Хто й чому пішов у СЗЧ і за яких умов повернеться. Результати опитування

Консультант: Оксана Міхеєва, соціологиня, докторка історичних наук, очолювала програму соціології в Українському католицькому університеті. З 2020 року працювала в Європейському університеті Віадріна, у Центрі східноєвропейських та міжнародних досліджень у Берліні (ZoiS). До вторгнення професорка кафедри соціології управління Донецького державного університету управління. Член Соціологічної асоціації України.

Ідея: Іван Афонін, колишній офіцер центру рекрутингу 71-ї окремої єгерської бригади

Методологія

Враховуючи кількість тих, хто пішов у СЗЧ, в ідеалі ми мали б проанкетувати понад 1000 осіб. Проте це завдання практично нездійсненне ні для нас, ні для професійних соціологічних організацій, із якими ми також консультувалися: знайти і вмовити говорити відверто людину, яка має проблеми із законом, дуже складно. Тому ми вирішили відштовхуватися від тих даних, які є, адже це все одно дає хоч якесь розуміння.

Респонденти анонімно заповнювали онлайн-анкети в період із 27 жовтня 2024 року по 1 січня 2025 року. Прохання заповнити анкети ми поширювали на нашому сайті та в наших соцмережах. Анкети заповнили 128 військовослужбовців, які самовільно залишили свої частини.

Крім того, ми провели глибинні інтерв’ю з трьома із них. Окремо провели глибинне інтерв’ю з капітаном ЗСУ, який залишається на службі та мав справу з людьми, котрі пішли в СЗЧ. Щоб вийти із кола активістів, які читають наше видання ми цілеспрямовано шукали людей, які пішли в СЗЧ через залежності. Одне з глибинних інтерв'ю було саме з таким бійцем.

Дослідження хоч і ґрунтується на обмеженій кількості даних, проте дає змогу зробити попередні висновки щодо проблеми самовільного залишення частин.

Ключові результати дослідження:

• Добровольці не менш схильні до СЗЧ, ніж примусово мобілізовані.
  Бойовий дух добровольців падав через виснаження, відсутність ротацій і знецінення їхніх потреб командуванням. Навіть найбільш мотивовані на початку війни бійці втрачають довіру до системи в несприятливих умовах служби.
• Тривала служба і великий бойовий досвід не зменшують ризику СЗЧ.
  Навіть досвідчені військові зазначають, що реалії Великої війни виявилися незмірно складнішими за їхні попередні випробування. Самовільне залишення частини — багатофакторне явище.
• Успішність підрозділу значною мірою залежить від якості командування.
  У підрозділах із компетентним і лояльним керівництвом рівень СЗЧ мінімальний, тоді як байдужість, жорстокість і некомпетентність командирів суттєво підвищують ризик відпливу військовослужбовців.
• Системні проблеми в армії окреслюють найпоширеніші причини СЗЧ.
  Основні чинники, що підштовхують бійців до втечі: нерозумна бюрократія, корупція, відсутність чітких термінів служби, ротацій та можливостей для відпочинку.
• Спроби військових перебороти труднощі часто безрезультатні.
  Звернення до командирів або подання скарг у ВСП чи ДБР не лише не давало результату, а й нерідко ставало джерелом додаткових конфліктів і напруженості в підрозділах.
• Майже половина респондентів (45%) готова або радше готова повернутися до ЗСУ.
  Попри все, зміни в системі повернення військових після СЗЧ дають позитивний результат: запровадження нових механізмів поступово відновлює довіру до армії.
• Ключова умова повернення військових — реформа армії. Потрібно усунути бюрократичні пережитки, модернізувати управління і запровадити найкращі міжнародні практики. Виконання озвучених вимог не забезпечить повернення всіх військових, які залишили частини, але допоможе значно зменшити кількість випадків СЗЧ і покращити умови служби в проблемних підрозділах.

Cпосіб мобілізації як фактор впливу на схильність до СЗЧ

79% учасників дослідження (а це ті, хто пішов у СЗЧ) зголосилися стати до лав ЗСУ добровільно, тоді як 21% був мобілізований примусово.

Наші співрозмовники наголосили, що з часом навіть найпалкіший ентузіазм згасає, даються взнаки втома та відсутність перспектив демобілізації.

Бойовий дух добровольців падав, коли армія не визнавала їхніх потреб, а командування не йшло назустріч. Анкетовані й опитані військовослужбовці відчували, що їхні наміри знецінені, а це, своєю чергою, призвело до перших випадків СЗЧ, які згодом стали звичною практикою.

Самовільне залишення частини нерідко спричинене й особистісними факторами. Особливо це стосується примусово мобілізованих, які не мають достатньої мотивації ставати в стрій.

Водночас позитивний досвід доводить: ефективне управління, повага до особового складу і турбота про його реальні потреби можуть докорінно змінити ситуацію. У батальйонах, де офіцери активно працювали над інтеграцією примусово мобілізованих, відплив особового складу був мінімальний — ішлося лише про десятки людей. Натомість у підрозділах із байдужим чи формальним ставленням командування таких випадків сотні.

Відповідно ключове завдання командирів — створити умови, у яких навіть примусово мобілізовані почуватимуться потрібними, заохоченими і розумітимуть вагомість свого внеску.

Один із респондентів зазначає: “Це можна вирішити тільки адекватністю в підрозділі. Тільки реальною демонстрацією, що ти робиш корисні речі для України. Звісно, тебе не поважають так, як тих, хто сам прийшов, але все одно поважають. Ти маєш якусь значущість, і до тебе ставляться як до людини”.

Примусово мобілізовані можуть стати надійними бійцями, якщо командування докладає зусиль для створення гідних умов служби та мотивування підлеглих.

Тривала служба не знижує ризику СЗЧ

Більшість опитаних нами військових, які здійснили СЗЧ (49%), перебували у війську від початку повномасштабного вторгнення (протягом останніх трьох років). Ще 26% служили менш як рік. Лише 13% зазначили, що прослужили від трьох до п’яти років, a 12% перебували у війську понад п’ять років.

Один із добровольців, який мав чималий військовий досвід до повномасштабного вторгнення, розповідає, що реалії фронту 2022–2024 років абсолютно не схожі на його попередній бойовий досвід. Ще до мобілізації в нього сформувалися певні уявлення про радянщину в армії, жорстку ієрархію та недовіру до офіцерів.

Свою первинну адаптацію у 2019 році учасник дослідження згадує як непросту: добровольці не витримували і намагалися розірвати контракт на початковому етапі підготовки. Та, попри це, про досвід навчання відгукується позитивно: підготовка за участю іноземних інструкторів, належно облаштовані казарми і полігони, використання сучасного спорядження, регулярні відпустки, гідне ставлення командування тощо.

Проте навіть військові, які пройшли належну підготовку, зазначають, що реалії Великої війни виявилися незмірно складнішими і значно перевершили їхній попередній досвід непростої служби.

Службовець, який доєднався до ТРО перед повномасштабним вторгненням, розповідає про слабку організацію навчального процесу. Добровольці ТРО недооцінювали свою роль у ЗСУ, очікуючи кращої фізичної підготовки та ротацій із досвідченими бійцями. Однак тренування здебільшого складалися з теоретичних інструктажів, малопридатних для застосування на практиці. Водночас критично бракувало тактичних занять із взаємодії підрозділу та стратегування. Для порівняння: резервісти (бійці, які звільнилися зі служби, але перебували в резерві) відзначають суттєво вищий рівень підготовки.

Отже, ні попередній тривалий досвід служби, ні якість підготовки не могли гарантувати уникнення СЗЧ. Так, більшість опитаних, які залишили частини, служили і навчалися в умовах інтенсивних бойових дій. Проте мотиви, які штовхали їх до СЗЧ, залежали не лише від тривалості служби чи рівня підготовки, а й від організаційних умов, командування та динаміки всередині підрозділу.

Намагання залишитися на службі: що робили військові перед СЗЧ

Учасники дослідження констатують, що зусилля, яких вони докладали, щоб вирішити свої проблеми і не йти в СЗЧ, часто не давали результату і навіть призводили до загострення конфліктів.

Значна частина військових (38%) намагалася вирішувати проблеми через спілкування з командирами. Однак страх перед фізичним чи психологічним насильством перетворив ці спроби на джерело додаткового напруження.

Спроби вирішити проблему через написання офіційних скарг (14%) також рідко дають результати. Як зазначає один із респондентів, навіть спільна скарга офіцерів на дії некомпетентного заступника командира батальйону закінчилася формальними відписками:

“Коротше, сім офіцерів написали спільну скаргу на те, що замкомандира батальйону — повний [дурень], який не вміє говорити з людьми, принижує їх словесно, віддає ідіотські та злочинні накази... Та і [нічого не вийшло]. Спочатку приїхала ВСП, кіпіш такий. […] Ті там всі давай погрожувати, потім до комбрига, комбриг сам [набрехав], коротше. Сказав, що всі ми маємо жити дружно… Тиждень [командування] ще походило [тихо], а потім почали нас потихеньку хавать”.

Командири, які здійснили СЗЧ: як система знищує ініціативу

Один із найтривожніших сигналів — випадки СЗЧ серед командирів, які робили спроби захистити своїх підлеглих. Хороші командири, які виступають проти неадекватних рішень згори, що можуть призвести до необґрунтованих смертей, часто також стають жертвами тиску з боку вищого керівництва. Як зауважує офіцер, який залишив службу, в армійській системі за вияв ініціативи нерідко карають.

Колишній командир роти розповідає, що його рішення про СЗЧ мало ефект снігової кулі:

“Я зібрав практично всіх довірених людей із моєї роти і сказав, що більше не можу, пацани, що мене і так схавають, як ви бачите... І мене так це все [дістало], я зовсім [втомився], я [втікаю]. І зі мною в машині в той день п’ять чи шість солдатів і сержантів поїхало. Сказали, що ми [не можемо] без вас тут. І теж поїхали. У мене був боєздатний підрозділ, який виконував всі накази. [Чудові] пацани... Єдиний острівець їхньої надії і якоїсь підтримки був я. Бо вони знали, поки буду я, поки я їх захищатиму, їм буде нормально, їх ніякий [бовдур] не пошле, а я буду їх захищати. І просто це пацани, які казали мені: «Командир, коли в бій, коли в бій?». Це вмотивовані люди, ви розумієте це?”.

Причини СЗЧ

Результати опитування демонструють ключові причини СЗЧ, які, попри свою різноманітність, мають спільний знаменник — системні недоліки армійської структури.

• Відсутність чітких термінів служби та ротацій (54%) залишається
  головною проблемою для більшості військових. У таких умовах моральний і фізичний стан бійців поступово погіршується.
• Командування, яке не береже підлеглих (46%). Некомпетентні керівники нерідко ухвалюють рішення, які ставлять під загрозу життя особового складу. Військові розповідають про погано підготовлені позиції, незахищеність і відсутність базових умов. Призначення на керівну посаду офіцера без військового досвіду викликало гостру реакцію в респондента:

“От я, чувак, який пішов добровольцем у 2019 році, був у бойовому підрозділі, потім пішов в академію вчитися, потім воюю рік під Києвом, під Бахмутом… І потім у мене в підрозділі новому стає начальником тип, який був брокером, все життя сидів у кабінеті і взагалі ні дня в армії не служив, взагалі ні дня. Ні дня війни... І він мені віддає накази! І я там мав кожен день принижуватися”.

• Виснаження, втома, відсутність можливості для відновлення (44%). Неможливість піти у відпустку особливо прикра в ситуаціях, коли військовим терміново треба відвідати рідних через певні невідкладні життєві обставини. Як розповідають опитані, навіть коли побратими були готові підмінити товариша на позиції, командування забороняло, посилаючись на формальні обмеження чи власні пріоритети.
• Корупція в армії (34%). Опитані військові розповідають про численні випадки фінансових зловживань і маніпуляцій, що створюють атмосферу безкарності.

Деякі військові, які намагалися викрити фінансові зловживання, стикалися з тиском і переслідуванням з боку керівництва. Замість підтримки такі ініціативи нерідко закінчувалися покараннями.

Ось описана в глибинному інтерв’ю схема корупції: командування шантажувало бійців, вимагаючи гроші як за реальні випадки вживання алкоголю, так і за вигадані.

Реальні випадки вживання алкоголю фіксували офіційно, проте бійців не освідчували, а штрафи до державного бюджету не надходили. Шантаж супроводжувався застосуванням фізичної сили. Як наслідок, деякі бійці не витримали тиску й самовільно залишили службу.

• Ігнорування потреби в лікуванні, заборона звертатися до лікаря (32%). Опитані військові розповідають про численні випадки вимушеного СЗЧ (іноді з подальшим поверненням до частини) через відмову в наданні медичної допомоги.
• Конфлікти з командуванням (28%), за словами опитаних, виникають переважно через зловживання останнього привілеями, несправедливе ставлення до особового складу, фізичне та психологічне насильство, ігнорування моральних та етичних норм. На думку тих, хто пішов у СЗЧ, офіцери користуються перевагами, які часто недоступні для солдатського складу: часті відпустки, належні умови проживання, отримання звань “учасників бойових дій” без реальних на те підстав.

Керівництво нерідко чинить як моральний, так і фізичний тиск на підлеглих:

“[Командир] людині поламав кістки на обличчі, подавали у ВСП на нього, але він дах якийсь має, домовився. І справа ніби й порушена, але її не пускають далі слідчого”.

Незважаючи на порушену кримінальну справу, цей командир не лише уникнув покарання, а й дістав підвищення.

Респондент розповідає про випадок морального тиску з боку офіцера, який призвів до спроби самогубства:

“Там дівчинку довели, вона собі вени порізала, тому що довели. Просто з медслужби, вона вени собі чикнула. І що, думаєте, когось там тронули? [Можете навіть не сподіватися], зразу [написали] у ВСП, що вона була під алкоголем, і на неї зразу ж понаписували розслідування”.

Серед менш поширених причин СЗЧ такі:

• загроза і страх смерті (27%);
• втома від армійського побуту (25%);
• постійний примус, тиск, брак свободи (25%);
• відсутність адекватних реакцій на скарги (25%);
• відмова в переведенні до іншого підрозділу (24%);
• приниження гідності, образи (23%);
• відчуття несправедливості через те, що вони воюють, а інші ні (23%);
• маніпуляції та психологічний тиск (22%);
• смерть побратимів (19%);
• великий сум за домівкою і рідними (15%);
• небажання бути в армії, воювати (13%);
• проблеми зі здоровʼям у рідних (11%);
• ієрархія серед військових (11%).

Інші причини самовільного залишення частини вказало менш як 10% респондентів.

Отже, результати опитування засвідчили, що основні причини СЗЧ мають системний характер і пов’язані з браком належної підтримки, виснаженням, конфліктами з командуванням та організаційними недоліками. Емоційні фактори, такі як страх, втрата побратимів і сум за домівкою, також відіграють вагому роль, проте меншою мірою впливають на прийняття рішення щодо СЗЧ.

“Аватари”: точка зіткнення особистих і системних криз

Серед військових, які самовільно залишають частину, окрему категорію становлять “аватари”, тобто алкогольно залежні.

Здебільшого “аватари” мають низький рівень соціальної відповідальності та внутрішньої дисципліни. Їх мобілізували примусово. Попри згадану вище специфіку, вирішальним є підхід командування.

Деякі підрозділи намагалися створити сприятливі умови для повернення “аватарів”: пропонували врахувати пом’якшувальні обставини, допомогти добровільно повернутися в частину чи забезпечити лікування. Однак навіть за наявності підтримки “аватари” часто неспроможні адаптуватися до умов служби:

“Він вживав, і тут об’єктивних причин не було. Об’єктивна причина була тільки в тому, що людина не мотивована взагалі брати участь у захисті України. Тобто з ним говорили, йому позичали гроші. Він каже, що в нього є сімейні проблеми, — йому давали, сприяли, запитували, що йому треба зробити. Тобто якби це був підрозділ менш адекватний, він одразу пішов би”.

“Аватари” становлять уразливу категорію військовослужбовців. Їхні історії яскраво ілюструють, як поєднання особистих проблем (таких як зловживання алкоголем) із системними недоліками (зокрема, неналежним рекрутингом) може перетворити індивідуальну слабкість на серйозну кризу для всього підрозділу.

Повернення до служби

Майже половина респондентів (45%) готова або радше готова повернутися до ЗСУ. Це свідчить про те, що за умови подолання ключових бар’єрів існує значний потенціал для успішної реінтеграції військовослужбовців.

Водночас 36% опитаних не хочуть або радше не хочуть повернутися, 14% ще не визначилися з відповіддю. І лише 5% опитаних вже повернулися до свого чи іншого підрозділу.

Слід зазначити, що згідно із заявою Державного бюро розслідувань від 10 січня 2025 року після ухвалення відповідного закону до лав ЗСУ повернулося понад 7000 військових, які вперше самовільно залишили частини. З них 4396 вже офіційно поновлені на службі, щодо решти триває процес поновлення і закриття кримінальних проваджень. У відсотковому значенні ця цифра майже вдесятеро менша за кількість тих, хто декларує бажання повернутися. Загальну кількість тих, хто пішов у СЗЧ, про яку ми дізналися з власних джерел, не називатимемо.

Учасники глибинних інтерв’ю розповідають про труднощі, які вони долають у своїх спробах повернутися до служби: співпраця зі слідством та подання заяв до ВСП і ДБР виявляються марною справою, а от залучення приватних юристів дає певну надію.

Важливий мотив для повернення — почуття обов’язку перед тими, хто на передовій, що свідчить про високий рівень колективної відповідальності. Один із військових зазначає:

“Я повернувся до служби, бо перед побратимами соромно, що вони тягнуть лямку на передовій за мене. Просто з першого разу не відразу взяв себе в руки, ще мізки були не на місці”.

Військові, які вирішили повернутися на службу, зазвичай усі зусилля зосереджують на тому, щоб знайти умови, які допоможуть уникнути повторення попереднього негативного досвіду. Вибір нового підрозділу ґрунтується на двох основних критеріях.

“Зазвичай критеріїв два: або знайомі, або просто загальні якісь позитивні частини. Частина або тилова, або бойова, але адекватна”.

“[Потрібно] обирати підрозділ… Тобто треба шукати колектив. Ну от, козаччина. Ти прийшов, тебе хтось навчив, хтось довчив, хтось показав, хтось підказав. Як контракт — ні”.

Які фактори спонукають повертатися?

Згідно з результатами опитування спонукати військових до повернення можуть такі фактори:

• Реформа армії, перегляд командного складу (58%). Військові наголошують на необхідності кардинальних змін у військовій структурі. Зокрема, треба позбутися закостенілих підходів. Багато хто вважає, що теперішня армія керується методами, які не відповідають сучасним викликам:

“[Після розпаду Союзу] та вся совковість нікуди не поділася, а хлопці просто вдягнули інші кокарди… Ці люди зараз керують. Керують в армії, керують у житті. І моя думка така: поки ми не подохнемо, буде погано. Я за попередніх узагалі мовчу. Тобто нас тягнуть наші начебто знання і начебто досвід… Тому контрактна армія дуже довго ще буде борюкатися. Бо, попри те що зараз начебто дуже актуальні зміни для армії, грубо кажучи, вони не відбуваються…”

Військові звертають особливу увагу на нагальну потребу усунути бюрократичні пережитки:

“Пацанів [атакують] градами, у двір падають гради, вони сидять у підвалі, двіжуха, війна, а мені замкомбат говорить: «Коли будуть журнали бойової підготовки?»… Ніякої підготовки, [дідько], не відбувається. Яка підготовка? Війна йде. Пацани на позиціях, ну приїде ж перевірка, і будуть [діставати], тому давайте заповнювати бойові журнали… Ну тобто ось така [дурня], це паперова армія”.

Учасники дослідження переконані: Україні варто запозичити найкращі практики з організації військової служби в інших держав, зокрема посилити роль сержантського складу й залучити командирів до бойових дій. У багатьох успішних арміях світу (США, Ізраїль) сержанти відіграють ключову роль у роботі з особовим складом: мотивують, навчають і всіляко підтримують військових. Лідери мають бути поруч із підлеглими, брати участь у бойових операціях і розділяти всі виклики служби. Це, на їхню думку, підвищує рівень довіри до командування.

Щоб мінімізувати випадки СЗЧ, важливо запроваджувати превентивні заходи, які допоможуть виявляти проблеми військових на ранніх етапах. Повторне заохочення бійців до служби також можливе, якщо їх спробують переконати повернутися у свою частину неформальними довірливими розмовами:

“Наприклад, людина тільки вийшла і сказала, що не повернеться. То не варто їй казати, що все, “ти не побачиш [командира], ми з тобою зв’язуватися не будемо. Пішов лісом і побачиш себе там у єдиному державному реєстрі”. Ні, ну який у тому сенс? Людей немає. Ми будемо людину, потенційного воїна, ще викреслювати? Треба спробувати його переконати повернутися. От коли це ще можливо... Це має результати. Так поверталися. Я знаю такі випадки. І цих людей могло б не бути зараз. Але вони служать, бо їх переконали”.

• Чітко визначені терміни служби та ротації (55%) і гарантована можливість повноцінного відновлення (42%). Відсутність чітких термінів служби і планових ротацій породжує відчуття невизначеності й виснажує. Військові хочуть розуміти часові межі своєї служби, щоб планувати життя і відновлювати сили.
  
• Підтримка з боку командування (34%). Військові, які здійснили СЗЧ, хочуть мати підтримку та розуміння керівництва, особливо якщо вони відкриті до повернення. Натомість бійці часто стикаються з байдужістю чи навіть агресією:

“Він просто зірвався. Буває… Треба просто ставитися адекватно і по-братськи до бійців. Навіть якщо хтось зірвався і він готовий повертатися, то це ж шанс зробити це поганим винятком, а не ситуацією, яку неможливо просто так виправити, коли його вже офіційно подали в СЗЧ”.

“Моя думка — армія повинна міняти офіцерів. Тому що ставлення офіцерів таке: якщо він злився, значить він сам слабак, а не ще хтось. Насправді моя думка — якщо хтось кудись тікає, значить [командування] не вирішує поставлених завдань”.

Командування має докласти зусиль, щоб створити умови, у яких військові зможуть ефективно виконувати накази. Висловлена критика демонструє, що частина керівників перекладає відповідальність за проблеми в підрозділах на особовий склад, ігноруючи власну роль у їх виникненні. Якщо військові залишають службу, це сигналізує про невирішені організаційні проблеми: брак підтримки та комунікації, неспроможність командування ефективно реагувати на потреби підлеглих.

• Вирішення конфліктів, реагування на скарги (27%). Держава повинна визнати проблему СЗЧ як системну, а не індивідуальну. Один випадок втечі з підрозділу — це вже привід для розслідування причин. Дії командування, під чиєю відповідальністю сталося СЗЧ, потребують ретельної перевірки.
• Психологічна підтримка (16%). Як зазначають респонденти, не всі військові, які здійснили СЗЧ, втратили мотивацію. Важливо працювати з кожним випадком індивідуально, щоб зрозуміти причини втечі й запропонувати способи повернення.
• Нічого не допоможе (13%). Більш як десята частина опитаних так зневірилася, що не готова повертатися за будь-яких обставин. Дехто вважає примусове повернення контрпродуктивним.

“Тим, хто самовільно залишив частину, я вважаю, треба дати спокій. Якщо такого зловити і повернути на передову, то на нього все одно розраховувати не можна. Якщо людина так уже боїться, то вона або втече знову, або шукатиме можливості відкосити від армії”.

• Підвищення заробітної плати (9%) і покращення побутових умов (6%).
• Спрощення переведення в інші частини або роди військ (Нацгвардія тощо) (2%).
• Працевлаштування військовослужбовців відповідно до їхніх знань, умінь, навичок (2%).
• Справедлива ВЛК (2%).

Військові, які здійснили СЗЧ, висловлюють чіткі вимоги щодо змін, які мали б бути запроваджені, щоб мотивувати повернутися до служби. Загалом дані підтверджують, що для повернення бійців потрібен не лише індивідуальний підхід, а передусім комплексне реформування армії.

Слід зазначити, що виконання згаданих вище вимог не гарантує повернення всіх військових, які залишили частини, адже озвучені пропозиції можуть бути й способом самовиправдання. Проте запровадження змін суттєво зменшить кількість випадків СЗЧ у майбутньому й допоможе оздоровити атмосферу в підрозділах, які зіткнулися із системними проблемами.

Попри все, зміни в системі повернення військових після СЗЧ дають позитивний результат: запровадження нових механізмів поступово відновлює довіру до армії. Однак досі залишається багато викликів, які ще доведеться долати: без відмови від радянської бюрократичної спадщини, без вирішення ключових проблем із командуванням, за відсутності елементарної людяності поміж керівництва повернення бійців буде складним завданням.

“Всі вже, думаю, бачать, навіть ті, хто не хоче цього бачити, що нинішні механізми повернення СЗЧ реально працюють... Всі бачать, що зараз просто тисячами люди почали повертатися, коли дали таку можливість. Тобто причини в більшості об’єктивні... Ми бачимо, що люди хочуть захищати Україну, але не хочуть із такими обставинами... Люди, які здійснили СЗЧ, дуже часто в ЗСУ загалом вірять, вони просто не хочуть повертатися в якийсь дурдом, звідки пішли. Тому над цим треба працювати. Звісно, що не треба СЗЧшникам усе пробачати, бо це теж певне порушення… Треба цей недолік допомогти їм виправити і поставитися ніби не з прийняттям цього, а з розумінням. І люди потягнуться. Тим більше коли людські ресурси в Україні обмежені. Тисячі людей, які можуть повернутися, — це дуже хороший бойовий потенціал”.

сзч дослідження хід війни соціологія реформа зсу опитування