому намірі укласти мир… ми маємо воювати, щоб ліквідувати цю війну, щоб вона знову не почалася на вашій території, ця згубна війна. Ми вас захищаємо, ви є для нас нашим тилом».

Досягнувши попередньо такого-сякого перемир’я, конференція зосередилася на розробці повноцінного мирного договору. Його метою було остаточне припинення війни, визначення державних кордонів, урегулювання питань підданства, особистих і майнових прав, розподілу майна тощо. Предметом найзапеклішої дискусії, у якій сторони так і не досягли згоди, було обговорення демаркаційної лінії та державного кордону і критеріїв їх визначення.

Сергій Шелухін:
«Ми представили вам географічну карту, на якій позначено демаркаційну лінію та зону. Проте наразі між нами немає згоди щодо цього питання».

Християн Раковський:
«Для нас демаркаційна лінія, яку ми тут маємо визначити, вже встановлена. Ви не лише переглядаєте це рішення, а й створюєте безпрецедентний випадок, коли при визначенні демаркаційної лінії без будь-яких військових підстав до неї включаються цілі губернії. Я пропоную взяти за основу демаркаційну лінію, яка вже була визначена і намічена там, де вона ще не була остаточно встановлена між вашим і нашим командуванням».

Сергій Шелухін:
«Я вже мав честь заявити вам, що ця демаркаційна лінія не є кордоном України і тому вона не може визначати питання державних меж. Щодо вашого посилання на домовленості командування про перемир’я, то я заявляю: жодного перемир’я немає. Є лише тимчасові умови для утримання позицій та призупинення бойових дій на певний час. Це не є перемир’я у повному розумінні цього слова».

Українська делегація наполягала на етнографічному підході, враховуючи і політичні, і географічні, і економічні аспекти, тоді як російська сторона наполягала на проведенні референдумів у кожному населеному пункті. Українська сторона вважала це недоцільним, наголошуючи, що вирішувати важливі питання, спираючись лише на бажання окремих груп населення, а не на інтереси всієї країни, неприпустимо.

«Не про все можна питати думку народу, який перебуває у темряві», — зазначав Сергій Шелухін.

Українська делегація повідомляла про численні звернення з прикордонних районів (Стародубського, Мглинського, Суразького, Глухівського та інших) про те, що більшовики ведуть активну антиукраїнську агітацію, примушуючи місцеве населення голосувати на цих референдумах за відрив від України та приєднання до РСФРР.

«Не про все можна питати думку народу, який перебуває у темряві»

Врешті російська делегація наполягала на зсуві демаркаційної межі на 130–200 км на захід від українських позицій. Переговори супроводжувалися особливо гострими суперечками щодо північних районів (повітів) Чернігівщини, західних і південно-західних районів (повітів) Курської та Воронезької губерній, а також Донбасу, на який Росія вже тоді претендувала, включно з населеними пунктами, де переважало українське населення.

Крім того, російська сторона намагалася закріпити контроль і над етнічно українськими Харківщиною та Катеринославщиною (Дніпропетровщиною), а Одесу перетворити на автономне місто.

Водночас український проєкт кордону не порушував виробничих зв’язків між металургійними підприємствами регіону і залишав Росії частину території, яка забезпечувала 15% видобутку вугілля та 30% антрациту, тоді як російський варіант кордону позбавляв Україну майже всіх паливних ресурсів, що було катастрофою для української економіки.

Ще однією гострою темою на переговорах стало питання Криму. Радянська Росія категорично відмовлялася визнавати його відокремлення, так само як і незалежність Дону та Кубані, називаючи ці утворення «контрреволюційними» та «антирадянськими». Посилаючись на III Універсал Центральної Ради, який передував проголошенню незалежності УНР, росіяни наполягали, що маніфест не включав Крим до складу України, тож Україна не може претендувати на ці території.

Також російська сторона наполягала на збереженні контролю навіть над тими територіями колишньої імперії, які не мали спільного кордону з РСФРР, зокрема над Бессарабією. Окремим питанням стала й позиція України щодо «Всевеликого війська Донського». Українська делегація визнавала його як суб’єкта міжнародного права, що викликало різкий протест російських представників. Це стало формальним приводом для зупинки переговорів, які фактично припинилися 24 серпня, коли Раковський заявив, що Росія не може продовжувати обговорення, «оскільки в його основі лежить визнання уряду, який для нас є сепаратистським».

Російські делегати, усвідомлюючи неспроможність України швидко сформувати власні збройні сили та враховуючи присутність німецьких військ, що змушені були придушувати численні внутрішні повстання, які підбурювали більшовики, відкрито використовували цю ситуацію і затягували переговори.

Українсько-російські переговори 1918 року, за винятком кількох угод, не дали вагомих результатів. Це повною мірою відображало загальну ситуацію у відносинах між Українською Державою та РСФРР.

Головною причиною насправді було те, що більшовицький уряд категорично не бажав визнавати Україну рівноправною суверенною державою, прикриваючи це пропагандою про «братні народи». Сьогодні російські політики продовжують цю риторику.

Наприклад, у 2019 році президент Росії Володимир Путін у своїй статті «Про історичну єдність росіян та українців» стверджував, що українці та росіяни — це один народ, таким чином заперечуючи право України на незалежність, що не завадило Росії за кілька років розпочати повномасштабну агресію.

Глава російської делегації Християн Раковський:
«Ми ніколи не будемо бачити в українцях когось іншого, крім наших власних братів».

Глава української делегації Сергій Шелухін:
«Це дуже добре і дуже приємно, що ви особисто бачите в нас лише братів. А що ж ми робитимемо, коли інші не бачать братів, а б’ють і палять українців? Ми мусимо рахуватися з фактами, а не лише зі своїми бажаннями та ідеалами».

Тодішній міністр закордонних справ Української Держави Дмитро Дорошенко зазначав, що вже в середині літа стало очевидним: радянська делегація затягує на переговорах час і не має наміру доводити їх до завершення. Дорошенко стверджував, що радянський лідер Володимир Ленін особисто дав Раковському інструкцію «вести переговори з Україною, бо до цього зобов’язалися в Брестському договорі. Але не сприймати їх серйозно, бо все це переходяще та минуще».

Шелухін був переконаний, що Москва не зацікавлена в мирі, оскільки її стратегія вимагала повного підпорядкування України: «Мир для Совітського уряду може бути тільки примусовим. Він не потрібен більшовикам, бо війна дає їм змогу грабувати українські ресурси та підтримувати нестабільність».

Шелухін згадував, що росіяни прямо заявляли: «Чехословацький і мурманський фронти зв’язали німців так, що вони не можуть і не схочуть стати вам на допомогу... Що ж до найманого війська, то ми швидше наймемо і можемо перейняти, маючи більше паперових грошових знаків. Як хочете миритися, то підписуйте наші умови й зречіться ваших, бо без цього ви втратите державність. Що ж до нас, то в найгіршому разі втратимо тільки як партія».

Мир у камуфляжі

Варто зазначити, що Москва була змушена сісти за стіл переговорів виключно через міжнародні зобов’язання за Берестейським миром. Відкритий напад на Україну порушив би угоди з Центральними державами, тому РСФРР тимчасово дотримувалася формальних дипломатичних процедур.

Водночас більшовики активно вели підривну діяльність, використовуючи переговірний процес як прикриття. Російська делегація зловживала дипломатичним імунітетом, нелегально завозячи пропагандистську літературу, гроші та агентуру. Українські звіти за липень 1918 року свідчать, що потягом із Москви прибуло «три вагони більшовиків», що перевищувало загальний склад російської делегації.

За даними Міністерства внутрішніх справ Української Держави, Генеральне консульство РСФРР в Одесі займалося не лише дипломатичною діяльністю, а й підпільною більшовицькою агітацією, фінансувало революційні осередки та навіть записувало робітників до Червоної гвардії.

Окрім диверсійної діяльності російські представники підтримували антигетьманську опозицію. Вони встановили контакт з Українським національним союзом (УНС) — платформою демократичних сил, що готувала повстання проти Павла Скоропадського.

Висновки й аналогії

Події 1918 року та нинішня війна Росії проти України вкотре доводять, що кожне перемир’я (чи то на умовах, чи то на компромісах із Кремлем) Росія використає для перегрупування і свого посилення або дочекається змін у стані союзників, що відкриє в майбутньому шлях для нової агресії.

Історична «часова петля», яку ми спостерігаємо від 1918 року до сьогодні, має стати уроком і для української влади, і для союзників України.

По-перше, не можна довіряти мирним угодам із Росією: як і в1918 році, Росія використовуватиме переговори для затягування часу, перегрупування сил і політичного тиску як на Україну, так і на Захід. І сьогодні вона діє за аналогічним сценарієм, підштовхуючи Україну руками американців до миру, який насправді є капітуляцією й стане фундаментом для нової агресії в майбутньому, якщо в Україні не стоятимуть європейські чи дружні американські війська.

По-друге, Росія ніколи не зміниться без воєнної поразки. Фундаментальна проблема полягає не в тому, хто засідає в Кремлі, а в російській політиці, яка щодо України залишилася незмінною: більшовицька Росія в 1918 році, так само як і путінська Росія у 2025-му, не визнає Україну рівноправною незалежною державою. Таку саму політику провадила й царська Росія.

По-третє, Україні потрібні не лише гарантії безпеки, а й реальні механізми їх забезпечення, і вона їх шукає. Попри те що Брест-Литовський мир 1918 року зобов’язував Росію визнати незалежність України та вивести війська, ці зобов’язання були проігноровані. Аналогічно був проігнорований і Будапештський меморандум 1994 року, який не зміг захистити Україну від агресії у 2014 і 2022 роках, натомість роззброївши й заливши беззахисною перед черговим витком відкладеної війни.

По-четверте, Захід має перестати грати в ілюзію «перезавантаження» відносин із Росією. У 1920-х більшовики використали міжнародні угоди, щоб зміцнити свою владу. У 2014 році Захід намагався «вмовити» Путіна дотримуватися Мінських домовленостей, замість того щоб одразу надати Україні летальну зброю. Сьогодні США готові пожертвувати Україною з надією на нове перезавантаження.

По-пʼяте, кожна втрата територій веде до нової агресії. У 1918 році більшовики не змогли захопити всю Україну одразу, але після короткого перемир’я вони відновили війну. У 2014-му Путін анексував Крим і частину Донбасу, а в 2022-му розпочав повномасштабне вторгнення.

У жовтні 1918 року переговори було офіційно перервано. У листопаді того самого року, після остаточної окупації України, більшовики сформували окупаційний уряд на чолі з главою російської переговірної делегації Християном Раковським.

Почався терор.

Історія України мирна угода переговори з рф