«Ми просто впали з неба». Як живуть лемки на сході Польщі
В українській історії лемків називають найзахіднішою групою українців. Частина з тих, хто живе в Польщі, не погоджується і вважає себе просто «тутешніми руснаками». Більшість асимілювалася після кількох хвиль примусового виселення. Частина повернулася з чужини у свої Бескиди.
«Хто захоче сюди переїхати?»
Мокра болотиста стежка веде через Магурський національний парк на південному-сході Польщі, біля кордону зі Словаччиною. Сюди можна потрапити зі спеціальним провідником. На території заповідника живуть вовки, ведмеді, рисі — під ногами трапляються їхні сліди. Місцевість дика і віддалена від цивілізації. Раніше тут жили лемки. Після них залишилися залишки місточка через потік, залишки кам’яної дороги під ногами. І яблуні. Місцеві дуже любили яблуні.
З лісу виходжу в широку долину. Колись тут було село Тиханя — по-лемківськи «тихе місце». Станом на 1939 рік у Тихані проживало майже пів тисячі лемків і п’ятеро поляків. У 1945-му всі групи українців виселяли звідси в межах договору із Союзом про обмін населенням.
Сьогодні місця колишніх обійсть добре помітно навесні, коли цвітуть яблуні. Кожен білий острівець — садок біля зниклої хати. Це все, що тут лишилося. Керівництво парку хоче зберегти принаймні давні сорти яблунь, тому обабіч дороги ростуть молоді саджанці, відщеплені від старих дерев у садах.
Кожен білий острівець — садок біля зниклої хати
Місцевому населенню жилося тут нелегко: далеко від цивілізації, погані ґрунти — під ногами каміння в бурій пилюці.
«1956 року виселеним дозволили повертатися в рідні села. Та сюди вже ніхто не хотів — важкий клімат, брак асфальтованих доріг. Уявіть, який молодий чоловік, який вже звик до Вроцлава або й народився в ньому, захоче сюди переїхати?» — каже гід пан Мацей.
Заходимо на лемківський цвинтар. На могилах, як і в Україні, ростуть кущі барвінку. На ще одному цвинтарі в селі неподалік стоїть могила з переліком небіжчиків на прізвище Сабатович. Лише двоє з них померли тут і поховані під цією плитою. Біля решти вказані міста і країни: Київ, Львів, США, Аргентина. Тутешніх українців розкидало по світу. З 1940-го і протягом наступних десяти років відбулося кілька хвиль їх виселення: в Україну та на північні й західні землі Польщі. Для українців Лемківщини відрив від рідних гір став трагедією. На згадку про це край доріг поставили памʼятники — деревʼяні ворота без паркана. Раніше на цьому місці були лемківські села. Зараз самотні двері в чистому полі символізують прохід у світ, якого вже не існує.
«Де були хати, лози ростуть»
У 1940 році на підставі німецько-радянського договору про обмін населенням до України переїхало майже 4 тисячі українців Лемківщини. У 1944-му Польща та УРСР уклали договір про черговий обмін населенням. Польська влада обіцяла лемкам в Україні золоті гори замість незвичних для них південних степів, а також економічно тиснула на селян. У результаті з Польщі тоді виїхало до 70 відсотків лемків.
Після Другої світової війни у межах акції «Вісла» польська влада примусово виселила решту населення Лемківщини, Надсяння, Холмщини та Підляшшя, де жили українці. Людям давали від кількох годин до двох днів на пакування речей. Виселяли на західні та північні території Польщі. Тоді свої села покинуло близько 70 тисяч українців. З віддалених гірських сіл останніх лемків виселили на початку 1950-х років.
Депортацію офіційно мотивували необхідністю припинити діяльність УПА.
«Під час Другої світової війни в нас було в міру тихо, бо не було о што ся бити. Потім тут зʼявилася УПА. Західна Лемковина була менш прихильна до повстанців. Не прийнято було говорити, що вони завітали вночі просити кусень хліба. А на сході Лемківщини було зацікавлення УПА, особливо серед молоді», — розкаже мені пізніше лемко пан Ваньо.
Місцеве населення всіляко залякували, щоб змусити залишити села. УПА стала на захист селян. До них долучалися місцева молодь і ті, хто особливо не хотів бути виселеним, бо не мав іншого шляху, як іти в підпілля.
1947 року польська влада скерувала на Лемківщину генерала Сверчевського. Мав завдання вивчити ситуацію і вирішити питання з підпільним спротивом. 28 березня генерал і його супровід потрапили в засідку УПА і загинули. Після цього комуністична влада без зволікань силою депортувала православне та греко-католицьке населення. Часом, щоб не бути вигнаними, люди намагалися нелегально отримати свідоцтво про народження в католицькому костелі.
1958 року в українській газеті «Шлях Перемоги», що виходила в Мюнхені, надрукували лист із Польщі. Він про відвідини автора рідного лемківського села через 12 років після виселення:
«…Свого села я ніяк не міг пізнати. Хат не видно. Де були хати, лози ростуть. Ліс тягнеться аж до колишніх городів. А, як знаєш, до нього треба було йти більше ніж пів кілометра. Йду дальше. Бачу одну хату і заходжу до неї. Чужі люди! Питаю, чи вони купили той маєток. Ні, їм уряд дав. Мандрую далі. Ось церква наша. Стоїть сумна, заросла травою. Нема кому її упорядкувати».
«Питаю, чи вони купили той маєток. Ні, їм уряд дав!»
«Поверталися до своїх сіл, якщо було до чого»
Сучасна Лемківщина — край, куди не завжди сягає мобільне покриття, а щоб зробити закупи, треба обігнути не одну гору. У такому місці лежить село Гладишів. У ньому живе майже 400 мешканців. На в'їзді стоїть вказівник «Gładyszów/Гладышів» — по-польськи та по-лемківськи.
«Я Ваньо Дзюбина. У паспорті польською Ян. Колись не можна було записати дитину не польською, — зустрічає біля свого обійстя 68-річний Ваньо Дзюбина. Він говорить по-лемківськи. — Ми в центрі Лемковини, у Гладишові. Зараз у цих місцях частіше почуєте “Дзєнь добри”, а сто років тому всі віталися по-нашому: “Слава Ісусу Христу”. Сьогодні тут лише 30 відсотків населення становлять лемки».
До операції «Вісла» в селі жило майже 700 лемків і 18 поляків. Родина пана Ваня по батьку із заробітків у США приїхала американськими громадянами, тому їх не вигнали. Родину по матері виселили до Познані. У 1956-му українцям дозволили повертатися на рідні землі. Цим скористалася мати пана Ваня, і того самого року народився він.
«Лемки поверталися до своїх сіл, якщо було до чого або якщо в їхній хаті вже не жив поляк», — додає господар.
У будинки виселених влада заселяла поляків. Зараз тут багато змішаних шлюбів.
«Якщо родина змішана, то 90 відсотків, що така сімʼя вже буде польською. Діти вже можуть не знати лемківської мови. Але хто має порядок у голові, той спокійно паралельно живе у двох культурах, памʼятає свою мову, — каже Ваньо Дзюбина. — Звісно, лемківські родини хочуть зберегти чистоту крові, щоб діти сходилися зі своїми. Але што ж, любов єст гірша от срачки».
Під час перепису зараз можна писатися лемками, причому подавати дві тотожності в довільному порядку: українець — лемко, лемко — українець, поляк — лемко, лемко — поляк.
На території Польщі сьогодні діють дві організації: Обʼєднання лемків (вони називають себе українцями) і Стоваришіння лемків (вважають себе русинами). Ймовірно, це наслідок польської політики.
«Поділені. Зі смутком це кажу»
1918 року в Гладишові скликали Руську раду. Її ідеєю був спротив виникненню поруч української держави і бажання власної автономії. 27 листопада двохтисячне віче постановило, що Лемківщина повинна належати до Росії. Зокрема, Рада вирішила вигнати з лемківських земель українських священників і запровадити російську мову в школах.
У результаті Ради виникла Руська Народна Республіка Лемків. Провідники утворення швидко зрозуміли, що не приєднаються до Росії, бо там вирує громадянська війна. Отже, скерували свої симпатії на Чехословаччину. А тій дикі, непривітні землі не дуже були потрібні, щоб заради них псувати відносини з Польщею. Республіка припинила своє існування через 14 місяців під тиском репресій та пацифікацій з боку Польщі.
Не всі лемківські села підтримали курс Руської ради. Частина з них відкрито прагнула до Західноукраїнської Народної Республіки. Так, 33 села обʼєдналися в українофільську Команчанську Республіку, яка проіснувала три місяці. Між українцями Лемківщини досі є світоглядні розбіжності.
Між українцями Лемківщини досі є світоглядні розбіжності
«Наприклад, віра. Довгий час ми всі були греко-католиками. У міжвоєнний період відбулася Тилявська схизма (перехід окремих лемківських парафій до Польської православної церкви під впливом православної місіонерської діяльності, яку підтримувала Росія. — Авт.). Зараз у нас православних і греко-католиків пів на пів. Поділені. Зі смутком це кажу. Бо лемки також поділені політично на східну частину, більше проукраїнську, і західну, більше прорусинську, — каже Ваньо Дзюбина. — Ким я себе вважаю? Я більше руснак, або ж русин. Колись не було поділу на лемків, бойків, гуцулів, усі були руснаками, і було добре. А зараз навіть у селі люди між собою доводять, хто вони більше — українці чи лемки».
Появу лемків пояснюють різні теорії. А тому кожному вільно вибирати собі ближчу.
«Популярна теорія, що ми прийшли сюди з півдня разом із волохами в XIV столітті. Я придумав ще одну теорію: ми просто впали з неба, — продовжує пан Ваньо. — Лемки досить відрізняються від інших груп руснаків. Наголоси в словах робимо, як поляки, але наша мова дуже наближена до літературної української, хоча й різниться по селах. От ми на картоплю кажемо “компері”, а в інших місцях — “бандури”, “ґрулі”, “кромпелі”, “зимʼяки”, “картофлі”».
За комунізму в школах предмета «лемківська мова» не було. Хто опинився після виселення в місті, стидався говорити по-своєму. Лемки боялися зізнаватися, що вони лемки.
Лемки боялися зізнаватися, що вони лемки
Сьогодні ж пан Ваньо тримає біля свого дому музей лемківської культури та побуту просто неба і вітається з польськими гостями «Слава Ісусу Христу». Понад сторічні хати перевіз з інших сіл. Музей належить до загальнопольської мережі освітніх «загруд». Пан Ваньо дає спробувати прясти, молоти в млині борошно, робити з дерева ложки, товкти олію. Часто сюди приходять місцеві учні.
У гладишівській школі можна вивчати «лемківську мову». Тут це роблять 40 учнів, у цілій Польщі до 300, каже Ваньо Дзюбина. А з 2016 року Краківський педагогічний університет готує лемківських філологів.
«У Бещадах по наших церквах не лишилося й сліду»
Мандрувати Низьким Бескидом — це повсякчас натрапляти на старі дерев'яні церкви. Більшість святинь після виселення українців зникли. У 1950-х польський дослідних Ришард Бриковський зробив інвентаризацію українських храмів. Так, станом на 1956 рік лише в Устриках Долішніх із 28 церков 13 використовували замість складів. А до початку виселення в місті налічувалося 48 українських святинь. Отець Микола Федорович у книжці «На руїнах і пустелях далеких», що вийшла 1960 року в США, пише про підпалювання і розбирання українських церков за вказівкою польської влади, передачу їх польському костелу.
Добре зберігся храм Святої Параскеви в колись лемківському селі Квітоня. Його фасад нестандартно для цих країв пофарбований у бірюзовий колір із червоними і синіми елементами. За церквою доглядає і проводить у ньому екскурсії лемко Ян Гиря з дружиною-полькою.
«Церква одна з найстаріших на цій території. Перебуває під охороною ЮНЕСКО. Таких у Польщі є всього вісім», — розповідає по-лемківськи пан Ян.
У 1947 році, за кілька днів до виселення звідси лемків, до церкви прийшли невідомі й забрали всі документи, тому тут достеменно не знають рік появи церкви. Але коли віддали на реставрацію фрагмент іконостаса, то виявилося, що фарби належать до XV століття.
Зараз іконостас розміщений під захисним склом на католицькому столі для богослужінь — менсі.
«15 липня 1947 року звідси вигнали лемків, а 20 липня вже відбувалася перша католицька служба. Ця церква стоїть завдяки єпископу з Тарнова. Він наказав католицьким священникам зайняти пусті тоді церкви із забороною переробляти чи усувати щось у них. Мабуть, він зрозумів, яка доля чекає церкву, — така, як у Бещадах, де по наших церквах не лишилося й сліду», — додає пан Ян.
Довгий час греко-католики не мали в Польщі своїх церков. 1991 року вони дістали доступ до своїх колишніх святинь. Зараз у церкві Святої Параскеви проводять богослужіння римо-католики. Греко-католики використовують її для здійснення таїнств вінчання, хрещення, похоронів. Але в селі залишилося тільки дві родини лемків.
«Сюди для здійснення церковних обрядів навіть приїжджають люди з інших частин Польщі. Або привозять свого священника, або запрошують місцевого. Найцікавіша пара, яка тут вінчалася, — це молода з Каліша на півночі Польщі й молодий із Південного Судану. При цьому ніхто з них не мав тут предків, бо церква приваблює людей унікальністю», — додає пан Ян.
Крім столу-менси все оформлення церкви у візантійській традиції. Розпис стін фінансували українці, які на межі ХIX–XX століть повернулися із заробітків у США. На лавах лежать книжки про лемків та їхню культуру, всі польською мовою. Пан Ян пояснює, що молодше покоління не завжди може читати кирилицею, тому лемківською говіркою непопулярно видавати книжки. І невигідно для видавництва.
На запитання, ким вважає себе пан Ян, відповідає: «тутешнім лемком», а не поляком чи українцем. Його родину виселили із села Ждиня до Нижньої Сілезії. Батьки повернулися в 1962-му. Через 18 років він «на хвилинку» заскочив до них, так і залишився.
Того дня його родина готувалася до Святвечора — спершу до католицького 24 грудня, а потім до лемківського греко-католицького 6 січня.
«Ходимо родиною на обидва богослужіння. Бережемо лемківські традиції, тому 6 січня на стіл готуємо найважливіше — киселицю. Це кислий суп на заквасці з вівсяного борошна з картоплею. Буде борщ, кутя, — додає пан Ян. — Також у нас активно колядують, співають і польською, і лемківською. Тут немає розрізнення між поляками і лемками, бо тут вони завжди жили разом».
Сьогодні Польща не приховує своєї вини у виселенні українців. Але наголошує, що це зробила тогочасна комуністична влада. Історики відверто кажуть про брутальні методи виселення під дулами автоматів під час «Вісли». Держава ставить пам’ятні знаки, позначає на картах виселені села. З них майже півсотня зникла з лиця землі. А переписи населення показують таку статистику: у міжвоєння лемками себе називало щонайменше 100 тисяч осіб, у 2021-му — 9226.
